Справа № 22-ц-1909/2012 Провадження № 22-ц/2590/1909/2012 Головуючий у I інстанції - Литвиненко І. В.

Категорія - цивільна Доповідач - Скрипка А. А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 травня 2012 року

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіСкрипки А.А.

суддів:Бобрової І.О., Шевченка В.М.

при секретарі:Руденко О.М.

за участю:представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6, представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8

розглянув у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 квітня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,

в с т а н о в и в:

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 квітня 2012 року в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати, ухваливши нове рішення по суті позовних вимог, яким визнати ОСОБА_7 таким, що втратив право користування жилим приміщенням по АДРЕСА_1. Доводи апеляційної скарги зазначають, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального і процесуального права. Апелянт зазначає, що позивач має право власності на спірне житло на підставі договору дарування, і в даному випадку ОСОБА_5 звернулась з позовом про захист свого права власності на житло. На думку апелянта, право відповідача на користування спірним житлом припинилось з часу вчинення договору дарування від 02 лютого 2012 року позивачу квартири АДРЕСА_1. Тобто, апелянт вказує, що з припиненням права власності особи на жиле приміщення члени його сім'ї також втрачають право користування цим приміщенням і підлягають виселенню за позовом нового власника. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції не врахував статтю 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

В судове засідання апеляційного суду позивач, відповідач не з'явилися, згідно повідомлень про вручення поштових відправлень ( а. с. 80, 81) вони є належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи. На підставі приписів ч. 2 статті 305 ЦПК України апеляційний суд вважає за можливе розглянути справу у відсутності ОСОБА_5, ОСОБА_7, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції, - залишенню без змін, оскільки його судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

В ході судового розгляду даної справи встановлено та підтверджено її матеріалами, що 05.08.2010 року ОСОБА_7 подарував Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 своєму сину - ОСОБА_9 (а. с. 37 - 38).

26.08.2010 року ОСОБА_9 подарував квартиру АДРЕСА_1 своєму сину ОСОБА_10, що підтверджується договором дарування від 26.08.2011 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Чернігівської нотаріальної контори ( а. с. 59 - 61).

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 24 січня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, вселення в квартиру та зобов'язання вчинити певні дії, позовні вимоги задоволено. Вселено ОСОБА_7 у квартиру АДРЕСА_1, зобов'язано ОСОБА_9 надати ОСОБА_7 ключі від квартири АДРЕСА_1 та зобов'язано відповідачів ОСОБА_10 та ОСОБА_9 не чинити перешкод ОСОБА_7 у користуванні житловим приміщення у квартирі АДРЕСА_1. Зазначеним рішенням встановлено, що відповідачі по вищезазначеній справі перешкоджають позивачу користуватись житлом, а також те, що як член сім'ї попереднього власника ОСОБА_9, ОСОБА_7 мав право користування житлом (право житлового сервітуту), яке зберігається за ним відповідно до ч. 6 статті 403 Цивільного кодексу України і може бути припинено лише за рішенням суду (а. с. 39 - 40).

Відповідно до ч. 3 статті 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

На підставі договору дарування від 02.02.2012 року, ОСОБА_9 подарував квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_5, що підтверджується договором дарування від 02.02.2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Чернігівського районного нотаріального округу (а. с. 54 - 56). Відповідно до п. 6 вказаного договору дарування, ОСОБА_5 було поставлено до відома, що у вказаній квартирі зареєстрований та проживає ОСОБА_7, 1939 року народження, а також те, що ОСОБА_9 та ОСОБА_7 будуть надалі зареєстровані та проживати за вищевказаною адресою.

06.02.2012 року позивач зареєструвала право власності на вказану квартиру, згідно даних Чернігівського міжміського бюро технічної інвентарізації Чернігівської обласної ради (а.с.6).

Як вбачається з вимог позову ОСОБА_5 ( а. с. 3 - 5), реєстрація відповідача у належній їй на праві власності квартирі порушує її право, як власника щодо розпорядження даним житлом, тому позивач з посиланням на ч.1 статті 156 Житлового кодексу України, ч.1 статті 405 Цивільного кодексу України просила визнати відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1. При цьому позивач вказувала, що при переході права власності до неї на вказану квартиру на підставі договору дарування право відповідача на користування квартирою припинилося.

Аналізуючи правові позиції норм матеріального права, на які посилався позивач в обгрунтування вимог заявленого позову та виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку, що в даному випадку, за умов наявності реєстрації відповідача в спірній квартирі, існуванні перешкод в користуванні ОСОБА_7 спірною квартирою, що встановлено рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 24 січня 2012 року ( а. с. 39 - 40), відсутні підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Суд першої інстанції зазначив, що для вирішення питання про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, враховуючи правовідносини, які склались між сторонами, застосування статті 405 Цивільного кодексу України є неможливим. Також відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вказав, що в разі, коли реєстрація чи проживання відповідача в спірному житловому приміщенні порушує права власника житла, визначені статтею 383 Цивільного кодексу України, статтею 150 Житлового кодексу України, які передбачають можливість використовувати та розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд, позивач має право ставити питання в порядку статті 391 Цивільного кодексу України, за умов існування перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном. Проте, такі вимоги позивачем не заявлялися, а вийти за межі заявлених вимог суд не вправі.

Апеляційний суд погоджується з вірним по суті висновком суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини при вирішенні спору по суті не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.

Зокрема, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до приписів статті 9 Житлового кодексу України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 Цивільного кодексу України, статтею 150 Житлового кодексу України , які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Відповідно до статті 156 Житлового кодексу України, з урахуванням положень ч.1 статті 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником. Таким чином, право члена сім'ї власника квартири користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно, тобто права колишніх членів сім'ї власника будинку ( квартири) на об'єкт власності є похідними від прав самого власника. Правила ч.4 статті 156 Житлового кодексу України передбачають збереження такого права користування житлом лише для членів сім'ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна.

Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що для вирішення питання про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, враховуючи правовідносини, які склались між сторонами, застосування статті 405 Цивільного кодексу України є неможливим. Твердження апелянта відносно того, що висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову є безпідставним, оскільки позивач звернувся на підставі статтей 383, 405 Цивільного кодексу України, статтей 150, 156 Житлового кодексу України з позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням у зв'язку з припиненням права власності на квартиру попереднього власника - особи, яка вселяла відповідача в неї, як члена сім'ї, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Оскільки як норми житлового законодавства, так і норми цивільного законодавства визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням пов'язують саме з відсутністю особи в жилому приміщенні понад встановлені законом строки. По даній же справі встановлено, що відповідач є зареєстрованим в спірній квартирі, як член сім'ї попереднього власника ОСОБА_9, має право користування спірним житлом (право житлового сервітуту), яке зберігається за ним відповідно до ч. 6 статті 403 Цивільного кодексу України, тому є вірним по суті висновок суду першої інстанції, що питання захисту права власності позивача на спірну квартиру має вирішуватися не шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Позивач має право ставити питання в порядку статті 391 Цивільного кодексу України, за умов існування перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до приписів ч. 1 статті 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Крім того, відмовляючи в задоволенні вимог позову, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що згідно пункту 6 договору дарування квартири АДРЕСА_1 (а. с. 54 - 56), дарувальником ОСОБА_9 було поставлено до відома ОСОБА_5, що у вказаній квартирі зареєстрований та проживає ОСОБА_7, 1939 року народження, а також те, що ОСОБА_9 та ОСОБА_7 будуть надалі зареєстровані та проживати за вищевказаною адресою.

Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, ухваленого на основі повно і всебічно з'ясованих обставин по справі, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача просив стягнути на користь відповідача з позивача понесені ОСОБА_7 витрати на правову допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, представивши квитанцію № 9/12 від 28 травня 2012 року про сплату відповідачем 700 грн. за надання правової допомоги адвокату ОСОБА_8, згідно договору № 9/12 від 28 травня 2012 року та відповідний розрахунок. На підставі приписів статті 88 ЦПК України, яка регламентує розподіл судових витрат між сторонами, приймаючи до уваги приписи Закону України '' Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах'', кількість годин, витрачених на надання правової допомоги, апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 350 ( триста п'ятдесят) грн. в рахунок відшкодування понесених витрат на правову допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями : 88, 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 квітня 2012 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 350 ( триста п'ятдесят) грн. в рахунок відшкодування понесених витрат на правову допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:Судді: