АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 лютого 2012 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - Кварталової А.М.,
суддів - Плавич Н.Д. , Гірняк Л.А.,
при секретарі - Ардаковської А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Березівського районного суду Одеської області від 31 березня 2011 року,-
встановила:
15.11. 2001р. ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування від 10 березня 1993р. недійсним на підставі ст. 57 ЦК України(в редакції 1963р).
В обґрунтування вимог ОСОБА_1 просила визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 недійсним на підставі ст. 57 ЦК України і посилалася на те, що вона 10 березня 1993р. уклала з відповідачем нотаріально посвідчений договір дарування спірної квартири з умовою, що відповідач передасть їй свою квартиру у смт.Первомайське Московської області, однак житловими органами в обміні квартири відповідача було відмовлено.
В судовому засіданні позивач підтримала позов і посилалась на те, що відповідач обманула її, повідомивши, що квартира в смт.Первомайське Московської області двокімнатна та що будинок підлягає зносу, однак по приїзду до смт.Первомайське для оформлення договору міни , їй стало відомо, що відповідач має одну кімнату в квартирі та будинок зносу не підлягає.
Оскільки відповідачка навмисно ввела її в оману та заволоділа таким чином її житлом, тому позивач просила на підставі ст.57 ЦК України(1963р.) визнати договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 10 березня 1993 року недійсним та повернути їй вказане житлове приміщення.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 пред'явила до ОСОБА_1 зустрічний позов про визнання укладеним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, визнання за нею право власності на квартиру. При цьому зазначила, що вона купила у ОСОБА_1 квартиру за 4000 дол. США.
Ухвалою Іванівського районного суду Одеської області від 14 травня 2009 року вищевказана цивільна справа передана на розгляд Березівському районному суду Одеської області в порядку п.3 ч.І ст. 116 ЦПК України.
________________________________________________________________________
Головуючий в 1 інстанції - Дєтков О.Я. Справа № 22ц-3558/2012р Суддя - доповідач- Кварталова А.М. Категорія: ЦП-21
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала, обґрунтовуючи свої заперечення проти них вищенаведеними обставинами.
Ухвалою Березівського районного суду Одеської області від 14 січня 2011 року зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 на підставі п.3 ч.І ст.207 ЦПК України залишено без розгляду.
Справа розглянута у відсутність відповідача.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Останнім заочним рішенням Березівського районного суду Одеської області від 31 березня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Суд визнав договір дарування квартири АДРЕСА_4 а в смт Іванівка Іванівського району Одеської області, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 10.03.1993р. - недійсним.
Суд зобов'язав ОСОБА_2 повернути вищевказану квартиру ОСОБА_1
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, що висновки суду не відповідають обставинам справи. При цьому зазначає, що вона з трьома неповнолітніми дітьми мешкає у вищевказаній квартирі, договір дарування квартири був укладений в нотаріальній конторі за згодою ОСОБА_1 Після оформлення договору дарування, ОСОБА_1 через два місяця звернулася до неї з пропозицією фіктивного договору міни і потім сама відмовилась від договору міни про, що зазначено в документах, які надіслані з житлового управління Московської області.
До суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 надала заяву в якій підтримала скаргу та просила слухати справу у її відсутність(а.с.129,147-148 т.2).
Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_4 просили скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін. При цьому посилались на те, що 19 січня 1993р. ОСОБА_1 придбала за договором купівлі - продажу у власність квартиру АДРЕСА_5 та вирішила її обміняти на житлове приміщення ОСОБА_2, розташоване за адресою: АДРЕСА_7. Однак, нотаріусом було роз'яснено, що посвідчувати угоди по обміну квартир, що належать громадянам на праві особистої власності, на квартири, які знаходяться у них в користуванні на умовах найму, заборонено. У зв'язку з цим позивач за домовленістю з відповідачкою, маючи намір здійснити обмін квартир, уклала 10 березня 1993 року договір дарування, а потім вона стала готовити документи на обмін квартир. Після оформлення договору дарування ОСОБА_2 вселилася в її квартиру, але їй житлові органи смт Первомайський Московської області відмовили у обміні квартир.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 21 лютого 2012р. апеляційна скарга ОСОБА_2 на ухвалу Березівського районного суду Одеської області від 14 січня 2011 року залишена без змін.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, яка доповіла колегії суддів зміст оскаржуваного рішення , мотиви і доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення сторін, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд першої інстанції на підставі ч.1 ст.230, ст.216 ЦК України, виходив з пояснень ОСОБА_1 про те, що вона у березні 1993 року за пропозицією державного нотаріуса та за домовленістю з ОСОБА_2 уклала з останньою договір дарування своєї квартири, маючи при цьому волевиявлення лише на обмін житлом. Але, згодом їй стало відомо, що у ОСОБА_2, яка її навмисно ввела в оману, ніякої двокімнатної квартири в Московській області в користуванні немає в зв'язку з цим міна жилих приміщень не відбулася. Суд вважав, що ці обставини підтверджуються заявою про обмін жилого приміщення, згодою Іванівського РТП, рішенням Іванівської селищної ради та її протоколом №4 від 08 червня 1993р., адресним листком вибуття та відповіддю Калінінградського житлового управління Московської області, які свідчять, що ОСОБА_1 не мала намір вільно подарувати свою власну квартиру відповідачці, а бажала лише здійснити її обмін (т.2 -а.с.5.6.11.13,15.24). Суд дійшов до висновку, що ОСОБА_2 навмисно ввела ОСОБА_1 в оману та не повідомила про існування обставин, які фактично перешкоджали вчиненню правочину.
Проте, погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 4 ЦК УРСР( в ред.1963р.), який діяв на час виникнення правовідносин сторін, цивільні права і обов'язки виникають з угод, які не суперечать закону.
За змістом п. 1 ст. 243 ЦК України(1963р.) за договором дарування одна сторона(дарувальник) передає другій стороні(обдарованому) безоплатно майно(дарунок) у власність.
За змістом зазначеної норми дарувальник добровільно позбавляє себе права власності на майно, не маючи на меті отримання жодних вигод матеріального чи морального характеру з боку обдарованого.
Як вбачається з матеріалів справи, 30.07.1993р. позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання угоди недійсною на підставі ст.57 ЦК України(в ред. 1963р.). Ухвалою суду від 31.10.2001р. ці позовні вимоги позивача залишено без розгляду. 15.11.2001р. ОСОБА_1 знову звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_5, укладеного 10.03.1993р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посилаючись на ст. 57 ЦК України( в ред.1963р.), тобто на те, що договір дарування був укладений внаслідок обману.
Оскільки оспорюваний договір дарування був укладений 10.03.1993р., то правовідносини сторін регулюються ст. 57 ЦК України в редакції 1963р., відповідно до якої угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Стаття 57 ЦК України в редакції 1963р., передбачає, що угода, укладена внаслідок обману, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації. Положення ст.230 ЦК України є аналогічним ст. 57 ЦК України в редакції 1963 року.
У пп. 11, 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», який діяв на час виникнення правовідносин сторін, було надано роз'яснення щодо застосування ст. 57 ЦК Української РСР, відповідно до якого при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі ст. 57 ЦК , суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах . Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається.
Таким чином, на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним позивач повинен довести обставини, на які він посилається, як на підставу позову.
Угода може бути визнана недійною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Під час розгляду справи про визнання угоди недійсною суд повинен установити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною та настання певних юридичних наслідків.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно договору купівлі - продажу від 19 січня 1993р., посвідченого державним нотаріусом Іванівської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 за реєстром № 62, власником квартири АДРЕСА_6 була ОСОБА_1.(а.с.25-26 т.1)
10 березня 1993р. ОСОБА_1 подарувала за договором дарування, який був посвідчений державним нотаріусом Іванівської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 за реєстром № 552, вищевказану квартиру ОСОБА_2, яка була зареєстрована в БТІ за ОСОБА_2 - 26.03.1993р. ( а.с.3-4,186 т.1).
В своїх запереченнях на позов ОСОБА_2 посилалась на те, що квартиру у ОСОБА_1 вона купила за 4000 дол. США та після оформлення документів з трьома неповнолітніми дітьми вселилась в квартиру та стала там проживати, але через два місяця ОСОБА_1 прийшла до неї і повідомила , що хотіла б переїхати проживати в Московську область, та що квартира ОСОБА_2, яка там знаходиться все рівне пропаде, тому запропонувала ОСОБА_2 оформити фіктивний обмін квартир, за що пообіцяла їй 2000 дол. США, а потім під час оформлення документів відмовилась від обміну. При цьому зазначає, що якби існувала між сторонами домовленість про обмін житлом, то ОСОБА_1 та вона здійснили б обмін, тому що ніяких перешкод для цього у позивача не було (а.с.19,118-119 т.1).
Як вбачається з матеріалів справи, дійсно 10 травня 1993р. ОСОБА_1 не будучи власником спірної квартири звернулася до Голови Іванівської селищної ради про дачу згоди на обмін її квартири АДРЕСА_5 на житлове приміщення ОСОБА_2, розташоване за адресою: АДРЕСА_7(а.с.13 т.1) .
09 червня 1993р. виконком Іванівської селищної ради дав згоду на обмін жилої площі ОСОБА_1 з ОСОБА_2, розташованій за адресою: АДРЕСА_7(а.с.16т.1) .
14 липня 1993р. ОСОБА_1 звернулася до голови Іванівської селищної ради про повернення документів по обміну, в зв'язку з відмовою від обміну (а.с.14 т.1)
Як вбачається з відповіді адміністрації житлового управління Калінінграда Московської області від 05.03.1997р. перед призначеною датою отримання ордерів в адміністрації, сторони відмовились від отримання ордерів.(а.с.24 т.1)
Згідно відповіді Голови Іванівської селищної ради від 14.02.1997р., при видачі ОСОБА_1 згоди на обмін, селищній раді не було відомо, про те, що спірну квартиру вона подарувала ОСОБА_2, оскільки при таких обставинах, згода на обмін їй надана не була(а.с.120 т.1).
Враховуючи викладене, угода може бути визнана під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладання угоди. Ознакою оману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією не вступила би у правовідносини, невигідні для неї.
З урахуванням вимог закону, роз'яснень Постанови Пленуму , колегія суддів по матеріалам справи перевірила чи дійсно договір дарування від 10.03.1993р., законність якого оспорює позивач, був укладений ним під впливом обману, чи був умисел зі сторони відповідача ввести позивача в обман.
Доводи позивача про те, що договір дарування від 10.03.1993р. був укладений нею під впливом обману підтвердження не знайшли.
Позивач була власником квартири на підставі договору купівлі - продажу і 10.03.1993р. подарувала квартиру ОСОБА_2 Договір дарування був посвідчений в державній нотаріальній конторі. Дії позивача при укладанні вказаного договору дарування, обсяг наданих ним документів, свідчать про те, що позивач діяла усвідомлено, розуміла наслідки своїх дій.
Враховуючи викладене, колегія суддів, вважає, що суд першої інстанції дійшов до не вірного висновку про задоволення вимог позивача щодо визнання договору дарування недійсним, оскільки посилання позивачки на те, що її обманули, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні та були спростовані дослідженими судом доказами.
Доводи позивача про те, що нотаріус ОСОБА_5, до якій вони звернулися з пропозицією обміну, запропонувала їм оформити договір дарування , а потім оформити обмін житла, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки після укладання договору дарування позивач лишилася права власності на квартиру та немала права на здійснювання обміну квартири.
Доводи ОСОБА_1 про те, що відповідач її обманула щодо своєї квартири в Московській області, завіривши, що її квартира двокімнатна та іде під знос, а в подальшому вона дізналась, що відповідач має одну кімнату в квартирі та що будинок зносу не підлягає, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки ОСОБА_1 на праві власності, згідно договору купівлі - продажу від 19.01.1993р. належала спірна квартира, яку вона мала можливість обміняти не укладаючи з ОСОБА_2 договір дарування.
Тобто , колегія суддів прийшла до висновку, що позивачка ОСОБА_1 не довила факту обману зі сторони відповідача ОСОБА_2 при укладанні договору дарування та не надала доказів того, що позивач уклала угоду під впливом обману.
Не відповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи та порушення судом норм матеріального права, у відповідності до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися до суду з позовом з інших підстав.
Оскільки, при подачі апеляційної скарги ОСОБА_2 не сплатила судовий збір за подачу апеляційної скарги, тому згідно ст.79,88 ЦПК України, ст.4 Закону України «Про судовий збір», який набрав чинності з 01 листопада 2011 року, з ОСОБА_1 на користь держави необхідно стягнути 53грн. 65 коп.
Керуючись ст.ст.209, 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.п.3,4, 314 ч.2,316,317,319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області ,-
ВИРІШИЛА :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Заочне рішення Березівського районного суду Одеської області від 31 березня 2011 року скасувати.
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 53(п'ятдесят три)грн. 65 коп.
Рішення набирає законної сили негайно з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Судді апеляційного суду Одеської області А.М.Кварталова
Н.Д.Плавич
Л.А.Гірняк