АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/490/3227/12 Справа № 2-214/11 Головуючий у 1 й інстанції - Маймур Ф.Ф. Доповідач - Черненкова Л.А.

Категорія 56

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2012 року м. Дніпропетровськ

Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді - Черненкової Л.А.

суддів - Дерев'янка О.Г., Красвітної Т.П.

при секретарі - Горлакової Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 -ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2012 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -

В С Т А Н О В И Л А:

22 серпня 2007 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом, який уточнював 03 листопада 2008 року, посилаючись на те, що 25 квітня 2003 року між ним та відповідачем був укладений договір позики згідно якого він передав відповідачу, а той отримав грошову суму у розмірі 500 000 грн. та зобов'язався повернути борг до 25 квітня 2007 року, а також відсотки у розмірі 5%. У встановлений строк відповідач борг та відсотки за ним не повернув, а тому просив суд стягнути з відповідача суму боргу в розмірі 500 000 грн., відсотки у розмірі 137 500 грн., послуги адвоката 12500 грн., а також покласти на відповідача судові витрати по справі в розмірі 1730 грн.

Справа неодноразово розглядалась судовими інстанціями.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2012 року ухвалено: стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 у рахунок стягнення боргу за договором позики від 25 квітня 2003 року - 500 000 грн., у рахунок сплати відсотків по даному договору за період з 25 квітня 2003 року по 25 квітня 2007 року - 100 000 грн., у рахунок відшкодування судових витрат - 14 230 грн., а разом: 614 230 грн.; ОСОБА_4 у задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та постановити нове, відповідно до якого у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення грошового боргу за договором позики відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах та межах позовних вимог, дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно частково задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що 25 квітня 2003 року між позивачем та відповідачем був укладений договір позики відповідно до якого відповідач позичив у позивача грошові кошти у розмірі 500 000 грн. та зобов'язався повернути зазначену суму коштів у строк до 25 квітня 2007 року, а також відсотки у розмірі 5%. Підпис від імені відповідача в договорі від 25 квітня 2003 року виконаний саме: відповідачем згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи від 04 лютого 2009 року та рукописний запис прізвища відповідача "ОСОБА_2." у вказаному договорі позики виконаний також відповідачем згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи від 24 грудня 2009 року. Встановлено, що реквізити ВАТ "Черкаський лакофарбовий завод "Аврора" на вказаному договорі позики та текст зазначеного договору виконані в різний час, спочатку наносився відтиск печатки, а потім зверху нього, виконувався підпис відповідача; встановити період часу нанесення відтиску печатки ВАТ "Черкаський лакофарбовий завод "Аврора" не надається можливим з причини непридатності для дослідження наданого вільного зразку відтиску печатки; встановити період часу виконання рукописних записів (прізвища ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_2) і підписів їх, відповідність дати, вказаній на договорі позики не надається можливим, у зв'язку з відсутністю необхідного обладнання згідно висновку судово-технічної експертизи від 28 липня 2009 року. Встановлено, що відтиск печатки ВАТ "Черкаський лакофарбовий завод "Аврора" у договорі позики нанесений в період з 03 червня 2003 року по 19 лютого 2004 року (виходячи з наданих вільних зразків), що підтверджується висновком додаткової судово-технічної експертизи від 08 грудня 2009 року. Також за результатами додаткової судово-технічної експертизи від 18 липня 2011 року було встановлено, що встановити в якій проміжок часу виконані текст, відтиск печатки ВАТ "Черкаський лакофарбовий завод "Аврора" , підписи від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не надається можливим.

Задовольняючи частково позовні вимоги, районний суд виходив з того, що у судовому засіданні знайшов підтвердження факт укладення між сторонами договору позики грошових коштів, між сторонами склалися правовідносини з договору позики від 25.04.2003 року, за яким ОСОБА_2 не виконане зобов'язання про повернення боргу у розмірі 500 000 грн. Факт передачі коштів підтверджується змістом укладеного договору, форма якого відповідає вимогам ст. 374 ЦК УРСР, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин. При цьому, суд критично оцінює посилання відповідача на те, що зазначена угода ним не підписувалась, а виготовлена позивачем з чистого бланку ВАТ "Черкаський лакофарбовий завод "Аврора" на якому вже містилася підпис ОСОБА_2 та відтиск печатки підприємства, оскільки з висновків проведених судових експертиз вбачається, що підпис від імені ОСОБА_2 та рукописний текст "ОСОБА_2" виконаний особисто відповідачем. Факт того, що договір між сторонами укладений на бланку ВАТ "Черкаський лакофарбовий завод "Аврора" та містить відтиск печатки даного товариства, не впливає на юридичну природу правовідносин сторін як позичальника і боржника, оскільки з аналізу змісту угоди вбачається, що кошти, які визначені сторонами як борг, отримані особисто ОСОБА_2 від фізичної особи ОСОБА_4 на відплатній основі із зобов'язанням їх повернути у визначений ними строк. Крім того, наявність між сторонами корпоративних правовідносин не перешкоджає укладенню між ними цивільно-правових угод, що регулюються нормами цивільного законодавства. Вирішуючи вимоги позивача про стягнення 5% річних за користування грошовими коштами у розмірі 137 500 грн., суд враховує той факт, що норми ст.ст. 170,374 ЦК УРСР не допускали встановлення процентів за грошовими зобов'язаннями фізичних осіб.

Проте повністю з такими висновками суду погодитись не можна, тому що вони не відповідають обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві гаку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до вимог ст. 1047 ЦК договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, на підтвердження вимог названого закону відповідач видав позивачеві розписку про позичені гроші, яка підтверджує виниклі правовідносини сторін за договором позики.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції в частині встановлення правовідносин, які виникли між сторонами із договору позики від 25 квітня 2003 року, повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

За правилами ст. 526 ЦК, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обіг або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ч. 1 ст. 1049 ЦК позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, в такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

До цього часу позичальник не повернув позикодавцеві позику.

У зв'язку із цим, за правилами ч. 1 ст. 1050 ЦК, наступають наслідки порушення договору позичальником відповідно до вимог ст. 625 ЦК.

Згідно до ст. 1050 ЦК України, - позичальник зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу, якщо ним несвоєчасно повернуто суму позики.

Судом першої інстанції встановлено, що договірні відносини виникли 25.04.2003 року. Тому у відповідності до діючого на той час законодавства проценти по грошовим та іншим зобов'язанням не допускаються, за винятком операцій кредитних установ, зобов'язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі (стаття 170 ЦК України в редакції 1963 року).

Відповідно до вимог статті 1048 ЦК України "Проценти за договором позики" ч.1- позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики; ч.2- договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Суд першої інстанції неправильно застосував зазначену норму закону до виниклих правовідносин.

Для визначення договору позики безпроцентним необхідно встановлення одночасно трьох умов: він укладений між фізичними особами; на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.

Суд першої інстанції прийшов до неправильного висновку щодо визначення договору позики, як оплатного, тому що відсутні для цього підстави з огляду на вищезазначене положення закону, не встановлено судом про те, що договір позики, пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін і ці обставини є недоведеними.

Відповідно до вимог п.5 розділу VIII "Прикінцевих положень" Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" передбачено, що до приведення законодавства у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону, якщо інше не передбачено цим Законом. Відповідно до п.6 ст. 4 цього Закону надання коштів (грошових) у позику є фінансовою послугою, яка надається з метою отримання прибутку, різновидом якого є проценти (п.5 ч.1 ст.1 Закону). Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено законом.

В інших випадках надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів не допускається.

Вирішуючи спір, суд у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 215 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером зобов'язань по спірним правовідносинам та правовою нормою, яка підлягає застосуванню.

Судова колегія дійшла висновку, що рішення суду в частині задоволеного позову про стягнення сум у рахунок сплати відсотків за договором позики підлягає скасуванню на підставі п. п. 3,4 ч.1 ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цієї частини позовних вимог з вищенаведених підстав.

В іншій частині рішення суду є правильним і обґрунтованим та доводи апеляційної скарги на дають підстав для його скасування або зміни.

Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Відповідно до ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно ч. 5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Стягуючи 12500 грн. на правову допомогу суд першої інстанції не обґрунтував свої висновки з цього питання. Для вирішення питання про стягнення вказаних судових витрат необхідно з'ясувати: яка юридична допомога надана конкретно, визначитись що це: участь у справі адвоката чи фахівця в галузі права чи представника особи та конкретно за який час ці послуги надані, та тільки після цього можна зробити висновки про можливість стягнення вказаних судових витрат та їх розмір при наявності підтверджуючих належних доказів (фінансові документи, розрахунок за надані послуги) з урахуванням встановленого граничного розміру, який не перевищує суму, що обчислюється, виходячи з того, що особі виплачується 40% розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи.

Суд першої інстанції не звернув увагу що в матеріалах справи відсутні зазначені докази у зв'язку з чим судова колегія дійшла висновку про те, що не має підстави для стягнення суми у рахунок сплати за правову допомогу.

Інші судові витрати, які стягнуті за рішенням суду першої інстанції, є правильними та зміні не підлягають.

Керуючись ст.ст.303,307, п.п.3-4 ч.1 ст.309, ст.316, ч.1 ст.218 ЦПК України, судова колегія, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2012 року - скасувати в частині задоволеного позову про стягнення сум у рахунок сплати відсотків за договором позики у розмірі 100 000 грн. та у рахунок сплати за правову допомогу у розмірі 12 500 грн..

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики у частині стягнення сум у рахунок сплати відсотків за договором позики у розмірі 100 000 грн. та у рахунок сплати за правову допомогу у розмірі 12 500 грн.

В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2012 року - залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя

Судді колегії