Справа №22-ц-515/12 06.03.2012 06.03.2012 06.03.2012
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа №1490/22ц – 515/12 Головуючий 1 інстанції Яворська Н.І.
Категорія – 44 Доповідач апеляційної інстанції Лисенко П.П.
У Х В А Л А
іменем України
06 березня 2012 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого Лисенка П.П.,
суддів: Шолох З.Л. та Локтіонової О.В.,
із секретарем судового засідання Величковською В.С.
з участю :
позивача за первісним позовом - ОСОБА_2,
відповідача за первісним позовом – ОСОБА_3
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 16 грудня 2011 року по цивільній справі за первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням у зв’язку із відсутністю у житлі понад 6 місяців, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на ? частину житлового будинку, -
у с т а н о в и л а :
02 червня 2011 року ОСОБА_2 пред’явив зазначений первісний позов до ОСОБА_3, який обґрунтував наступним.
18 жовтня 2003 року він уклав з відповідачкою шлюб, і вже ІНФОРМАЦІЯ_1 дружина народила доньку ОСОБА_4, батьком якої він є.
Сім’я стала проживати разом, спочатку у помешканні його матері, а потім в будинку АДРЕСА_1, який на той час нікому не належав.
04 листопада 2004 року Центральна сільська рада Снігурівського району Миколаївської області прийняла два рішення:
· № 63 – про визнання названого будинку безгосподарським й прийняття його на баланс сільської ради;
та
· № 65 – про передачу названого будинку у його приватну власність, а 13 травня 2005 року на підставі останнього рішення видала на його ім’я свідоцтво про право власності.
З того часу усі члени сім’ї були зареєстровані в будинку і стали в ньому проживати.
Проте шлюбні відносини виявилися нетривалими і у листопаді 2007 року були припинені.
У зв’язку з цим відповідачка, забравши усі свої речі, добровільно пішла з будинку і стала проживати то за місцем проживання чоловіка, з яким утворила нову сім’ю, то у своїх батьків, проте знятися з реєстрації в належному йому будинку відмовляється.
Посилаючись на зазначені обставини, просив первісний позов задовольнити.
21 червня 2011 року ОСОБА_3 пред’явила зустрічний позов до ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на ? частину названого житлового будинку.
Позов обґрунтовувала тим, що будинок набутий сторонами в період шлюбу, а тому в рівних частках належить їй та колишньому чоловікові.
У зв’язку з тим, що ОСОБА_2 не визнає за нею такого права, то просила визнати за нею право на ? частину спільного будинку за судовим рішенням.
Ухвалою Снігурівського районного суду Миколаївської області від 21 червня 2011 року позови об’єднані в одне провадження.
У судовому засіданні позивач за первісним позовом свої вимоги підтримав, а зустрічний позову - заперечив, посилаючись на пропуск строку позовної давності та на те, що відповідач забравши свої речі та виїхавши з будинку фактично втратила право на будинок, просив у його задоволенні відмовити.
ОСОБА_3 первісний позов не визнала, пояснивши, що через постійні сварки, які розпочинав її колишній чоловік, та образ з його боку вимушена була залишити будинок і проживати у батьків. Що ж до зустрічного позову, то просила його задовольнити, оскільки він ґрунтується на законі.
Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 16 грудня 2011 року у задоволені первісного позову ОСОБА_2 відмовлено за його безпідставністю, а зустрічний позов – задоволено у повному обсязі.
ОСОБА_2 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове - про задоволення його позовних вимог і відмову у вимогах, зустрічного позову.
Скаргу обґрунтував невідповідністю висновків суду обставинам справи та норм матеріального та процесуального права.
Апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржене рішення суду 1 інстанції залишити без змін, оскільки той постановив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.
Вирішуючи спар таким чином, як викладено в оскаржуваному рішенні, суд 1 інстанції виходив з того, що перебуваючи у шлюбі сторони набули у спільну власність будинок, а тому кожний з них має рівне з іншим право власності на нього, і законних підстав позбавити його такого права - немає.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.
Відповідно ж до положень статей 60, 63, 68-72 СК України, а саме вони діяли на момент виникнення у сторін права на спірний будинок, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, який може бути проведено за їх взаємною згодою, а за її відсутності - за рішенням суду.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Позовна давність до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано - не застосовується.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони, шляхом передачі із комунальної в приватну власність, придбали спірний будинок в період шлюбу, а тому він став їх спільною власністю і частка кожного з них в ньому є рівною.
Належних та допустимих доказів іншому у справі немає.
За такого і, у зв’язку із невизнанням відповідачем за зустрічними позовом права позивача за зустрічним позовом на половину спірного будинку, таке право слід підтвердити судовим рішенням.
При цьому, підстав для застосування позовної давності, як бажав відповідач за зустрічним позовом немає, оскільки вона ґрунтується на помилковому тлумаченні ним норм Цивільного та Сімейного законодавств, якими визначено початок перебігу позовної давності.
Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і місцевий суд, то підстав для задоволення апеляційної скарги немає.
Вірним є висновок суду і про відмову у первісному позові.
По-перше, правові підстави зазначені у первісного позові на обґрунтування вимоги, не можуть застосовуватися до даних правовідносин, оскільки ст. ст. 71, 72 ЖК України регулюють правовідносини, що випливають із договорів договором житлового найму, і не стосуються стосунків між власниками будинку та колишніми членами його сім’ї, а тим більше – стосунків між співвласниками житла, як в даному випадку.
По-друге, у справі немає належних та допустимих доказів тому, що ОСОБА_3 добровільно відмовилася від своєї частки у власності або байдуже ставилася до неї, що давало б право суду застосувати позовну давність.
За такого, і у виписаній вимозі слід було відмовити, що вірно вчинив і районний суд.
Що ж до твердження особи, яка подала апеляційну скаргу, про те, що сторони добровільно поділили все майно і будинок відійшов йому, а інше майно – колишній дружині, то воно не може братися до уваги, оскільки бездоказове, і крім того, зазначені обставини не були предметом судового розгляду.
Керуючись ст.ст. 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 16 грудня 2011 року залишити без зміни.
Ухвала набирає чинності з дня її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий Судді: