ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м.Вінниця
02 квітня 2012 р. Справа № 2а/0270/375/12
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
Головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни,
Суддів: Воробйової Інни Анатоліївни
Яремчука Костянтина Олександровича
за участю:
секретаря судового засідання: Терлецький Є. Б.
позивача: ОСОБА_3
представника позивача: ОСОБА_4
представника відповідача1: не з'явився
представника відповідача 2: Порхун Л.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: ОСОБА_3
до: відділу міграційної служби у Вінницькій області, управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області
про: визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії
ВСТАНОВИВ :
Адвокат ОСОБА_4 від імені та в інтересах ОСОБА_3 звернулася до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом, у якому після уточнення позовних вимог просила визнати протиправним наказ відділу Державної міграційної служби у Вінницькій області (далі –УДМС України у Вінницькій області) за №98 від 19.05.20102 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання її довірителя біженцем, скасувати його та зобов’язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особу біженцем.
Вимоги за позовною заявою обґрунтовує тим, що ОСОБА_3 є шукачем притулку із Сомалі і має цілком підставні побоювання стати у країні свого походження жертвою переслідувань за ознаками політичних та релігійних переконань, оскільки він і члени його родини чоловічої статті відмовилися воювати на боці впливового ісламістського угрупування Аль-Шабааб. Просить врахувати, що у Сомалі існує дуже багато проблем для життя простої мирної людини, а звичайною практикою у ній є те, що хлопці, яким виповнилося 15 років залучаються до військових дій. Позивач відмовився вступати до війська, у зв’язку з чим представники Аль-Шабаабу почали його переслідувати, а також погрожувати і залякувати. Не маючи іншого вибору, за допомогою рідних він утік з країни і зрештою опинився в Україні, а саме у м. Вінниці. Вказує на те, що позивач боїться повертатися на батьківщину, оскільки може бути примусово втягнений у терористичну і військову діяльність. При цьому захист в країні своєї громадянської приналежності він вважає неефективним і таким, що не може гарантувати безпеки життю.
Стверджує, що працівниками відділу міграційної служби не було проведено належної оцінки дійсного становища у Сомалі з точки зору дотримання визначальних прав і свобод людини, які закріплені у багатьох міжнародних договорах, зокрема Європейській Конвенції з прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Конвенції проти катувань. Також відповідач не врахував останні рекомендації УВКБ ООН щодо ситуації в Сомалі як країни походження біженців, згідно із якими навіть ті, хто не відповідають критеріям надання статусу біженця, повинні мати можливість скористатися додатковими формами міжнародного захисту, які використовуються в ситуаціях загального насилля або збройного конфлікту. Крім того, не було взято до уваги Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти надання та скасування статусу біженця в державах-членах» від 30.04.2004 року № 8771/04, якими підтверджено, що на сьогоднішній день Сомалі не може розглядатися як безпечна країна. Вважає, що оскаржуваний наказ відділу ДМС України у Вінницькій області №98 від 19.05.2010 року прийнятий без з’ясування фактичних обставин справи і суперечить нормам міжнародного права.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4 позовні вимоги повністю підтримала, давши пояснення, аналогічні до викладеного у позовній заяві. Просила суд позов задовольнити.
Представник відповідача1 у судове засідання 02.04.2012 року не з'явився, хоча про дату, час та місце судового розгляду повідомлений завчасно та належним чином, що підтверджується розпискою (а.с.144).
Представник Управління ДМС України у Вінницькій області (відповідач 2) у судовому засіданні вимоги позивача заперечила та пояснила, що ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через очевидну необґрунтованість його заяви та відсутність умов, зазначених у п.п 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Посилається на те, що позивач не навів ніяких конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також не надав жодного документу на підтвердження цих фактів.
У ході проведеної з позивачем бесіди, яка мала місце 26.04.2012 року, він повідомив про свою приналежність до клану Хавійє, який, однак, згідно із наявною в УДМС України у Вінницькій області інформацією займає 61 місце у парламенті Сомалі. Крім того, позивач ніколи не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав, а тому не може вважатися жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Вказує на те, що ОСОБА_3 не надав жодних документів на підтвердження своєї особи, громадянства та маршруту прибуття. Натомість під час співбесіди він повідомив, що у 2001 році люди із люди із Абгаль вбили його батька із-за кланових непорозумінь. З 2003 року позивач працював в компанії "Гормуд-телеком" телефоністом. Крім того, у 2008 році представники угрупування "Аль-Шабааб", після відмови у приєднанні до їх угрупування, вбили братів позивача.
Однак, позивач не повідомив і не довів фактів фізичного або психічного насилля щодо своєї особи, правових, адміністративних, поліційних або судових заходів, які мають дискримінаційний характер. У зв’язку з цим не можна вважати, що у нього є підстави побоюватися застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, які відповідно до закону є підставами для отримання в Україні додаткового захисту або набуття статусу біженця.
Просить врахувати, що відповідно до позиції ООН «Про обов’язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов’язок надання доказів на користь повідомлених фактів є «обов’язком доказу» та у відповідності до загальних правових принципів доказового права покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен доводити достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Загальна ситуація громадянської війни, що відбувається в Сомалі не є підставою для визнання біженцем та не відповідає вимогам пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на що додатково вказують Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 року. Вважає оскаржуване позивачем рішення правомірним і просить суд відмовити у задоволенні позову за безпідставністю.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, заслухавши пояснення сторін та оцінивши інші докази, які є у справі, суд приходить до переконання, що заявлений ОСОБА_4 адміністративний позов задоволенню не підлягає з наступних мотивів.
Встановлено, що 26.08.2010 року позивач звернувся до відділу ДМС України у Вінницькій області із заявою про надання йому в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у якій назвався громадянином Сомалі на ім’я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 При цьому документів, які б засвідчували його особу, він не надав, у зв’язку з чим усі анкетні дані було встановлено зі слів самого заявника.
У ході проведеної співбесіди ОСОБА_3 повідомив, що за національністю є сомалійцем, належить до клану Хавійє і до приїзду в Україну постійно проживав в м. Могадішо (Сомалі). З країни свого походження виїхав через війну між кланами, які під загрозою смерті примушують воювати на їх боці. Покидаючи Сомалі позивач мав намір виїхати до Голландії. Територію Сомалі залишив у листопаді 2008 року на підставі сомалійського паспорту. Із Сомалі разом із супроводжувачем прибув літаком до ОАЕ, потім літаком прибув до Росії та був в РФ до 05.01.2009 року. Після чого на авто з групою людей приїхали до Києва. На даний час проживає по АДРЕСА_1. Також зазначив, що доказів, які б підтверджували факт його переслідування або загрози на батьківщині немає, в будь-яких політичних, релігійних чи громадських організаціях в Сомалі не перебував, фізичне насильство у цій країні до нього не застосовувалося. Висловив своє бажання жити і працювати в Україні легально, для чого просить надати йому статус біженця.
З копії висновку відділу ДМС України у Вінницькій області і від 25.01.2012 року вбачається, що головний спеціаліст відділу у справах біженців Ластовецька А.С. на підставі зібраних матеріалів дійшла до висновку про доцільність прийняття рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через очевидну необґрунтованість відповідної заяви та відсутність умов, зазначених у статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Наказом начальника відділу ДМС України у Вінницькій області Березенського І. за №98 від 19.05.2010 року зазначений висновок було підтримано та винесено рішення про відмову громадянину Сомалі ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Перевіряючи правомірність такого рішення відповідача, суд виходить з наступного.
Згідно із п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі – Закон № 3671-VI) біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 вказаного Закону передбачено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов’язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати всі чотири підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб’єктивної та об’єктивної сторін. Суб’єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Разом із тим, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання йому статусу біженця, так само як і під час судового розгляду справи, ОСОБА_3 не навів цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками чи переконливих фактів про його переслідування та неможливість користування захистом країни походження.
Крім того, суд звертає увагу на те, що відповідно до пункту 164 глави 5 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особи, які вимушені покинути країну походження через внутрішні та міжнародні конфлікти, зазвичай не кваліфікуються як біженці за Конвенцією 1951 року і Протоколом 1967 року. Пунктом 65 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що переслідування зазвичай відносяться до дій влади країни.
Відповідно до Позиції ООН «Про обов’язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу в правдивості своїх фактичних тверджень.
Натомість наведені позивачем обставини на підтримку своєї заяви про надання статусу біженця в Україні не підтвердженні будь-якими доказами і викликають істотні сумніви у їх об’єктивності та вірогідності з огляду на відсутність документів та неможливість підтвердження анкетних даних.
З аналогічних мотивів суд виходить при вирішенні питання про наявність у позивача підстав для визнання його в Україні особою, яка потребує додаткового захисту.
За правилами, встановленими статтею 6 Закону 3671-VI, не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Як встановлено судом під час розгляду даного публічно-правового спору, до приїзду в Україну позивач певний час незаконно перебував на території інших держав, зокрема Росії, де про надання йому статусу біженця не прохав.
Крім того, відповідно до ч.2 ст. 5 Закону 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в’їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом вказаного положення відповідний обов’язок особи, яка з наміром набути статус біженця, незаконно перетнула державний кордон України, необхідно розуміти як такий, що здійснений сумлінно і за першої можливості, тобто без необґрунтованих затримок.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач незаконно перетнув кордон України ще 07.01.2009 року, однак із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в органи міграційної служби звернувся тільки 26.04.2010 року, не навівши при цьому обґрунтованих причин такого тривалого зволікання.
Відповідно до ч.4 ст. 8 Закону 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Частиною 6 зазначеної статті 8 Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону .
На підставі повного, всебічного та об’єктивного дослідження наявних у справі доказів, оцінивши належність, допустимість та достовірність кожного із них окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, суд приходить до переконання, що УДМС у Вінницькій області, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання позивачеві статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, правильно встановив відсутність у нього передбачених законами України та нормами міжнародного права умов для надання йому відповідного статусу.
Відтак, заявлений адміністративний позов задоволенню не підлягає.
В силу вимог ст. 94 КАС України підстав для присудження позивачу понесених ним судових витрат у справі немає.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ :
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Головуючий суддя Жданкіна Наталія Володимирівна
судді Воробйова Інна Анатоліївна
Яремчук Костянтин Олександрович