АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________________________________________________________________________________________________

       Провадження: №22- ц-2090-2035-2012                                                  Гол. 1 інстанції –Шмадченко С.І.

       Справа № 2-200-2012 року                                                                      доповідач –Ларенок В.І.

       Категорія : стягнення боргу.

РІШЕННЯ

                                                                ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

           28 березня 2012 року  судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого - судді                        -Ларенка В.І.

          суддів:                            -Міненкової Н.О., Колтунової А.І.

при секретарі:                                Галушко Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року   по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики ,-

                                                        ВСТАНОВИЛА:

        11.01.2011 року позивач ОСОБА_4   звернувся  у суд з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору позики від 08.11.2010 року, який був укладений між ним та відповідачем ОСОБА_5  на суму 2 944 000 грн. ( 368 000 доларів США), в зв’язку з його безгрошовістю, посилаючись на те, що гроші він від відповідача у борг не отримував. Розписку на дві суми писав 10.11.2010 року за проханням ОСОБА_5, що начеб то він у нього в борг отримав гроші на суму 368 000 доларів США, що становить 2 944 000 грн. і зобов’язується повернути до 12.11.2010 року. Він поцікавився у ОСОБА_5 для якої цілі йому потрібна така розписка, на що останній відповів, що бажає отримати гроші в борг у громадян на купівлю об’єкта  нерухомості з метою його перепродажу і розписка буде свідчити як гарантія перед кредиторами повернення грошей і після того, як він розрахується з кредиторами поверне йому розписку. Оскільки він з ОСОБА_5 знайомий понад 10 років повірив йому і написав розписку. Виходячи з вимог ст. 1046, ст. 1051 ЦК України позивач вважає, що даний договір позики повинен бути визнаний недійсним.

         Відповідач ОСОБА_5 позов не визнав, вважає його безпідставним, подав зустрічний позов, яким просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 2 978 087 грн. та судові витрати у сумі 1 820 грн.

         В судовому засіданні ОСОБА_5 збільшив свої позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договором позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення у розмірі 3 132 839 грн., три проценти річних від простроченої суми у розмірі 94 300 грн. 34 коп.

         В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5  зазначав, що він 06.11.2010 року позичив ОСОБА_4 115 000 доларів США, 8 листопада 2011 року позичив 122 000 доларів США і ще 90 000 євро . 8 листопада 2010 року ОСОБА_4 написав йому дві розписки на суму 1 008 000 грн. та на суму 248 000 доларів США, еквівалентній на час подачі позову за курсом НБУ 7,9439 грн. за 1 долар становить 1 970 087 грн. 20 коп.. Таким чином борг за двома розписками складає 2 978 087 грн.  Гроші зобов’язався повернути до 12.11.2010 року. На даний час свої зобов’язання він не виконав, і гроші не повернув.

           Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року у позові ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволений. Стягнуто з ОСОБА_4  на користь ОСОБА_5 заборгованість за договором позики у сумі 3 227 139 грн. 95 коп., судовий збір в сумі 1 700 грн. і 120 грн. витрат на інформаційно технічне забезпечення розгляду справи.

        В апеляційний скарзі  представник ОСОБА_4  просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним задовольнити, а в позові ОСОБА_5  до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

         При цьому посилається на те, що суд першої інстанції при вирішенні справи керувався ст.ст. 1047, 1049  ЦК України, тобто нормою матеріального права яка регулює відносини позики. Але ж даний висновок суду є безпідставним та таким, що не ґрунтується на матеріалах справи. Відповідно до тексту двох розписок від 08.11.2010 року , які були надані ОСОБА_5 на підтвердження своїх позовних вимог, ОСОБА_4 нібито  отримав від ОСОБА_5 грошові кошти з метою обміну та зобов’язується повернути їх не пізніше 12.11.2010 року та 09.11.2010 року. Також відповідно до тексту зазначених розписок ОСОБА_4 нібито отримав 126 000 доларів США, а зобов’язується повернути 1 008 000 грн. (за першою розпискою), а за текстом другої розписки нібито отримав 122 000 доларів США та 90 000 євро, а зобов’язувався повернути 248 000 доларів США.

         Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такій самої якості, що були передані йому позичальником) у строк та в порядку, що встановлені договором.  Таким чином, навіть якщо  уявити, що ОСОБА_4 таки отримував вищезазначені кошти, то повернути він зобов’язувався грошові кошти в іншій сумі та в іншій валюті, ніж отримав, що також не відповідає вимогам, що пред’являються законом до договору позики та спростовує висновок суду про укладання саме договорів позики.

         Зі змісту розписок не вбачається , що ОСОБА_4 нібито отримав ці кошти саме в борг, і що між ним та ОСОБА_5 були укладені договори позики, але суд на зазначені обставини уваги не звернув. Такий висновок суду є безпідставним та не відповідає наявним в справі доказам. В порушення ст. ст. 212,213 ЦПК України вказаних вимог закону та обставин справи суд не врахував і не з’ясував належним чином, чи отримувались взагалі ОСОБА_4 зазначені в розписці грошові кошти в борг і чи зобов’язувався він їх повернути, унаслідок чого суд дійшов необґрунтованого висновку про укладання між сторонами договорів позики та обов’язок ОСОБА_4 повернути ці кошти ОСОБА_5 згідно цих договорів. Суд першої інстанції застосував норми матеріального права які в даному випадку не підлягають застосуванню і не поширюються на вищезазначені правовідносини.

           Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення  сторін по справі, дослідивши матеріали цивільної справи,  вважає, що апеляційна скарга  підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню, виходячи з наступного.

           Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 про стягнення з ОСОБА_4 суми боргу за договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що сторони по справі уклали у письмовій формі два договору позики, згідно яких позивач ОСОБА_4 отримав у борг загальну суму 2 978 087 грн. і ОСОБА_4 не надав суду будь-яких доказів про безгрошовість договору позики.

             Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна з таких підстав.

             Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

             Згідно до ч.1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такій самої якості, що були передані йому позичальником) у строк та в порядку, що встановлені договором.

             На підтвердження того, що ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_5 грошові кошті, ОСОБА_5 надав суду дві розписки (а.с. 41,42).

              Так, на а.с. 41 міститься копія розписки, де вказано: «Я. ОСОБА_4 … взял у ОСОБА_8 … 122 000 долларов США, 90 000 евро с целью обмена. Обязуюсь отдать 248 000 долларов США не позднее 12.11.2010 г.

              На а.с. 42 міститься копія розписки, де вказано: «Я, ОСОБА_9, … взял у ОСОБА_8 … 126 000 долларов США с целью обмена обязуюсь отдать до 12.11.2010 г. 1 008 000 гривен».

              Тобто у вказаних розписках не іде мова про договір позики.   

              Однак,  приймаючи рішення про задоволенні позову ОСОБА_5 суд першої інстанції помилково керувався статтями 1047 та 1049 ЦК України, які регулюють відносини позики, та вважав, що наданими вказаними розписками ОСОБА_5 надав доказі на підтвердження факту, що між сторонами був укладений договір позики, що ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_5 грошові кошти у позику.

               При цьому  зі змісту розписок не вбачається , що ОСОБА_4 нібито отримав ці кошти саме в борг, і що між ним та ОСОБА_5 були укладені договори позики, але суд на зазначені обставини уваги не звернув. Такий висновок суду є безпідставним та не відповідає наявним в справі доказам.

                Згідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

                 Доказі які б вважались достовірними та  свідчили про те, що між сторонами був укладений договір позики і ОСОБА_4 отримав у позику грошові кошти у  ОСОБА_8 надані не були. Вказані розписки не можуть бути такими доказами.

                В порушення ст. ст. 212,213 ЦПК України вказаних вимог закону та обставин справи суд не врахував і не з’ясував належним чином, чи отримувались взагалі ОСОБА_4 зазначені в розписці грошові кошти в борг і чи зобов’язувався він їх повернути, унаслідок чого суд дійшов необґрунтованого висновку про укладання між сторонами договорів позики та обов’язок ОСОБА_4 повернути  кошти ОСОБА_5 згідно цих договорів, як договорів позики.

                Суд першої інстанції застосував норми матеріального права які в даному випадку не підлягають застосуванню і не поширюються на вищезазначені правовідносини.

                Згідно до п.2, 4  ч.1 ст. 309 ЦПК України недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, та неправильне застосування норм матеріального права - є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або його зміни.

              Виходячи з наведеного, судова колегія вважає за необхідним скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5  про визнання правочину недійсним , та в позові ОСОБА_5  до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

              На підставі викладеного та  керуючись ст.ст. 303,   п.2 ч.1 ст.307, п. 2, 4  ч.1 ст. 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія

                                                                     ВИРІШИЛА:

                    Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити .

               Рішення  Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року скасувати.

               Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5  про визнання правочину недійсним задовольнити.

                Визнати недійсним договір позики від 08.11.2010 року, який укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_10 на суму 2 944 000 грн. (368 000 доларів США).

                 В позові ОСОБА_5  до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

    Рішення апеляційного суду набирає  законної сили з моменту його проголошення,  та може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  протягом 20 днів  з дня набрання ним законної сили.

               Головуючий:

               Судді: