Справа № 22-812-2006р. Головуючий в 1 інстанції: Куцоконь Ю.П.
Доповідач: Демянчук С.В.
УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 жовтня 2006 року м.Рівне
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Рівненської області у складі:
Головуючого судді: Малько О.С.
Суддів:Демянчук С.В.,Гордійчук С.О.
При секретарі: Колесовій Л.В..
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 представника ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду від 28 березня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права власності на частину будинку, про визнання права власності на гараж та розподіл будинку, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, виконавчого комітету Рівненської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про порушення права користування садибою та господарсько-побутовими будівлями.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів,-
встановила:
Рішенням Рівненського міського суду від 28 березня 2006 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права власності на частину будинку про визнання права власності на гараж та розподіл будинку та позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, виконавчого комітету Рівненської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво задоволено повністю.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 56/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, до складу яких входить жила кімната „2-4" площею 14, 7 кв.м, та жила кімната „2-5" площею 12, 4 кв.м., що належали померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності, виданого відділом комунального господарства виконавчого комітету Рівненської міської ради депутатів трудящих 29 листопада 1956 року.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на самочинну житлову добудову „А-1" в складі коридору „2-1" площею 4,4 кв.м, і жилої кімнати „2-6" площею 9,7 кв.м, та самочинну добудову „аі" в складі коридору „2-2" площею 4,9 кв.м, і кухні „2-3" площею 4,7 кв.м, до житлового будинку АДРЕСА_1.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на гараж „Г" та навіс „Д" на земельній ділянці на АДРЕСА_2.
В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про порушення права користування садибою та господарсько-побутовими будівлями відмовлено.
На дане рішення представник ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.
Рішення суду в частині визнання права власності на гараж за ОСОБА_3 вважає незаконним, оскільки висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи.
Вказує, що суд помилково прийшов до висновку ніби спірний гараж побудований на земельній ділянці, яка була у користуванні ОСОБА_4, оскільки реального розподілу земельної ділянки між співвласниками будинковолодіння не було і це підтверджується письмовою згодою ОСОБА_5 на ім"я директора департаменту архітектури міськвиконкому на добудову ОСОБА_2 від 27.03.1997 року.
Також зазначає, що судом не дана належна оцінка наявності дозволу ОСОБА_2 на будівництво спірного гаража та договору НОМЕР_1 і акту прийомки виконаних робіт від 23.10.1979 року, згідно яких ОСОБА_2 виступила як замовник виконання перекриття спірного гаража та показам свідків, які вказували, що саме ОСОБА_2 його побудувала.
Таким чином вважає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, тому просив рішення суду частково змінити, відмовивши ОСОБА_3 в визнанні права власності на гараж за адресою : АДРЕСА_1, а позов ОСОБА_2 задовольнити, зобов"язавши позивача ОСОБА_3 звільнити спірний гараж та не чинити ОСОБА_2 перешкод в його користуванні.
В апеляційному суді ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_6 апеляційну скаргу не визнали, вважають висновки суду першої інстанції правильними. Просили апеляційну скаргу відхилити, а рішення залишити без змін.
Перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, а також вимог, заявлених в суді першої інстанції, правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, судом першої інстанції встановлено, що в 1979 році ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був збудований на частині земельної ділянки \ східна її частина\, якою вони користувалися гараж «Г», який увійшов до складу спадкового майна ОСОБА_4 і по заповіту успадкувався ОСОБА_3, а тому, відповідно до ст.. 12 Закону України «Про власність», суд визнав за ОСОБА_3 право власності і на це спадкове майно. При цьому суд обґрунтовано врахував порядок користуваня земельною ділянкою, який склався з 1978 року. Відповідно до генерального плану, спірний гараж «Г» знаходиться тій частині ділянки, яка перебувала у користуванні ОСОБА_4, оскільки ця частина земельної ділянки розташована біля належної їй частини житлового будинку.
Крім того, суд визнав доведеним факт будівництва гаража саме ОСОБА_7 і ОСОБА_5, і, відповідно, визнав право власності на цей гараж за ОСОБА_3 внаслідок успадкування після смерті ОСОБА_4, виходячи також з показань свідків ОСОБА_8., ОСОБА_9., ОСОБА_10., ОСОБА_11., ОСОБА_12., а також допитаного як свідока ОСОБА_3, які підтвердили факт, що спірний гараж побудували ОСОБА_4 і ОСОБА_5. Також дані обставин ствердив у своїй заяві і відповідач ОСОБА_4. Показання вказаних осіб є послідовними, не суперечливими до показань один одного та узгоджуються зі здобутими письмовими доказами по справі, з якими погоджується і колегія суддів. Разом з тим , суд обґрунтовано відхилив доводи ОСОБА_2, як такі, що спростовуються вказаними доказами.
Також вказані обставини стверджуються письмовими доказами здобутими судом. Так, згідно розпорядження Рівненського міськвиконкому від 21 грудня 1978 року НОМЕР_2 та дозволу головного архітектора міста Рівне від 6 грудня 1978 року НОМЕР_3, ОСОБА_2 було дозволено будівництво гаражу на індивідуальній земельній ділянці по АДРЕСА_2. Враховуючи дані обставини, суд підставно дійшов висновку, що , оскільки на той час ОСОБА_2 була власником частини будинку, яка мала окремий вхід і фактично була окремою квартирою, а також те, що між співвласниками будинку був встановлений порядок користування земельною ділянкою, тому вказані розпорядження Рівненського міськвиконкому та дозвіл головного архітектора міста дозволяли ОСОБА_2 будівництво гаража саме на тій частині земельної ділянки, яка перебувала у її користуванні, який і був розпочатий будівництвом ОСОБА_2 відповідно до вказаних дозволів. Спірний же гараж побудований на частині земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ОСОБА_4. Щодо даного висновку , суд першої інстанції навів відповідні мотиви і докази, з якими погоджується і апеляційна інстанція.
Оскільки обставини на які посилається представник ОСОБА_2 в апеляційній скарзі щодо невідповідності висновків суду обставнам справи, були предметом перевірки судом першої інстанції в повному обсязі відповідно з вимогами цивільно-процесуального законодавства і судом не встановлено доказів, котрі б давали підстави для визнання за ОСОБА_2 право власності на спірний гараж,, тому вони не заслуговують до уваги.
Відповідно до норм процесуального права передбачається,що обставини цивільних справ з"ясовуються судом на засадах змагальності;в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.
Щодо обов"язку доказування і подання доказів,то відповідно до положень ЦПК, кожна сторона повинна довести ті обставини,на які вона посилається,як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів заслуговуючих на увагу і спростовуючих висновки суду відповідачка суду не надала.
Поскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, та, враховуючи, що суд першої інстанції постановив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права , та зважаючи, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань, судова колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення.
Керуючись ст.ст.303,307,308,313-314 ЦПК України, колегія суддів,-
ухвалила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 28 березня 2006 року залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до/Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею чинності.
Головуючий
Судді: