АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22ц-4273/11
Головуючий по 1-й інстанції Новак Ю.Д.
Суддя-доповідач: Карпушин Г. Л.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 лютого 2012 року м.Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:
Головуючого: Карпушина Г.Л.
Суддів: Винниченка Ю.М., Корнієнко В.І.,
при секретарі: Колеснік Л.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3
на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 20 вересня 2011 року
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання договору поруки недійсним,-
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача апеляційного суду ,-
В С Т А Н О В И Л А:
У грудні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. У червні 2011 року ОСОБА_2 подано до суду позовну заяву до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання договору поруки недійсним. 18 серпня 2011 року вказані справи об’єднанні в одне провадження.
Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 20 вересня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення з червня 2009 року по листопад 2010 року в розмірі 192414,39 грн.
В частині стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 3% річних в розмірі 7685,25 грн. –відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 судові витрати: державне мито в розмірі 1700 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення процесу в розмірі 368,80 грн.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання договору поруки недійсним –відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали на нього апеляційні скарги.
ОСОБА_2 вважає дане рішення винесеним із грубим порушенням норм процесуального та матеріального права та прохає його скасувати, по справі прийняти нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні заявлених ним позовних вимог в повному обсязі із скасуванням заходів забезпечення позову. Заявлений ним позов задовольнити в повному обсязі та стягнути із ОСОБА_3 понесені ним судові витрати.
ОСОБА_3 вважає також дане рішення винесеним із порушенням норм матеріального права та прохає його в частково скасувати, по справі прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.
Судове засідання проводилося за участі представника ОСОБА_2 адвоката ОСОБА_5, ОСОБА_3 та його представника адвоката ОСОБА_6, за відсутності відповідача ОСОБА_7 та апелянта ОСОБА_2, які були належним чином повідомлені про дату та місце проведення судового засідання, про причини неявки не повідомили.
Колегія суддів, заслухавши доповідача, пояснення осіб, що з’явилися, перевіривши матеріали справи та мотиви апеляційних скарг, приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, а апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.
У відповідності з ч.3 ст. 10, ч.1ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п.п.3-4 ч.1 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.
Частково задовольняючи позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, суд першої інстанції, виходив з того, що 23.03.2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір позики на суму 174943 грн., а між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір поруки, за яким останній виступав поручителем за забов’язанням ОСОБА_2 за вказаним договором позики. Зважаючи на те, що ОСОБА_2 у встановлений строк позику не повернув, вимоги ОСОБА_3 про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції підлягають частковому задоволенню, за виключенням частини боргу в сумі 4943 грн., яка зі слів свідків були передані дружині боржника ОСОБА_8 у вигляді піротехніки. Зважаючи на недотримання ОСОБА_3 вимог пункту 3.1 договору поруки, щодо пред’явлення письмової вимоги до відповідачів про виконання зобов’язання за договором позики, вимоги ОСОБА_3 про солідарне стягнення з відповідачів 3% річних за весь час прострочення задоволенню не підлягають.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання договору поруки недійсним, суд першої інстанції, виходив з того, що договір поруки між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений у відповідності до ст.553 ЦК України, та з дотриманням вимог передбачених ст. 203 ЦК України. Оскільки ОСОБА_2, як позичальник не є стороною договору поруки, а є лише стороною у зобов’язанні, забезпеченому порукою, чинне законодавство України не передбачає обов’язку кредитора чи поручителя отримувати згоду позичальника на укладення договору поруки, і це не порушує умови його дійсності та не є підставою для визнання його недійсним.
Судом встановлено, що 23.03.2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики відповідно до якого останній отримав в борг кошти в сумі 174943 грн., та зобов’язувався їх повернути до 01.06.2009 року. На підтвердження укладення вказаного договору ОСОБА_2 власноручно написав письмову розписку, в якій виклав досягнуті між сторонами домовленості.
23.03.2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір поруки, відповідно до якого ОСОБА_4 взяв на себе зобов’язання у разі порушення ОСОБА_2 обов’язків за договором позики від 23.03.2009 року, самостійно виконати взяті ним зобов’язання, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків. До даного часу письмова розписка ОСОБА_2 знаходиться у ОСОБА_3 До моменту звернення ОСОБА_3 до суду, ним вимог до поручителя ОСОБА_4 про виконання зобов’язання за основним договором не пред’являлося. ОСОБА_2 доказів виконання взятого зобов’язання за договором позики, до суду не надано.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції, при вирішенні позову ОСОБА_2 про визнання договору поруки недійсним, повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та прийняв законне рішення про відмову в його задоволені.
Разом з тим, судова колегія частково не погоджується з рішенням суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Відповідно до ч.4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відмовляючи в задоволені позовних вимог ОСОБА_3 в частині стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 3% річних в розмірі 7865,25 грн., суд першої інстанції, не правильно застосував положення ст. 625 ЦК України і підкріплюючи їх положеннями пункту 3.1. договору поруки зробив не обґрунтований висновок. Це при тому, що факт звернення ОСОБА_3 до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , і є доказом заявлення ним такої вимоги, яка не потребує додаткового підтвердження, а тому районний суд повинен був у відповідності до зазначених норм закону вирішити питання про стягнення вказаної виплати із боржника ОСОБА_2 В той же час, для відмови в задоволені даної вимоги щодо поручителя ОСОБА_4, районному суду необхідно було застосувати положення ч.4 ст. 559 ЦК України, тобто обґрунтувати її не пред’явленням ОСОБА_3 починаючи з 01.06.2009 року, тобто з дня настання строку виконання основного зобов’язання, протягом шести місяців вимоги до поручителя про виконання зобов’язання за боржника, що в свою чергу вказує на припинення зобов’язань за договором поруки.
Частиною 2 ст.1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.
Відповідно до ч.2 ст. 1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
В порушення положень зазначеної норми закону, судом першої інстанції, не зважаючи на не доведення ОСОБА_2, факту написання розписки під впливом обману, насильства, тяжкої обставини, не враховуючи суб’єктивний характер показань ОСОБА_2 та його дружини, прийнято передчасний та необґрунтований висновок про необхідність зменшення розміру позики та відмови у позові в цій частині.
Доводи ОСОБА_2 про наявність підстав для визнання договору поруки від 23.03.2009 року укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, не підлягають врахування, оскільки є необґрунтованими, повністю спростовуються висновками суду, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_2, якими останній оспорює сам факт укладання договору позики та вказує на його насильницький характер, також не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для скасування рішення суду, у зв’язку з їх недоведеністю, оскільки надані ним документальні докази не містять ідентифікаційних ознак щодо розписки, якою ОСОБА_3 підтверджує факт укладання договору позики, а показання свідків в даному випадку не є передбаченим законом засобом доказування таких фактів.
Враховуючи викладені обставини, колегія суддів приходить до висновку про необхідність відхилення апеляційної скарги ОСОБА_2, та часткового задоволення апеляційної скарги ОСОБА_3, скасування рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 20 вересня 2011 року в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 щодо стягнення з ОСОБА_2 3 % річних за весь час прострочення та суми боргу в розмірі передбаченому в позові. В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст.ст.303, 307, п. п. 3,4 ч.1 ст.309, 314. 316 ЦПК України, колегія ,-
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 –відхилити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 –задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 20 вересня 2011 року в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 щодо стягнення з ОСОБА_2 3 % річних за весь час прострочення та суми боргу в розмірі передбаченому в позові –скасувати.
Постановити в цій частині нове рішення.
Стягнути із ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, та 3% річних від простроченої суми боргу в розмірі 205 874,38 грн.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий суддя: Г.Л. Карпушин
Судді: Ю.М.Винниченко В.І. Корнієнко
Копія