Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

02 квітня 2012 року                                                                                            м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі:     головуючого Буцяка З.І.,

                   суддів Григоренка М.П., Оніпко О.В.;

                   секретар судового засідання Коробчук А.М.,

                                    з участю апелянта, позивачки та її представника,                                                                 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та є законним представником малолітньої ОСОБА_2, на рішення Рокитнівського районного суду від 24 січня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_1, яка виступає у своїх інтересах та є законним представником малолітньої ОСОБА_2, і ОСОБА_5 про визнання права власності,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Рокитнівського районного суду від 24 січня 2012 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_1 , яка виступає у своїх інтересах та є одночасно законним представником малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_5 про визнання права власності задоволено.

За ОСОБА_3 визнано право власності на Ѕ частину житлового будинку та господарських будівель на АДРЕСА_1.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах малолітньої ОСОБА_2, посилалася на те, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права.

При вирішенні спору суд першої інстанції керувався нормами СК України та чинним ЦК України, незважаючи на те, що спірні правовідносини виникли ще до набрання ними чинності, тобто до 1 січня 2004 року.

У своїй апеляційній скарзі апелянт покликалася на те, що позивачкою пропущений строк позовної давності, а на даний час у ОСОБА_3 взагалі відсутнє право вимоги. Доказом цього є зустрічна позовна заява покійного ОСОБА_6 від 5 серпня 1994 року, яку він подав у відповідь на позовну заяву ОСОБА_3 від 8 липня 1994 року про поділ спірного будинку. З неї вбачається, що поділ спільного майна подружжям був проведений у добровільному порядку і закінчився мировою угодою. Згідно з цією домовленістю спірний будинок залишився ОСОБА_6, а ОСОБА_3 дісталися частина незакінченого будинку на АДРЕСА_2, який будувався подружжям спільно, та частина особистого майна ОСОБА_6 як компенсація за половину спірного будинку на АДРЕСА_1.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції свої висновки обґрунтував лише тим, що позов ОСОБА_3 було залишено без розгляду, а документів про поділ будинків не надано. Однак при цьому суд не врахував, що поділ спільного майна і мирова угода між ОСОБА_3 і ОСОБА_6 бути укладені у добровільному, а не судовому порядку. З 1994 року, коли був проведений зазначений поділ майна, позивачка достовірно знала, що спірний будинок залишився у власності ОСОБА_6, з цим погодилася і до суду за вирішенням спору більше не зверталася. Лише після смерті ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_3 в лютому 2011 року стала повторно в судовому порядку претендувати на поділ спірного будинку.

Крім того, апелянт доводила, що відповідно до договору купівлі-продажу спірного будинку від 2 червня 1989 року, який був укладений між покійним ОСОБА_6 та виконкомом Рокитнівської селищної ради, його предметом був лише одноповерховий дерев’яний будинок, житлова площа якого становила 59,5 кв. м., а також належні до нього господарські будівлі: сарай, уборна, огорожа. Проте на час розгляду справи Рокитнівським районним судом житлова площа спірного будиноковолодіння збільшилася до 61, 4 кв. м., а до будинку стали належати надвірні будівлі: сарай „Б”, сарай „б”, сарай „б-1”, гараж „Г”, вбиральня „6”, колодязь, огорожа та самочинна прибудова „а3” вартістю 2354 грн., що стверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 26485984 від 22 червня 2010 року. Проте задовольняючи позов, місцевий суд на ці обставини уваги не звернув.

Покликаючись на наведене, відповідачка рішення місцевого суду вважала незаконним та необґрунтованим і просила апеляційний суд його скасувати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене місцевим судом рішення скасуванню з ухваленням у справі апеляційним судом нового рішення з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною 3 ст. 303 ЦПК України визначено, що апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції помилково керувався виключно нормами СК України та ЦК України 2003 року, які набрали чинності  лише з 1 січня 2004 року, та невірно виходив з того, що ОСОБА_3 не пропустила строку позовної давності, оскільки відповідно до ст. 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується. Разом з тим, місцевий суд з цього ж приводу одночасно зробив інший висновок, який є протилежним за змістом до попереднього, і, пославшись на ст. 261 ЦК України 2003 року, вказав, що позивачка могла дізнатися про порушення свого права на частку у спірному будинку лише при вирішенні нотаріусом заяв відповідачів про прийняття ними спадщини після смерті ОСОБА_6, тобто строку позовної давності не пропустила.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не можна, виходячи з таких підстав.

Пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень чинного ЦК України встановлено, що Цивільний кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно з п. 1 Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України.

Частиною 3 статті 29 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, було встановлено, що до вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.

Зазначений трирічний строк позовної давності для вимог про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, застосовується судом, коли ці вимоги про поділ заявлені після розірвання шлюбу, незалежно від заяв сторін і обчислюється починаючи  з дня, коли котрийсь із розведеного подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.

Пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року роз’яснено, що на пред’явлення позову про витребування належного громадянинові майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлений ст. 50 Закону „Про власність” і ст. 71 ЦК України 1963 р. трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. У тих випадках, коли правовстановлюючі документи на майно, придбане кількома особами з метою створення спільної власності, оформлені на одного з них і всі вони користувалися цим майном, строк позовної давності для вимог про право на майно учасника спільної власності, не зазначеного у правовстановлюючому документі, обчислюється відповідно до ст. 76 ЦК з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися, що його право на це майно оспорюється, а не з часу оформлення угоди на придбання майна.

З матеріалів справи вбачається, що спірний житловий будинок 2 червня 1989 року був набутий позивачкою та покійним ОСОБА_6 в період шлюбу і через це становив їх спільну сумісну власність як подружжя (а. с. 6-9).

У справі встановлено, що позивачка ОСОБА_3 розлучилася з ОСОБА_6 7 серпня 1991 року (а. с. 12).

Після розлучення ОСОБА_3 у спірному житловому будинку на АДРЕСА_1 більше не проживала, ним реально не володіла, не користувалася  та не могла ним розпоряджатися, правовстановлюючих документів на цей будинок не мала. З 1993 року постійно проживала у житловому будинку на АДРЕСА_2 (а. с. 3).

При укладенні договору купівлі-продажу спірний будинок був оформлений на покійного ОСОБА_6, в нього ж аж до його смерті постійно знаходилися і документи про право власності на спірний житловий будинок.

З матеріалів справи вбачається, що в липні 1994 року ОСОБА_3, вважаючи свої права співвласника порушеними, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про поділ спірного будинку. При цьому у цій позовній заяві ОСОБА_3 визнала, що частина спільного майна колишнього подружжя його співвласниками дійсно була поділена у добровільному порядку (а. с. 37).

ОСОБА_6 у своїй зустрічній позовній заяві від 5 серпня 1994 року про поділ майна подружжя, заперечуючи права ОСОБА_3 на спірний будинок та вважаючи себе його одноособовим власником, доводив, що поділ спільного майна подружжя був проведений у добровільному порядку. Згідно з досягнутою сторонами усною домовленістю спірний будинок на АДРЕСА_1 залишився йому, ОСОБА_6, а ОСОБА_3 отримала частину незакінченого житлового будинку на АДРЕСА_2, який будувався подружжям разом із батьками дружини, а також більшу частину спільного рухомого майна подружжя та частину рухомого особистого майна ОСОБА_6 як компенсацію за половину спірного будинку на АДРЕСА_1 (а. с. 38-39).

Ухвалою судді Рокитнівського районного суду від 10 червня 1996 року «справу»за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про поділ спірного будинку на підставі п. 4 ч. 1 ст. 229 ЦПК України 1963 р. залишено без розгляду у зв’язку з повторною неявкою сторін у судове засідання (а. с. 87).

Таким чином, з урахуванням викладених вище обставин справи та відповідно до ст. 76 ЦК України 1963 року позивачка ОСОБА_3 достовірно дізналася про те, що її право на спірний житловий будинок на АДРЕСА_1 не визнається та заперечується ОСОБА_6, найпізніше влітку 1994 року, коли вона сама звернулася в суд із позовом до ОСОБА_6 про поділ спірного будинку, а ОСОБА_6 у відповідь пред’явив до неї зустрічні позовні вимоги.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_3 визнала, що ухвалу судді Рокитнівського районного суду від 10 червня 1996 року вона не оскаржувала.

Після залишення судом у 1996 році «справи» без розгляду ОСОБА_3 за життя ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, більше претензій з приводу поділу спірного житлового будинку не мала і до суду не зверталася.

Відповідно до правил ч. 4 ст. 79 ЦК України 1963 р. пред’явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу строку позовної давності.

До суду із даним позовом, в якому йдеться про фактичний поділ майна колишнього подружжя, ОСОБА_3 звернулася в лютому 2011 року, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності.

Даних, які б свідчили про зупинення або переривання відповідно до правил ст.ст. 78, 79 ЦК України перебігу строку позовної давності, в матеріалах справи немає.

Поважних причин його недотримання позивачка суду не навела, про його поновлення суд не просила.

Тому за таких обставин вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_1 , яка виступає у своїх інтересах та є одночасно законним представником малолітньої ОСОБА_2, і ОСОБА_5 про визнання права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 відповідно до правил ст. 80 ЦК України 1963 року задоволенню не підлягають.

Оскільки суд першої інстанції зазначених вище вимог закону при вирішенні спору сторін не врахував, постановлене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом у даній справі нового рішення про відмову позивачу у задоволенні його позову внаслідок пропуску строку позовної давності.

На підставі викладеного та керуючись ч. 3 статті 29 КпШС України, ст.ст. 71, 75, 76, 79, 80 ЦК України 1963 року, ст.ст. 10, 11, 60, 303, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та є законним представником малолітньої ОСОБА_2, задовольнити частково.

Рішення Рокитнівського районного суду від 24 січня 2012 року скасувати.

ОСОБА_3 у задоволенні позову до ОСОБА_4, ОСОБА_1, яка виступає у своїх інтересах та є законним представником малолітньої ОСОБА_2, і ОСОБА_5 про визнання права власності відмовити.

Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий                                                                                              

Судді: