АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22 - 4581 Головуючий у І інстанції: Лихосенко М.О.
2006 р. Суддя - доповідач: Боєва В.В.
РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 серпня 2006 р. м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Денисенко Т.С.
Суддів: Боєвої В.В.
Коваленко А.І. При секретарі: Бабенко Т.І.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 травня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_6 ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, 3-тя особа: приватний нотаріус ОСОБА_10., ВГІРФО Ленінського РВ ЗМУ про визнання недійсним договору купівлі-продажу, усунення перешкод в користуванні квартирою, визнання дійсним договору купівлі-продажу, усунення перешкод в користуванні квартирою, зняття з реєстрації, виселення та вселення,-
ВСТАНОВИЛА:
В квітні 2001 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3., ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
В позові зазначали, що вони за договором купівлі-продажу від 03.04.2001 року продали відповідачам квартиру АДРЕСА_1, Згідно даного договору відповідачі зобов'язані сплатити їм вартість квартири в сумі 20 720 грн. При укладенні угоди в товарній біржі ОСОБА_4. видала розписку, за якою вона сплатила із З 700 доларів США (вартості квартири) тільки 2 030 доларів, а іншу суму вона зобов'язалася сплатити за рахунок погашення заборгованості по квартплаті та комунальним послугам. Але як виявилось пізніше сума заборгованості за комунальні послуги складала не 9 352 грн. а 3 704 грн. Тобто різниця між вартістю квартири та оплатою послуг складала 5 645 грн. Доплатити зазначену суму відповідачка відмовляється та вимагає виселення позивачів з квартири.
Посилаючись на ці обставинии просили суд визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 03.04.2001 року недійсним.
Відповідач позов не визнала та звернулась до суду із зустрічним позовом в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_8. до ОСОБА_1, ОСОБА_2. про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням, виселення та стягнення моральної шкоди.
В позові зазначала, що 03.04.2001 року вона з відповідачами уклала договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який було зареєстровано в Південно-Західному регіональному управлінні Української товарної біржі. Згідно п. 5 зазначеного договору відповідачі зобов'язані були виписатися та визволити квартиру до 15.04.2001 року. Проте дані умови договору ними виконані не були, що перешкоджає їм в користуванні придбаною квартирою.
Посилаючись на вказані обставини просили суд усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1, зобов'язати ВРЕЖО № 7 ЖЕУ № 34 виписати ОСОБА_2. ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1, виселити відповідачів з даної квартири та стягнути з них на її користь моральну шкоду в сумі 6000 грн.
В травні 2002 року ОСОБА_5 доповнила свої позовні вимоги, де зазначила, що відповідачі ухиляються від нотаріального оформлення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 03.04.2001 року та на підставі зазначеногопросила суд також визнати дійсним угоду купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладену між нею та відповідачами.
В ході судового розгляду справи ОСОБА_5, ОСОБА_4., який вже досяг повноліття, уточнили свої позовні вимоги до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3. (третя особа: приватний нотаріус ОСОБА_10.), де зазначили, що 12.06.2003 року відповідачі, не маючи на те право, уклали договір купівлі-продажу спірної квартири зОСОБА_1. Посилаючись на те, згідно ст. 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу належить власнику, просили суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1і від 12.06.2003 року, реєстровий НОМЕР_1, повернувши сторони у первинний стан; зобов'язати ВГІРФО Ленінського РВ ЗМУ зняти з реєстрації ОСОБА_2. та ОСОБА_1. із квартири АДРЕСА_1; усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1, виселивши ОСОБА_1. з квартири АДРЕСА_1; вселити ОСОБА_4. та ОСОБА_8. в квартиру АДРЕСА_1.
Справа слухалась неодноразово.
Останнім рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.05.2006 року в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2. відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_5., ОСОБА_2. таОСОБА_1. 12.06.2003 року, зареєстрований приватним нотаріусом ОСОБА_9 стягнувши з ОСОБА_1 та ОСОБА_2. на користьОСОБА_145 305 грн.
Визнано дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1і від 03.04.2001 року, укладений між ОСОБА_5., ОСОБА_2. та ОСОБА_4і ОСОБА_3., посвідчений Південно-східним регіональним управлінням Української товарної біржи та визнати право власності на зазначену квартиру на підставі зазначеного договору купівлі-продажу за ОСОБА_4і ОСОБА_3. за кожним по 1/2 частині.
Усунено перешкоди власникам ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 - виселено ОСОБА_1. з неповнолітнім сином ОСОБА_10 із зазначеної квартири. Зобов'язано
представництва Української товарної біржі, тому є хибним вважати, що угода, оформлена юридичною особою, яка не мала на це права і взагалі, фактично не існувала, може бути визнана судом дійсною.
За таких обставин така угода, а саме, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1і від 03.04.2001 року, укладений між ОСОБА_5., ОСОБА_2. та ОСОБА_4і ОСОБА_3., посвідчений Південно-східним регіональним управлінням Української товарної біржі, не відповідає вимогам закону, не має юридичної сили, є нікчемною і повинна бути визнана недійсною.
Таким чином, висновок суду щодо визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1і від 03.04.2001 року, укладеного між ОСОБА_5., ОСОБА_2. та ОСОБА_4і ОСОБА_3., посвідченого Південно-східним регіональним управлінням Української товарної біржі та визнання права власності на зазначену квартиру на підставі зазначеного договору купівлі-продажу за ОСОБА_4і ОСОБА_3. за кожним по 1/2 частині не можливо вважати законним та обгрунтованим.
Слід зазначити, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4і ОСОБА_8., також посилався на ст. 48 ЦК України в тій частині, якою визначено, що недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону, у тому числі, така, що порушує особисті чи майнові права неповнолітніх дітей. Проте, посилаючись на порушення прав ОСОБА_8., який під час укладання угоди був неповнолітнім, суд не врахував, що законодавством передбачено захист інтересів добросовісного набувача, яким по матеріалам цієї справи є ОСОБА_1, та права її неповнолітньої дитини.
Даним судовим рішенням визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1і, укладений між ОСОБА_5., ОСОБА_2. таОСОБА_1. 12.06.2003 року, зареєстрований приватним нотаріусом ОСОБА_8, стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1 45 305 грн.
Проте такий висновок суду суперечить матеріалам справи, оскільки судом не враховано наявність чинного рішення Ленінського районного суду від 06.02.2006 р. (т.2 ас 59) про визнання безвісно відсутнім ОСОБА_11
За недійсною угодою (ст.. 48 ЦК України) кожна із сторін зобов*язана повернути другій стороні все, що вона одержала за угодою, а при неможливості повернути отримане в натурі -повернути його вартість грошима.
Урахування такого факту, що ОСОБА_2. визнаний безвісно відсутнім має значення при визначенні порядку реституції і фактично унеможливлює виконання рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_9. та ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1 45305 грн. і держмита на користь відповідачів ОСОБА_7- у сумі 215 грн. 50 коп., в доход держави - держмита у сумі 198 грн. 80 коп.
Суд першої інстанції, вірно посилаючись в судовому рішення на положення ст. ст. 145, 225 ЦК України, допустив невідповідність висновків суду обставинам справи.
Так, статтею 145 ЦК України визначено, якщо майно за відплатним договором набуто у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), то власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, коли це майно було загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння всупереч їх волі іншим шляхом.
Стаття 225 ЦК України передбачає, що право продажу майна, окрім випадків примусового продажу, належить власнику. Якщо продавець майна не є його власником,
ВГІРФО Ленінського РВ ЗМУ зняти з реєстрації ОСОБА_1. з неповнолітнім сином ОСОБА_10н. в кв. АДРЕСА_1і. Вселено ОСОБА_4. та ОСОБА_8. в кв. АДРЕСА_1і. Рішення доведено до відома ЗМБТІ для відома і реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1і за ОСОБА_4та ОСОБА_3. за кожним по 1/2 частині.
Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2. на користь відповідачів витрати по сплаті держмита в розмірі 215 грн. 50 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2. держмито в доход держави в розмірі 198 грн. 80 коп.
Апелянт ОСОБА_1 та її представник в ході розгляду справи в суді апеляційної інстанції, посилаючись на те, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, просили його скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_8, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3та ОСОБА_4відмовити в повному обсязі.
Дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
При вирішенні спору суд першої інстанції посилався, зокрема, на положення статей 47, 48, 56, 57, 145, 225 ЦК України (в ред. 1963 року).
Так, статтею 47 ЦК України передбачено, що нотаріальне посвідчення угод є обов*язковим лише у випадках, передбачених законом. Недодержання в таких випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Частиною 2 цієї статті передбачена можливість визнання судом такої угоди дійсною, проте це неможливо, якщо сторонами не було досягнуто згоди по всім суттєвим умовам угоди.
Тобто, загальноприйнятим є положення цивільного права стосовно того, що недійсною є угода, якщо її недійсність встановлена законом (нікчемна угода). В такому разі визнання такої угоди недійсною судом не вимагається., але нікчемна угода може бути визнана судом дійсною.
Проте, суд першої інстанції, посилаючись на вищевказані норми закону, зробив невірний висновок, що між сторонами було досягнуто згоди по всім суттєвим умовам угоди.
Так, з матеріалів справи вбачається, що причиною подачі первісної позовної заяви було виникнення спору щодо невиконання сторонами угоди в зв*язку з недосягненням ними згоди щодо вартості квартири та суми, яку належало оплатити покупцеві по заборгованості з квартплати та комунальних послугах - в рахунок оплати вартості квартири.
До того ж, суд першої інстанції не взяв до уваги такий письмовий доказ, як протокол
судового засідання Святошинського районного суду м. Київа від 22 листопада 2002 року (т. 1
а. с. 50-52), в якому зазначено, що за окремим дорученням Ленінського районного суду м.
Запоріжжя був допитаний представник третьої особи - Української товарної біржі -
, яка пояснила суду, що товарна біржа „Українська товарна біржа" вперше
зареєструвала своє представництво в Запоріжжі в вересні 2002 р. До вересня 2002 року біржа
свого представництва в м. Запоріжжі не мала. Тобто, у період, коли було укладено першу
угоду щодо продажу спірної квартири (03.04.2001 р.) взагалі в м. Запоріжжі не було
покупець набуває право власності лише в тих випадках, коли відповідно до ст. 145 цього Кодексу власник не має права витребувати від нього майно.
З матеріалів справи видно, що на день продажу спірної квартириОСОБА_1., а саме, 12.06.2003 року, існувало рішення Ленінського районного суду від 07.04.2006 р., за яким було визнано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_5., ОСОБА_2., яке набрало чинності (т. 1, а.с.64-65).
З протоколу судового засідання (т. 2, а. с. 66 ) вбачається, що продавці квартири та покупець квартири - ОСОБА_1 при укладенні угоди 12.06.2003 року не знали, що подана апеляційна скарга і не могли знати про це, оскільки на день продажу квартири ніякої апеляційної скарги на дане судове рішення не було взагалі. Апеляційна скарга від ОСОБА_8. надійшла до суду лише 10.07.2003 р. (т.1, а. с. 66-73) і суд поновив строк на апеляційне оскарження цього рішення.
Таким чином, суд першої інстанції не звернув уваги на докази в справі, які підтверджують, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем і до неї неможливо застосувати положення ст. 48 ЦК України щодо зобов*язання кожній із сторін повернути другій стороні все, що вона одержала за угодою, а при неможливості повернути отримане в натурі -повернути його вартість грошима.
Слід зазначити, що суд першої інстанції, посилаючись у судовому рішенні на ст. 47, 56, 57 ЦК України, допустив неправильне застосування норм матеріального права.
Звичайно, судом можуть бути визнані недійсними і угоди, які вчинені з недодержанням нотаріальної форми (відповідно до ст.. 47 ЦК України), так і угоди, вчинені під впливом помилки (за статтею 56 ЦК України) та під впливом обману, насильства, у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або під впливом тяжкої обставини (за статтею 57 ЦК України).
Проте, ані сторони, ані суд не врахували, що не може бути законним одночасне посилання у судовому рішенні на всі ці підстави щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу.
За таких обставин судове рішення неможливо визнати законним і обгрунтованим, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_8 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1і, укладений між ОСОБА_7, ОСОБА_8та ОСОБА_9, ОСОБА_10, з зобов*язанням ОСОБА_2 виплатити ОСОБА_3вартість спірної квартири в розмірі станом на день ухвалення даного судового рішення, а саме, в розмірі, що є еквівалентом 2030 доларів США за курсом Нацбанку України станом на 30 серпня 2006 року, а саме, 11165 грн. та додатково виплатити ОСОБА_3кошти, витрачені останньою на погашення заборгованості по квартплаті та комунальним послугам у сумі 3704 грн., що в загальній сумі складає 14869 грн..
Керуючись ст. ст. 307, 309,314,317 ЦПК України, колегія суддів,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 травня 2006 року по цій справі скасувати.
Ухвалити по даній справі нове рішення наступного змісту:
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_8 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1
, укладений між ОСОБА_11
, ОСОБА_8та ОСОБА_9,
ОСОБА_4, посвідчений 03 квітня 2001 року Південно-східним
регіональним управлінням Української товарної біржі.
Зобов*язати ОСОБА_11 виплатити ОСОБА_3 14869 грн.
ОСОБА_4, ОСОБА_5 в задоволенні зустрічного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено
протягом двох місяців в касаційному порядку шляхом подачі скарги безпосередньо до
Верховного Суду України. у