Справа № 22-740/2008 Головуючий у І інстанції Охременко В.А.
Категорія 19, 21 Доповідач Єгорова С.М.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
15 травня 2008 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі:
головуючого Вербицького В.С.
суддів: Єгорової С.М.
Дуковського О.Л.
при секретарі Тітенко Л.В.
розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Кіровограді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Новоукраїнського районного суду від 8 лютого 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2про визнання частково недійсним договору дарування жилого будинку та визнання права власності на 1/3 частину будинку.
Заслухавши доповідача, пояснення апелянта, її представників, відповідачки, вивчивши матеріали справи, колегія суддів
В С Т А Н О В И Л А:
В січні 2008 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2про визнання частково недійсним договору дарування жилого будинку та визнання права власності на 1/3 частину будинку. Посилалась на те, що в серпні 2007 року померла її мати ОСОБА_3., а в грудні 2007 р. при оформленні документів на спадкове майно дізналась, що будинок співвласником якого вона як член колгоспного двору була до 1990 р., без її згоди був відчужений батьком ОСОБА_4, головою колгоспного двору, на якого було оформлене свідоцтво про право власності на будинок, про що укладено договір дарування між останнім та ОСОБА_2від 11 січня 1995 року. Вважаючи цей договір таким, що не відповідає вимогам закону, просила визнати за нею право власності на 1/3 частину будинкуАДРЕСА_1та визнати вказаний договір дарування частково недійсним.
Рішенням Новоукраїнського районного суду від 8 лютого 2008 року позов задоволений частково. Визнано частково недійсним договір дарування житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_211 січня 1995 року. Визнано за ОСОБА_1право власності на 1/12 частину домоволодіння, розташованого по АДРЕСА_1, як обов”язкову частку в спадщині.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1. ставиться питання про скасування рішення суду як незаконного і такого, що порушує її права. Зазначається про порушення судом норм процесуального та матеріального права, яке потягло ухвалення неправильного рішення. Суд безпідставно визнав, що вона має право лише на 1/12 частину будинку в порядку спадкування за законом, не врахувавши, що вона була співвласником будинку за існування колгоспного двору.
Колегія суддів, заслухавши доповідача, пояснення апелянта, її представників, які підтримали апеляційну скаргу, відповідачки, яка проти неї заперечувала, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Підставами для скасування рішення суду і ухвалення нового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права ( п.п.2, 3 і 4 ч.1 ст.309 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що позивачка ОСОБА_1. звернулася з даним позовом, виходячи з тих обставин, що вона, її батько ОСОБА_4., який помер ІНФОРМАЦІЯ_1., її мати ОСОБА_3., яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2., були членами колгоспного двору, розташованого по АДРЕСА_1, головою якого був ОСОБА_4. Проте, право власності на вказаний будинок згідно свідоцтва від 28.02.1989 р. було закріплене за ОСОБА_4. В порушення її прав на частину будинку останній 11 січня 1995 року подарував весь будинок ОСОБА_2., про що їй стало відомо лише в 2007 році, після смерті її матері ОСОБА_3. Посилаючись на зазначені обставини, а також те, що вона як член колгоспного двору, має право на частку майна двору, просила визнати договір дарування частково недійсним та визнати за нею право на 1/3 частину будинку.
Суд встановив, що спірне домоволодіння було набуте під час, коли дарувальник перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3., тому, визнавши будинок спільною власністю подружжя, вважав договір дарування таким, що вчинений відповідно до закону за згоди другого подружжя. Позивачка постійно проживала в спірному будинку, є інвалідом П групи з дитинства, тому має право на обов”язкову частку у спадщині, що становить 1/12 частину домоволодіння. В цій частині договір був визнаний судом недійсним, тому що батьки при відчуженні будинку позбавили позивачку права на її обов”язкову частку у спадщині.
Колегія суддів вважає, що висновки суду щодо права ОСОБА_1. на спадщину за законом не ґрунтуються на доказах та взагалі виходять за межі її позовних вимог і не відповідають підставам, з якими вона пов”язувала своє право на спірний будинок. В ході розгляду справи апеляційною інстанцією було встановлено, що на 15 квітня 1991 року, тобто на час введення в дію Закону України “Про власність”, спірний будинок мав статус колгоспного двору, а відтак ОСОБА_1. як член колгоспного двору має право на частку майна двору. Відповідно до п. 20 “Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських радах народних депутатів”, затверджених постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (які діяли на час виникнення спірних правовідносин), в графі “суспільна група господарства” записується станом на 1 січня відповідного року одна зі слідуючих суспільних груп: господарство колгоспника; господарство робітника; господарство службовця; господарство особи, зайнятої індивідуальною трудовою діяльністю; селянське господарство; господарство інших категорій населення. Суспільна група господарства встановлювалася в залежності від роду занять голови господарства (сім'ї). Господарства пенсіонерів, які не мають працюючих членів сім'ї, відноситься до тієї громадської групи, до якої ці особи відносились до переходу на пенсію. Батьки позивачки на час час введення в дію Закону України “Про власність” були колгоспними пенсіонерами, а вона непрацездатним інвалідом з дитинства, тому їх будинок мав статус колгоспного двору.
Згідно ч. 2 ст. 9 Закону СРСР "Про власність в СРСР", який набрав чинності з 1.07.1990 р., майно селянського господарства належить його членам на праві загальної спільної власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами союзної і автономної республіки. Пунктом 4 Постанови Верховної Ради УРСР від 26.03.1991 р. № 885-12 "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" (що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що правила, які містяться в Законі Української РСР "Про власність" і були передбачені Законом СРСР "Про власність в СРСР", застосовуються з дня введення в дію Закону СРСР, тобто з 1 липня 1990 року. Відповідно до ч. 1 ст. 17 зазначеного Закону Української РСР майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Норма, що передбачала можливість членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство, мати у власності, зокрема, жилі будинки і господарські споруди, також містилася у ст. 8 Закону СРСР “Про власність в СРСР” 1990 року.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 6 своєї постанови № 20 від 22.12.1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" - положення статей 17, 18 Закону України "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:
а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);
б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.
На квітень 1991 року спірний будинок відносився до майна колгоспного двору, членами якого були позивачка, її батьки. Кожен з них мав право власності на 1/3 частку майна з колгоспного двору.
При укладенні спірного договору дарування були порушені права позивачки щодо її частини і відчужено без її згоди весь будинок, що суперечить вимогам ст.48 ЦК УРСР (1963 р., чинного на час укладення договору), ст.ст.17, 19, 48, 55 Закону УРСР “Про власність”.
Колегія суддів вважає, що позивачка не пропустила, передбачених законом строків позовної давності, тому що вона дізналась про порушення свого права на частку у спірному майні лише в 2007 році, після того, як відповідачка заявила їй про свої права на будинок і повідомила про необхідність виселення з нього.
Враховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст.303, 307, 309 ч.1 п.п.2, 3, 4, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів
Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Новоукраїнського районного суду від 8 лютого 2008 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати частково недійсним договір дарування житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2від 11 січня 1995 року.
Визнати право власності за ОСОБА_1на 1/3 частину домоволодіння, розташованого в по АДРЕСА_1.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з наступного дня.
Головуючий
Судді: