Цивільна справа №2-756/12

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

          14 березня 2012 року Солом’янський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді                              Зінченко С.В.

при секретарі                                        Шевчук Я.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»про захист прав споживачів, визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним та за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»в особі Київської регіональної дирекції «Райффайзен Банк Аваль»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила захистити її права як споживача фінансових послуг, визнавши недійсними кредитний договір №014/9407/82/58116 від 19.07.2007 року та договір іпотеки від 19.07.2007 року до вказаного кредитного договору, посилаючись на те, що вказані договору суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про банки та банківську діяльність»та Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Так, позивач вказує, що кредит надано в іноземній валюту, що суперечить вимогам законодавства в частині валютного регулювання, при підписанні договору їй не було повідомлено про сукупну вартість кредиту оскільки ціну договору було визначено у валюті, що є нечесною підприємницькою практикою, договір кредиту укладено з порушенням принципу рівності його сторін,  а також договір містить численні дискримінаційні умови щодо встановлення зобов’язань позичальника, обмежень його прав, що суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, позивач вважає, що укладені нею з відповідачем договори мають бути визнані недійсними на підстав положень ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»та ст.ст. 203, 215, 230 ЦК України.

В свою чергу відповідач ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»подав зустрічний позов до ОСОБА_1, в якому просив стягнути з останньої заборгованість за кредитним договором №014/9407/82/58116 від 19.07.2007 року в загальному розмірі 455995,05 гривень, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не виконуються умови вказаного договору в частині своєчасної сплати тіла кредиту та відсотків за ним, а також інших прострочених платежів, що призвело виникнення заборгованості.

В судовому засіданні ОСОБА_1 первісний позов підтримала, просила про його задоволення, посилаючись на підстави та обставини, викладені в позовній заяві. В задоволенні зустрічного позову просила відмовити, посилаючись на необґрунтованість розрахунків заборгованості.

Представник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»заперечував проти задоволення первісного позову, вказавши, що банком при укладенні спірних договорів було дотримано всіх вимог чинного на той час законодавства, як з питань захисту прав споживачів, так і з питань валютного регулювання.

Зустрічний позов представник просив задовольнити, посилаючись на обставини та підстави, що значені в позовній заяві.

Суд, заслухавши пояснення і заперечення ОСОБА_1 та представника ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Встановлено, що  19 липня 2007 між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»було укладено кредитний договір №014/9407/82/58116. Згідно вказаного кредитного договору ОСОБА_1 отримала кредит в сумі 25500,00 доларів США на строк 120 місяців по 19.07.2017 року включно. В забезпечення виконання умов кредитного договору було укладено договір іпотеки від 19.07.2007 року.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою —третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином Цивільним кодексом України встановлений перелік вимог, недодержання яких у момент вчинення правочину, є підставою для визнання його недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно п. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.

Як встановлено з матеріалів справи та пояснень представника відповідача, наданих в судовому засіданні,  також письмових пояснень, долучених до матеріалів справи, кредитний договір №014/9407/82/58116 від 19.07.2007 року не суперечить цивільному законодавству та іншим правовим актам, а також моральним засадам суспільства, особи, які їх вчинили мали необхідний обсяг цивільної дієздатності та їх волевиявлення були вільним і відповідало їхній внутрішній волі, вказаний правочин вчинений у формі, встановленій законом, і спрямований на настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним.

Судом також встановлено, що умови укладеного договору сторонами визнавались та виконувались відповідно до порядку встановленого такими договорами, жодних вимог щодо зміни окремих положень даних договорів сторонами не вимагалось, що підтверджує вільне волевиявлення сторін при укладанні такого договору, повне розуміння сторонами змісту таких договорів та наслідки їх укладання.

Також судом встановлено, що відповідачем на четвертій сторінці кредитного договору, а саме в п. 8.1-8.3 (а.с. 24) власноручно вказано про його ознайомлення з істотним умовами договору відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спростовує твердження позивача про невиконання банком вимог вказаного закону щодо роз’яснення позичальнику детального розпису загальної вартості кредиту та настання валютних ризиків.

Щодо отримання  банком   індивідуальної ліцензії для здійснення  операцій  з  надання та   одержання кредиту в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, то суд зазначає наступне.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому не встановлено будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг Іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позивальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001р.  та зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921, за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких: неторговельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною          валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені байки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійсненні операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підпункту "в" п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку на здійснення яких Національний банк видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Виходячи з обставин, на які ОСОБА_1 посилається як на підставу позовних вимог, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено перед судом їх переконливості та обґрунтованості, не подано жодних достатніх доказів на підтвердження позовних вимог, натомість доводи позивача спростовуються матеріалами справи, а отже в  задоволенні первісного позову про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки слід відмовити повністю.

Щодо позовних вимог за зустрічним позовом, то суд приходить до наступного.

Відповідно до умов укладеного кредитного договору №014/9407/82/58116 від 19.07.2007 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»зобов’язалось надати ОСОБА_1 кредит в сумі 25500,00 доларів США (п. 1.1 договору) строком по 19 липня 2017 року (п.1.2 договору), а ОСОБА_1  зобов’язується повернути наданий кредит в повному обсязі до вказаного строку та сплатити за користування кредитом проценти  у розмірі 13,500 % річних.

Відповідно до додатку до Кредитного договору (а.с.27, 28), погашення кредиту повинно  відбуватися щомісячно, не пізніше визначеного числа  кожного календарного місяця  протягом всього строку дії договору.

Згідно п. 6.5 кредитного договору банк має право вимагати дострокового погашення позичальником заборгованості за кредитом, нарахованих процентів за користування кредитом, неустойки, відшкодування збитків у випадках невиконання позичальником умов цього договору та/або договорів застави/іпотеки, інших договорів, що забезпечують погашення кредиту, та в інших випадках, передбачених цим договором.

Судом встановлено з довідки - розрахунку заборгованості ОСОБА_1 станом на 03.11.2011 р. (а.с. 86), останньої було допущено порушення графіку платежів вже в листопаді 2007 року, а саме не здійснено черговий платіж в розмірі 212,50 доларів США, та в подальшому з червня 2009 року сплати за кредитом взагалі відстуні, що призвело до виникнення простроченої заборгованості по сплаті основного боргу та сплаті відсотків за користування кредитом.

Факт порушення умов договору ОСОБА_1 в судовому засіданні визнано і не оскаржувався.

Станом на 03.11.2011 року заборгованість ОСОБА_3 по платежам за кредитом складає 455995,05 гривень, з яких заборгованість по кредиту становить –176440,52 гривень пеня за прострочення сплати кредиту –83459,57 гривень, пеня за прострочення сплати процентів 119146,11 гривень.

Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог —відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Таким чином, враховуючи викладене вище, суд вважає позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, а тому з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»в особі Київської регіональної дирекції «Райффайзен Банк Аваль»455995 (чотириста п’ятдесят п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев'ять) гривень 05 копійок заборгованості за кредитом.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати, сплачені позивачем, підлягають стягненню з відповідача.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, Законом України «Про захист прав споживача», Законом України «Про фінансові послуги та держане регулювання ринків фінансових послуг», постановою Пленуму Верховного суду України №5 від 12.04.1996 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», ст.ст. 3, 13, 16, 203, 215, 217, 230, 236, 525, 526, 530, 553, 554, 601, 611, 626, 1050, 1054  Цивільного кодексу України, ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд –

в и р і ш и в :

В задоволенні позову           ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»про захист прав споживачів, визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним –відмовити.

Позов Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»в особі Київської регіональної дирекції «Райффайзен Банк Аваль»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості –задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Київської регіональної дирекції «Райффайзен Банк Аваль»455995 (чотириста п’ятдесят п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев'ять) гривень 05 копійок заборгованості за кредитом та судові витрати в сумі 3219 гривень 00 копійок, а всього стягнути 459214 (чотириста п’ятдесят дев'ять тисяч двісті чотирнадцять) гривень 05 копійок.

Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судові витрати в сумі 107 (сто сім) гривень 30 копійок.

          Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції через суд, що ухвалив оскаржуване рішення, протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя:                    Зінченко С.В.