АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
м. Київ – 03680, вул. Солом’янська, 2-а
Справа №22-ц/2690/132/2012 Головуючий 1 інстанції – Супрун Г.Б.
Доповідач – Борисова О.В.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 лютого 2012 року м. Київ колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Гаращенка Д.Р.
при секретарі: Пазюк Є.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 вересня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про визнання недійсними кредитного договору та договору застави, колегія, –
в с т а н о в и л а:
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21.09.2011 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «Родовід Банк» про визнання недійсними кредитного договору та договору застави відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Печерського районного суду м. Києва від 21.09.2011 року скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, визнати кредитний договір № 33.2/АК-00007.08.2 від 17.07.2008 року з усіма його змінами та доповненнями недійсним.
Посилається на те, що рішення суду першої інстанції незаконне, необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Так суд першої інстанції безпідставно прийшов до висновку, що договір є укладеним, так як сторони прийшли до згоди з усіх істотних умов, однак це не відповідає дійсності.
Апелянт зазначає, що використання на території України іноземної валюти як засобу платежу, в разі, якщо ця валюта отримана за рахунок кредиту, є незаконним.
Судом першої інстанції проігноровано п.п. 19, 23 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого споживчий кредит – це саме кошти , а не будь що інше. Отже наданні відповідачем позивачу банківську послуги, є послугою неналежною якості. Також відповідачем порушено п.п.2 п.3 ч.4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого договір споживчого кредиту має містити детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача.
Крім того, апелянт посилається на те, що відповідачем на момент укладення договору не було отримано індивідуальну ліцензію Національного Банку України, яка передбачена Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», яка б дозволяла використовувати відповідачу іноземну валюту як засіб платежу при виконання своїх зобов’язань за кредитним договором.
Сторони в судове засідання не з’явились, належним чином повідомлені про місце і час судового розгляду, а тому колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи у їх відсутність.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з’ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 17.07.2008 року між позивачем та ВАТ «Родовід Банк» укладено кредитний договір № 33.2/АК-00007.08.2 про надання позивачу не відновлювальної лінії на 22800 доларів США на купівлю автомобіля та сплату страхових платежів, з процентною ставкою за користування кредитом в розмірі 7,7 % річних та кінцевим строком повернення кредиту 07.07.2015 року.
В забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, 17.07.2008 року між позивачем та відповідачем було укладено договір застави транспортного засобу Suzuki New Swift, реєстраційний номер НОМЕР_1.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що законних підстав для визнання недійсними кредитного договору та договору застави немає.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір № 33.2/АК-00007.08.2 від 07.07.2008 року не суперечить цивільному законодавству та іншим правовим актам, правочин вчинений у формі , встановленій законом, і спрямований на настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним . Таким чином підстави для визнання недійсним кредитного договору відсутні, а тому і відсутні підстави для визнання недійсним договору застави як похідний для виконання взятих позивачем на себе зобов’язань.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства . Також ч.3 цієї статті передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою, шостою ст.203 цього Кодексу.
Доводи апеляційної скарги про недобросовісність банку, щодо надання позивачу іноземної валюти не як грошей – засіб платежу, а як засіб обміну на гривню та те, що банк надав не споживчі кредити у зв’язку з чим надана послуга є неналежної якості, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки як зазначено в рішенні Конституційного суду України від 10.11.2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, що положеннями пунктів 22, 23 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон про фінансові послуги) споживачем вважається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо непов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника. Споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
За частиною першою статті 11 вказаного Закону між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Частиною другою статті 11 Закону та абзацом шістнадцятим частини першої статті 6 Закону про фінансові послуги врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а статтею 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року № 2121-ІІІ – щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власнику клієнту на його вимогу.
Колегія суддів вважає, що банк при укладенні договору не порушив вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
Колегія суддів вважає, що не заслуговує на увагу посилання апелянта, що у відповідача була відсутня індивідуальна ліцензія для надання та одержання кредиту в іноземній валюті, а тому останній не мав права надавати кредит в іноземній валюті.
Так, відповідно до ст.192 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійснені розрахунків, на території України за зобов'язанням допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.
Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями.
До операцій, які потребують отримання індивідуальної ліцензії згідно пунктів «в», «г» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" зокрема відносяться операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.
Згідно з п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 р. за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Крім того, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що з відсутністю підстав для визнання кредитного договору недійсним, не підлягають задоволенню також позовні вимоги щодо визнання недійсним договору застави транспортного засобу від 17.07.2008 року.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, і на законність оскаржуваного рішення не впливають.
Рішення суду є законним та обґрунтованим, відповідає вимогам матеріального права, внаслідок чого підстав для його скасування з мотивів викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 218, 303, 307, 308, 313, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 вересня 2011 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: