АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
5 жовтня 2011 року м. Чернівці
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Чернівецької області у складі:
головуючого Міцнея В. Ф.
суддів: Яремка В.В., Половінкіної Н.Ю.
секретаря: Злого В.П.
за участю: позивача ОСОБА_1, представника ПАТ КБ „ПриватБанк” –Бацей Т.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку „ПриватБанк” (далі –ПАТ КБ „ПриватБанк”) про визнання кредитно-заставного договору недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 9 серпня 2011 року, -
В С Т А Н О В И Л А:
У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ПАТ КБ „ПриватБанк” про визнання кредитно-заставного договору недійсним. Вказував на те, що 10 червня 2008 року між ним та відповідачем був укладений кредитно-заставний договір, за яким банк зобов’язався надати йому кредит у розмірі 13349,19 доларів США на придбання автомобіля „ВАЗ-21703”, а він зобов’язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами. У забезпечення виконання зобов’язань за цим договором ним було передано в заставу автомобіль „ВАЗ-21703”, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1. Спірний договір був підписаний від імені банку представником ТОВ „Автокредит” і скріплений печаткою цього товариства.
Вважав, що при укладенні оспорюваного договору відповідачем була застосована нечесна підприємницька практика, а саме його було введено в оману щодо розміру відсоткової ставки та інших платежів, тому відповідно до ст.19 Закону України „Про захист прав споживачів” цей договір є недійсним.
Окрім того, зазначений договір суперечить ст.ст. 192, 533 ЦК України, ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, оскільки відповідач, не маючи індивідуальної ліцензії на
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Справа 22ц - 1473/11 Головуючий у 1-й інстанції
категорія 19/27 Кирилюк Л.К.
Суддя-доповідач Міцней В.Ф.
використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, видав кредит в іноземній валюті, а він як позичальник не має права здійснювати платежі за спірним договором в іноземній валюті.
Посилаючись на ці обставини, просив визнати кредитно-заставний договір недійсним та виключити з реєстру обтяжень рухомого майна предмет застави за оспорюваним договором.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 9 серпня 2011 року відмовлено у задоволенні позову.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.
Вказує на ті ж обставини, що і в позовній заяві.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду –залишенню без змін з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 10 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ „ПриватБанк” було укладено кредитно-заставний договір, який від імені банку підписаний представником ТОВ „Автокредит” та скріплений печаткою цього товариства.
За вказаним договором відповідач надав позивачу кредит у розмірі 13349,1 доларів США на придбання автомобіля „ВАЗ-21703” з кінцевим терміном повернення кредиту - 2 червня 2015 року і зі сплатою 9,6 % річних за користування ним. Цим договором передбачено умови повернення кредиту, сплати відсотків та відповідальність за невиконання чи неналежного виконання зобов’язань за договором (а.с.26-34).
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1).
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2).
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3).
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5).
Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Волевиявлення позивача на укладення спірного договору було вільним, під час підписання договору він був ознайомлений з його умовами та наслідками і принцип свободу договору не був порушений.
Доводи ОСОБА_1 про те, що при укладені оспорюваного договору відповідач ввів його в оману щодо розміру відсоткової ставки та інших платежів, тобто використав нечесну підприємницьку практику, є безпідставними.
За змістом ст.230 ЦК України правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які випливають на вчинення правочину.
Пленум Верховного Суду України у пункті 20 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” роз’яснив, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Однак доказів на підтвердження наявності умислу в діях представників ПАТ КБ „ПриватБанк” та факту введення ними в оману позивача при укладенні спірного договору не надано суду позивачем.
Доводи апелянта про те, що зміст цього договору суперечить ст.11 Закону України „Про захист прав споживачів”, також є безпідставними.
Застосування Закону України „Про захист прав споживачів” до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.
Не є підставою для визнання договору недійсним надання та повернення кредиту в іноземній валюті і відсутність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення такої операції.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст. 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність” кошти - це гроші у національній або іноземній валюті.
Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
У відповідності до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями.
Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена п. „в” ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитів в іноземній валюті згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” є наявність у банку дозволу, тобто генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Безпідставними є посилання апелянта на те, що оспорюваний договір підписаний особою, яка не мала права вчиняти правочин, та скріплений печаткою іншої юридичної особи, тому його слід визнати недійсним і з цих підстав.
Судом встановлено, що 17 липня 2006 року між ПАТ КБ „ПриватБанк” і ТОВ „Автокредит Плюс” був укладений договір, яким банк доручив товариству укладати від імені банку кредитні договори з клієнтами транспортних засобів.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.
З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляції не дають підстав для його скасування.
Керуючись ст.ст. 307, 308, 314 ЦПК України , колегія суддів ,-
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 9 серпня 2011 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий
Судді: