Україна
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
22-ц/490/798/12 Головуючий у 1 й інстанції - Антонюк О.А.
Категорія 26 Доповідач - Козлов С.П.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 лютого 2012 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого: Козлова С.П.,
суддів: Макарова М.О., Болтунової Л.М.,
при секретарі: Косенко І.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року по цивільній справі за позовом Дніпропетровського державного інституту фізичної культури і спорту до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди та стягнення витрат, -
В С Т А Н О В И Л А:
У грудні 2010 року позивач звернувся до суду з таким позовом посилаючись на те, що відповідач з 1982 року по 2010 рік працював в Дніпропетровському державному інституті фізичної культури і спорту на різних посадах та в 2007 році з ним було укладено договір про повну матеріальну відповідальність, а під час перевірки в 2010 році було виявлено відсутність матеріальних цінностей, наданих на відповідальність відповідачу, чим інституту завдана значна матеріальна шкода в сумі 145040,52 грн.. Оскільки правоохоронні органи винних в завданні вказаної шкоди не встановили, а на прохання позивача добровільно вирішити спір відповідач відмовився, позивач просив суд стягнути з відповідача вказану шкоду та судові витрати.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року позов задоволений в повному обсязі.
В апеляційній скарзі посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Розглянувши справу колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду –скасуванню з наступних підстав.
Постановляючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача матеріальної шкоди в розмірі 145040,52 грн. суд виходив з того, що відповідач зобов’язаний її відшкодувати на підставі договору про повну матеріальну відповідальність від 27 лютого 2007 року.
З таким висновком суду погодитися не можна.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач з 1982 року до 1988 рік та з 1991 року по червень 2010 року працював в Дніпропетровському інституті фізичної культури і спорту на різних посадах (викладач, старший викладач, доцент, завідуючий кафедрою, проректор з виховної роботи), а 27 лютого 2007 року між позивачем та відповідачем, як доцентом та завідуючим кафедрою, був укладений договір про повну матеріальну відповідальність відповідача за збереження переданих йому матеріальних цінностей. На підставі виданого позивачем наказу №77 від 16 червня 2010 року була призначена позапланова інвентаризація цінностей інституту усіх видів активів, що обліковуються за відповідачем, під час якої 18 червня 2010 року згідно протоколу інвентаризаційної комісії було виявлено недостачу наданих відповідачу матеріальних цінностей на суму 112872 грн., в результаті чого позивачу за його розрахунком була завдана матеріальна шкода в сумі 145040,52 грн. та видано наказ № 83 від 25 червня 2010 року про відшкодування завданих збитків відповідачем, який відшкодувати матеріальну шкоду відмовився, а правоохоронними органами за зверненням позивача винних у заподіянні цієї шкоди не встановлено.
Відповідно до ст.130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Згідно п.1 ст.134 КЗпП України відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.
За ст.135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Як роз’яснено постановою Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 р. № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", виходячи з вимог ст.15 ЦПК суд у кожному випадку зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130,135-1,135-3,137 КЗпП залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з'ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника (п.1). Розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п.1 ст.134 КЗпП), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений. При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди (п.8).
Між тим, вирішуючи даний спір суд в порушення зазначених вимог закону та роз’яснень Верховного Суду України не врахував, що посада і робота, на якій працював відповідач у позивача, не відноситься до Переліку посад і робіт, з якими підприємства, установи організації можуть укладати письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які передані на зберігання, обробку, продаж (відпуск), перевезення або застосування у процесі виробництва, затвердженого постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці та соціальних питань від 28 грудня 1977 р. N 447/24.
Крім того, позивачем у своєму позові та судом в рішенні не наведено обставин та доказів про винне порушення відповідачем обов'язків за трудовим договором і наявність причинного зв'язку між його протиправною поведінкою і шкодою, яка наступила, а також позивачем не надано суду будь-яких письмових документів (акти прийому-передачі, накладні, розписки тощо) щодо отримання відповідачем на своє відповідальне збереження товарно-матеріальних цінностей, в результаті втрати чи пошкодження яких була спричинена зазначена шкода, що свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог до нього про відшкодування такої матеріальної шкоди згідно зі ст.ст.130,134,135-1 КЗпП України.
За таких обставин рішення суду, як постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, підлягає скасуванню з постановленням нового рішення на підставі ст.309 ЦПК України про відмову в задоволенні таких позовних вимог Дніпропетровського державного інституту фізичної культури і спорту.
Керуючись ст.ст.307,309 ЦПК України, колегія суддів, -
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року скасувати та в задоволенні позовних вимог Дніпропетровського державного інституту фізичної культури і спорту до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди та стягнення витрат відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Судді: