РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
_____________________________________________________________________
Справа №:
22-ц/0191/96/2012Головуючий суду першої інстанції:Цветков О.Я.
Головуючий суду апеляційної інстанції:Кустова І. В.
РІШЕННЯ
"08" лютого 2012 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого суддіКустова І.В.
СуддівЛоманової Л.О., Притуленко О.В.
При секретаріКовтун Н.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа – Виробничо-комерційна фірма «ГСМ», про поділ спільного сумісного майна, за позовами ОСОБА_8 до ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_11 в особі законного представника – ОСОБА_6, третя особа – Служба у справах дітей Керченської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, за апеляційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Керченського міського суду АР Крим від 30 листопада 2011 року
В С Т А Н О В И Л А :
У червні 2010 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про поділ спільного сумісного майна.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03 липня 1998 року по 28 квітня 2010 року, під час якого набули корпоративні права у Виробниче-комерційній фірмі «ГСМ», купили дві земельних ділянки площею 0,06 га та 0,5597 га, жилий будинок АДРЕСА_1, який перебудували, також перебудували жилий будинок АДРЕСА_2, власником якого є ОСОБА_9 Усе майно придбано та перебудовано за кошти подружжя та кошти, отримані позивачем від продажу належної їй квартири АДРЕСА_3. Позивач просить поділити, як спільне сумісне майно подружжя, корпоративні права у Виробниче-комерційній фірмі «ГСМ»; вказані земельні ділянки та земельну ділянку під жилим будинком АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на жилий будинок АДРЕСА_2 з виплатою нею компенсації на користь ОСОБА_7 вартості 1/2 частини здійснених за період шлюбу покращень; визнати за нею право власності на 1/2 частину жилого будинку АДРЕСА_1 з виплатою компенсації на її користь вартості цієї частини із залишенням будинку у власності відповідачів.
Ухвалою суду від 09 серпня 2010 року в якості третьої особи до участі у справі залучено Виробниче-комерційну фірму «ГСМ».
18 травня 2010 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_10 про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
17 березня 2011 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_11 в особі законного представника – матері ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Позови мотивовані тим, що у зв’язку з продажею належної відповідачам квартири АДРЕСА_3 вони були зареєстровані у належному їй на праві власності жилому будинку АДРЕСА_1, проте у цьому будинку ніколи не проживали, їх речей у будинку ніколи не було, витрат на його утримання не несли.
Ухвалою суду від 13 квітня 2011 року позовну заяву ОСОБА_8 від 17 березня 2011 року в частині позовних вимог до ОСОБА_6, ОСОБА_10 залишено без розгляду на підставі пункту 4 частини 1, частини 2 статті 207 Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України).
Позови ОСОБА_8 ухвалою суду від 13 квітня 2011 року були об’єднані в одне провадження та ухвалою суду від 22 червня 2011 року об’єднані в одне провадження з позовом ОСОБА_6
Рішенням Керченського міського суду АР Крим від 30 листопада 2011 року прийнято відмову представника ОСОБА_6 від позову та закрито провадження у справі в частині вимог про визнання права власності на частку земельної ділянки, розташовану під жилим будинком АДРЕСА_1;
позов ОСОБА_6 про поділ спільного сумісного майна задоволений частково: визнано за ОСОБА_6 право власності на жилий будинок АДРЕСА_1, припинено право власності ОСОБА_8 на цей будинок. В задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Позов ОСОБА_8 задоволений частково: визнано ОСОБА_7 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1. В задоволенні решти вимог відмовлено.
Рішення суду оскаржується ОСОБА_8 в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_6 про визнання за нею права власності на жилий будинок АДРЕСА_1 та відмови у задоволенні позову ОСОБА_8 до ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Апелянт посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду в оскаржуваній частині скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення, яким у позові ОСОБА_6 відмовити, а позов ОСОБА_8 задовольнити повністю; в решті рішення залишити без змін.
На думку апелянта, висновок суду про те, що будинок АДРЕСА_1 є об’єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6 і ОСОБА_7 заснований виключно на припущеннях суду на підставі суперечливих поясненнях свідків, суд протиправно позбавив її права власності на будинок.
Крім того, апелянт вважає, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог про визнання відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 особами, що втратили право користування житлом, суд безпідставно обґрунтував свій висновок лише позицією Апеляційного суду АР Крим про неможливість розгляду питання про наявність у ОСОБА_6 права користування спірним житлом без визнання її права власності на це житло.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення в оскаржуваній частині.
Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Ухвалюючи рішення у справі в оскаржуваній частині, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у ОСОБА_6 права власності на частку у спільному майні подружжя, яким визнав будинок № АДРЕСА_1, титульним власником якого є ОСОБА_8, оскільки останньою не доведено, що будинок придбаний саме за її кошти. Також суд дійшов висновку про наявність у ОСОБА_6 та її дітей права на користування своєю власністю - будинком № АДРЕСА_1, а тому відмовив у задоволенні позову ОСОБА_8 про визнання цих осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням цього будинку.
Судове рішення повинно відповідати вимогам законності і обґрунтованості (стаття 213 ЦПК України).
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального
права при дотриманні норм процесуального права. Це випливає з
конституційного принципу законності.
За нормами матеріального права суд кваліфікує спірні правовідносин, тобто дає їм правову оцінку. Застосування судом норм матеріального права полягає у співставленні встановлених судом обставин справи з ознаками норми матеріального права, яка регулює поведінку учасників спірних відносин, а також у з'ясуванні відповідних правових наслідків у разі порушення такої норми кимось із учасників спору.
Застосування судом норми процесуального права полягає у вчиненні процесуальних дій та ухваленні рішень, що обумовлені обставинами розгляду справи.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в цивільній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, обґрунтованим вважається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду щодо цих обставин є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами (стаття 57 ЦПК України).
Результат оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, кожного окремо та у їх сукупності, суд відображає в рішенні, яке ухвалює в межах заявлених позовних вимог і на підставі наданих сторонами доказів (статті 11, 212 ЦПК України).
Між тим, оскаржуване судове рішення вказаним вимогам закону не відповідає.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03 липня 1998 року по 28 квітня 2010 року (том 1, а.с.23,33). З 20 серпня 2005 року вони разом з дітьми ОСОБА_10 та ОСОБА_11 зареєстровані у будинку АДРЕСА_1, який на підставі договору купівлі-продажу від 12 червня 2002 року, належить ОСОБА_8 (а.с. 6-7, 9 т.2).
Відповідно до положень частини 2 статті 60, частини 1 статті 69, частини 1 статті 71 Сімейного кодексу України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, на поділ якого у натурі вони мають право.
Висновок суду щодо наявності підстав для визнання будинку № АДРЕСА_1 об’єктом спільної сумісної власності подружжя обґрунтований наявністю у подружжя ОСОБА_6 і ОСОБА_7 фінансової можливості придбати коштовне майно, підтвердженням факту отримання ОСОБА_6 грошей від продажу квартири АДРЕСА_3 у місці Керчі, придбанням нею у 2005 році будівельних матеріалів, володінням, користуванням спірним будинком, його реконструкцією та недоведеністю платоспроможності ОСОБА_8 для придбання спірного майна з урахування її майнового стану та стану здоровья.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги на існування договору купівлі-продажу будинку № АДРЕСА_1, зокрема, на зміст пункту 4 цього документа, з якого вбачається, що саме покупцем ОСОБА_8 повністю сплачені до підписання договору гроші за купівлю будинку № АДРЕСА_1 у сумі 17 022 грн. (а.с.9 т.2).
Цей договір купівлі-продажу на час розгляду справи не оспорений.
Оскільки договір купівлі-продажу спірного будинку ані в цілому, ані в частині визначення покупця не оспорений, доводи ОСОБА_6 щодо її платоспроможності та неспроможності відповідача ОСОБА_8 на придбання коштовного майна не можуть бути прийняті до уваги з урахування предмета спору по даній справі – поділу сумісного майна подружжя, а тому висновки суду в цій частині не можна визнати правомірними.
Крім того, суд першої інстанції вийшов за межі заявлених ОСОБА_6 вимог (визнання будинку об’єктом спільної сумісної власності подружжі та його поділ) та, посилаючись на перешкоди, які створює ОСОБА_8 для визначення дійсної ринкової вартості цього майна (на підставі положень статті 146 ЦПК України), визнав за ОСОБА_6 право власності на увесь будинок № АДРЕСА_1.
Звертаючись з вимогами про виплату на її користь компенсації половини вартості жилого будинку АДРЕСА_1, ОСОБА_6 не довела ані свого права на це майно, ані взагалі розміру витрат, які нібито були витрачені подружжям на придбання спірного будинку.
Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_8 щодо визнання ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 особами, що втратили право користування жилим приміщенням будинку № АДРЕСА_1, суд першої інстанції послався на наявність у ОСОБА_6 права власності на це житло.
Такий висновок суду не відповідає обставинам справи та не ґрунтується на вимогах закону, зокрема, статті 405 Цивільного кодексу України, відповідно до якої член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад рік, а також статті 29 цього Кодексу, відповідно до якої місцем проживання неповнолітньої особи є місце проживання одного з її батьків, з ким вона проживає.
З матеріалів справи вбачається, що подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_7 разом з дітьми ОСОБА_10 та ОСОБА_11 зареєстровані у будинку АДРЕСА_1 з 20 серпня 2005 року (а.с.10 т.1 зворот, 6-7 т.2). Сторонами у справі не заперечується та підтверджено показаннями свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_13, що вказані особи ніколи не проживали у будинку № АДРЕСА_1, а проживали у будинку АДРЕСА_2 однією родиною з батьками ОСОБА_7 з 2005 року до 01 жовтня 2009 року, коли ОСОБА_6 з дітьми виїхала до орендованої нею квартири АДРЕСА_4 (а.с.7 т.1, 65 т. 2).
Враховуючи, що ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 ніколи не користувалися будинком АДРЕСА_1, а лише були зареєстровані за цією адресою, права власника цього житла ОСОБА_8 підлягають судовому захисту шляхом визнання вказаних осіб такими, що втратили право користування жилими приміщеннями цього будинку.
При цьому колегія суддів погоджується з твердженням апелянта про відсутність взаємопов’язаності між правовими підставами зупинення провадження у справі та вирішенням позовних вимог ОСОБА_8
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення Керченського міського суду АР Крим від 30 листопада 2011 року в оскаржуваній частині ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 статті 309 ЦПК України наявні підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_8 та часткового скасування оскаржуваного судового рішення.
На підставі викладеного, керуючись статтею 303, пунктом 2 частини 1 статті 307, пунктами 3 та 4 частини 1 статті 309, частиною 2 статті 314, статтею 316 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у місті Феодосії
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити.
Рішення Керченського міського суду АР Крим від 30 листопада 2011 року в частині визнання за ОСОБА_6 права власності на домоволодіння АДРЕСА_1; припинення права власності ОСОБА_8 на це домоволодіння; стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 судових витрат у розмірі 1416 грн. 67 коп. скасувати, ухваливши у цій частині нове рішення, яким у задоволенні вимог ОСОБА_6 про визнання за нею права власності на 1/2 частину жилого будинку АДРЕСА_1 з виплатою їй компенсації вартості цієї частини та залишення будинку у власності ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 відмовити.
Рішення Керченського міського суду АР Крим від 30 листопада 2011 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_8 про визнання ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_11 особами, що втратили право користування жилим будинком АДРЕСА_1 скасувати, ухваливши у цій частині нове рішення, яким визнати ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_11 особами, що втратили право користування жилим будинком АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_8 витрати на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи у сумі 37 грн. та у дохід держави судовий збір у сумі 08 грн. 50 коп.
В решті рішення Керченського міського суду АР Крим від 30 листопада 2011 року залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
І.В. Кустова О.В. Притуленко Л.О. Ломанова