УХВАЛА

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

Справа №:
22-ц/0191/238/2012Головуючий суду першої інстанції:Микитюк О.А.

Головуючий суду апеляційної інстанції:Моісеєнко Т. І.

"31" січня 2012 р.  колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого суддіМоісеєнко Т.І.

СуддівРедько Г.В.,                                                 Полянської В.О.

При секретаріРемез Т.В.

 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6  до ОСОБА_7,  за  участю  третьої  особи – ОСОБА_8  про  визнання  недійсним договору  дарування  частини  квартири, визнання  права  власності  на  частину квартири, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 27 грудня 2011 року,

В С Т А Н О В И Л А :

 У червні 2011 року  ОСОБА_6  звернувся  до  суду  із  позовом  до ОСОБА_7, третьої  особи – ОСОБА_8,  про  визнання  недійсним договору  дарування  частини  квартири АДРЕСА_1.

          Позовні вимоги мотивовані  тим,  що він, його  дружина ( відповідач у  справі) та  їх  донька ОСОБА_8  у 1993 році приватизували  вище  зазначену  2-кімнатну квартиру в  рівних  частках. Пізніше,  за  домовленістю  між  ними   та у зв’язку  з  необхідністю  отримати іншу квартиру,  шлюб  між  ним та ОСОБА_9  було  розірвано і він  30  березня  2002 року подарував  належну  йому  частину  квартири  своїй  дружині.  Однак,  можливості стати в  чергу на  отримання  квартири за місцем роботи він був  позбавлений і нового житла не отримав.

Надалі   змінився  час і  він змушений  був  поїхати працювати за  кордон,  де  йому  стало  відомо,  що    дружина  виселяє  його з квартири,  не  бажає  повернути належну йому  частину  квартири і  не  бажає  укладати  шлюб з  ним.

Позивач вказує, що оскільки  договір дарування частки квартири  був  укладений  без  настання  правових  наслідків, він  ніколи  не  бажав передавати  свою  частку  квартири   дружині, тим  більше  безкоштовно,  до  тепер в  квартирі  проживає,  користується  нею , а  відповідач ніколи  не  пред’являла  претензій  щодо  його  проживання в квартирі,  підтримувала з  ним  сімейні  стосунки, вказаний договір  був  фіктивним.

Просив визнати   договір  дарування частки  квартири, укладений  між ним та  ОСОБА_9  30.03.2002 року    недійсним на підставі ст.58 ЦК УРСР ( 1963 року) та   визнати  за  ним  право  власності  на  1\3  частину  спірної  квартири.

Рішенням Феодосійського міського суду від 27 грудня 2011 року у задоволенні позовних вимог  ОСОБА_6 було відмовлено.

Не погодившись з вказаним  рішенням суду,  ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу в якій йдеться про скасування рішення суду першої інстанції і прийняття нового рішення по справі про задоволення його позовних вимог.

Апелянт  вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тому,  що після розірвання  шлюбу  і укладення в 2002 році  договору дарування  1\3 частки квартири між ним та ОСОБА_9, він продовжував проживати у спірній квартирі, підтримував  сімейні стосунки з відповідачем і мав з нею єдиний бюджет, що свідчить  про фіктивність договору дарування і його німчемність.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом  встановлено,  що на  підставі  свідоцтва про право  власності   на  житло,  виданого  03  лютого  1997  року виконкомом  Феодосійської  міської  ради, ОСОБА_6, ОСОБА_9  та  ОСОБА_8  були власниками в  рівних  частках квартири АДРЕСА_1.( а.с.26)

15  березня  2002  року  між  ОСОБА_6  та  ОСОБА_9  було  розірвано  шлюб,  про що  зроблено  актовий запис  №  133 та  видано  свідоцтво  про  розірвання  шлюбу  НОМЕР_1. ( а.с.8)

 30  березня  2002  року  між  ОСОБА_6 (дарувателем) та  ОСОБА_9 (обдарованою) укладено  договір дарування  1\3  частини квартири  АДРЕСА_1. Вказаний договір  було   зареєстровано в Феодосійському  МБРТІ  у встановленому законом порядку ( реєстр  5243) і за  ОСОБА_9 зареєстровано право власності на 2\3 частини  вказаної квартири. ( а.с.7,25)

З матеріалів справи також вбачається, що  25.04.2002 року  між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 був укладений  договір піднайму( найму) житла  кімнати площею 11 кв.м  у  двохкімнатній квартирі АДРЕСА_1  строком на 5 років з оплатою 50% вартості комунальних платежів (а.с.24)

Розглядая справу суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем ОСОБА_6 не надано жодних доказів на підтвердження того, що договір дарування був  фіктивним, або вказана угода була мнимою.

З такими висновками суду  першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки  вони відповідають фактичним обставинам справи і вимогам чинного законодавства.

Під час розгляду справи суд першої інстанції правомірно  керувався  нормами Цивільного кодексу Української РСР ( 1963 року), оскільки спірні правовідносини  виникли під час дії  вказаного  Кодексу.

Відповідно  до  вимог ст. 58 ЦК  УРСР (  1963 р.)  недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Судом безсуперечно встановлено, що  договір дарування  частки квартири, укладений між сторонами 30.03.2002 року, був виконаний реально – ОСОБА_9 прийняла дар, зареєструвала за собою в  БТІ право власності на 2\3 частки  спірної квартири, а також  уклала  з ОСОБА_6, сімейні стосунки з яким були припинені, оплатний   договір піднайму( найму) частки житла у квартирі  АДРЕСА_1.

           Посилання апелянта  на те, що вказані  дії були створені для  можливості отримання ним  іншої квартири не можуть бути прийняти до уваги, оскільки  на їх підтвердження  не надано  належних доказів, передбачених ст.57-59 ЦПК України.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що для визнання правочину фіктивним і застосування наслідків фіктивності   необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Відомостей про те, що ОСОБА_7  діяла під час укладення договору дарування з будь-яким умислом, не мала наміру  для застосування його наслідків, матеріали справи не містять.

Разом з тим, відповідно до вимог  ст.60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона  посилається в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

          Крім того, у разі ,якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.  Судом встановлено, що   на  підставі договору  дарування від 30.03.2002 року  відповідач  зареєструвала право  власності  на  спірну  частку  квартири   в Феодосійському  МБРТІ, тобто  прийняла дар і  зареєструвала  право власності на   отримане в дар майно. Вказане спростовує  доводи  позивача про те, що  оспорюваний правочин був  фіктивним.

Колегія суддів  вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що  позивачем не  зазначено  жодної правової  підстави,  передбаченої   ЦК  України,  для  визнання  договору  недійсним. Не містять таких  відомостей і доводи апеляційної скарги.

Аналіз фактичних обставин справи і наданих сторонами  доказів  у їх сукупності  надав суду можливість дійти обґрунтованого висновку про те,  що правових  підстав  для  задоволення  позову ОСОБА_6 і визнання правочину недійсним за нормами ст.58 ЦК УРСР ( 1963 року ) не вбачається.

Доводи, викладені  в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції і не містять  підстав для скасування  ухваленого судом рішення.

Підстав для задоволення апеляційної скарги колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтею 303, пунктом 1 частини 1 статті 307, частиною 1 статті 308, пунктом 1 частини 1 статті 314 та статтею 315 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у місті Феодосії

УХВАЛИ Л А :

 Апеляційну скаргу ОСОБА_6  -відхилити.

           Рішення Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 27 грудня 2011 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

 Т.І. Моісеєнко Г.В. Редько В.О.Полянська