ЯЛТИНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

ЗАОЧНЕ   РІШЕННЯ

І м е н е м   У к р а ї н и

«27» січня 2012 року                                                      м. Ялта

Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим

у складі: головуючого, судді –  САВРАНСЬКОЇ Т.І.,

при секретарі – Юрченко С.В.,

за участю:

позивачки і законного представника неповнолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2;

представника позивачки ОСОБА_2 на підставі договору і ордеру Адвокатського об’єднання «Ялтинська юридична консультація» - адвокат ОСОБА_4;

третьої особи – ОСОБА_5,

заочно розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим цивільну справу за позовною заявою  ОСОБА_2 до Державного підприємства України «Міжнародний дитячий центр «Артек» і Ялтинського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, за участю Служби у справах дітей Ялтинської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5,  ОСОБА_6, ОСОБА_7 , ОСОБА_8, - про визнання права користування жилим приміщення у будинку державного житлового фонду та зобов’язання здійснити реєстрацію місця проживання,

В С Т А Н О В И В :

2 лютого 2010 року ОСОБА_2 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 звернулася до Ялтинського міського суду АР Крим із зазначеною позовною заявою в порядку цивільного судочинства.

Справа розглядалася судами різних інстанцій неодноразово, востаннє Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2011 року попередні судові рішення були скасовані, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою скасування судових рішень у справі стало те, що судом у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України не з’ясовано належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, зокрема: з якого часу позивачка не проживала за місцем своєї реєстрації у квартирі АДРЕСА_1; чи була вона наймачем вказаного жилого приміщення або вселилася як член сім’ї наймача; чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги й заперечення сторін і т.ін.

Остаточно позивачка просила суд:

-   Визнати за ОСОБА_2 і неповнолітнім ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2;

-   Зобов’язати Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Ялтинського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_1

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що ОСОБА_2  та її неповнолітня дитина ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, вселилися в одно з жилих приміщень будинку АДРЕСА_3, як члени сім’ї наймача ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, проте їх право користування квартирою як членів сім’ї наймача відповідачем не визнається і оспорюється.

У судовому засіданні позивачка та її представник – адвокат ОСОБА_4 просили суд задовольнити позовні вимоги з викладених підстав.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5 проти позовних вимог не заперечувала, пояснень по суті спору не надала.

Представник відповідача ДПУ «МДЦ «Артек» у судове засідання не з’явився, про дату, час та місце судового розгляду був оповіщений у встановленому процесуальним законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомив.

Зважаючи на те, що Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб не має цивільної процесуальної дієздатності як юридична особа (ч. 1 статті 29 ЦПК України), суд залучив до участі у справі в якості відповідача Ялтинське міське управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України, проте представник цієї установи у судове засідання також не з’явився при належному оповіщенні.

Вислухавши пояснення позивачки та її представника, пояснення третьої особи, заочно з’ясувавши обставини справи та дослідивши відповідні докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви з таких підстав.

Право члена сім’ї наймача житлового приміщення у будинку державного житлового фонду виникає у відповідністю з положеннями статті 65 Житлового кодексу України, якою, зокрема, встановлено, що наймач вправі в встановленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, а також інших осіб.

Право наймача на вселення в займане ним жиле приміщення інших осіб ґрунтується на його праві користування цим приміщенням, яке має виникнути за юридичним складом згідно ст. ст. 52, 58, 61 ЖК України.

Відповідно до ч. 1 статті 106 ЖК України у разі смерті наймача повнолітній член сім’ї вправі за згодою інших членів сім’ї вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення.

Тобто, заявляючи позов про визнання права користування жилим приміщенням у будинку державного житлового фонду, позивач має довести обставини того, що:

-   передусім будинок належить до державного житлового фонду (стаття 5 ЖК України);

-   виникло право наймача житлового приміщення на користування ним у встановленому законом порядку із прийняттям про це спільного рішення адміністрації підприємства і профспілкового комітету, затвердженого виконавчим комітетом відповідної районної, міської, районної в місті, селищної або сільської Ради, видачею ордеру та укладенням договору найму  (ст. ст. 52, 58, 61 ЖК України);

-   наймач в установленому порядку вселив в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей чи інших осіб (стаття 65 ЖК України).

Окремо, скасовуючи попередні судові рішення у справі, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в Ухвалі від 23 березня 2011 року зазначив, що також підлягає з’ясуванню й те, чи зберегли особи, які вселяються як члени сім’ї до наймача жилого приміщення, право користування іншим жилим приміщенням, оскільки за змістом ст. ст. 64, 65 ЖК України такі особи не набувають права користування займаним приміщенням, якщо вони зберігають за собою право користування іншим жилим приміщенням.

Наполягаючи на тому, що вона та її неповнолітня дитина ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 9), вселилися в одно з жилих приміщень будинку АДРЕСА_3, як члени сім’ї наймача ОСОБА_9 (а.с. 8, 9), який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 12), позивачкою заявлено позов про визнання права користування жилим приміщенням у будинку державного житлового фонду.

Рішенням Господарського суду АР Крим від 16 грудня 2003 року у справі № 2-6/15454-2003 встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_2 належить на праві повного господарського відання Державному підприємству України «Міжнародний дитячий центр «Артек» і державі – на праві державної власності.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_9 перебували у фактичних шлюбних відносинах, ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дитина ОСОБА_1, а 12 листопада 2004 року ОСОБА_9 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.

21 вересня 2009 року ОСОБА_9 складено заяву про надання згоди на реєстрацію його дружини ОСОБА_2 та сина ОСОБА_1 за вказаною адресою, а ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Рішенням Ялтинського міського суду АР Крим від 13 квітня 2010 року за № 2-459/2010 р., яке набрало законної сили 26 квітня 2010 року, визнано ОСОБА_2 та її неповнолітнього сина ОСОБА_1 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1.

Тобто до визнання позивачки та її неповнолітнього сина такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 і відповідно припинення цих правовідносин з 26 квітня 2010 року, вони зберігали право користування цим жилим приміщенням, відтак, за ними у порядку статті 65 ЖК України і не могло виникнути право користування іншим жилим приміщенням. При цьому після смерті наймача квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_2 – було припинене основне зобов’язання за договором житлового найму, тому за позивачкою ОСОБА_2 та її неповнолітнім сином після визнання їх такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, не могли набути права користування  жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_2.

Разом із тим, матеріали справи, яка у розумінні вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідної практики Європейського суду з прав людини вважається такою, що не розглянута з 12 лютого 2010 року, не містять жодного доказу на підтвердження обставин належності житлового фонду до державного або громадського (фонд місцевих ради, відомчий або громадський) і обставин виникнення у встановленому порядку права самого наймача ОСОБА_9 на конкретне жиле приміщення і укладення з ним договору житлового найму .

Такі докази не були надані суду протягом майже двох років, хоча відповідно до частини 1 статті 131 ЦПК України сторони зобов’язані подати свої докази суду до початку розгляду справи по суті.  

Окрім того,  звертаючись до суду за захистом, позивачка ОСОБА_2 та її представник, яка є фахівцем у галузі права, всупереч вимог ст. 4, 11, 119 ЦПК України не зазначили  конкретне жиле приміщення, право користування яким є предметом спору (номер квартири або інвентаризаційні номера приміщень, поверхів, їх площа тощо), тобто не визначили безпосередньо змісту позовних вимог та не уточнили їх протягом усього часу розгляду судами цієї справи.

Зважаючи на таке, суд не убачає передбачених законом підстав для задоволення позову про визнання права користування жилим приміщенням.

Щодо позову про зобов’язання здійснити реєстрацію місця проживання, то в її задоволенні суд вважає за необхідне відмовити, оскільки передбачений статтею 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» N 1382-IV  від 11 грудня 2003 року порядок реєстрації місця проживання встановлює суто відомчий порядок її здійснення і відмова у здійсненні реєстрації місця проживання може бути оскаржена у порядку адміністративного судочинства. При цьому сама по собі реєстрації місця проживання фізичної особи не впливає на її цивільні права або обов’язки, а позивачка та її представник не обґрунтували порушення цивільних права або інтересів нездійсненням реєстрації місця проживання, тому відповідні вимоги щодо покладення обов’язку з її здійснення – не є належними способами захисту права у цивільному судочинстві (стаття 4 ЦПК України).

Таким чином, розглянувши цивільну справу в присутності позивачки та її представника, а також третьої особи, повно та всебічно з’ясувавши обставини справи, перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку, що позовна заява задоволенню не підлягає у повному обсязі.

Судові витрати суд розподіляє відповідно до вимог статті 88 ЦПК України.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 64, 65, 106 ЖК України, ст. ст. 1, 3, 10, 11, 14, 15, 60, 61, 154, 158 ч. 1, 179, 209, 212-215 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до Державного підприємства України «Міжнародний дитячий центр «Артек» і Ялтинського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, за участю Служби у справах дітей Ялтинської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5,  ОСОБА_6, ОСОБА_7 , ОСОБА_8, - про визнання права користування жилим приміщення у будинку державного житлового фонду та зобов’язання здійснити реєстрацію місця проживання – відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Роз’яснити, що заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Позивачем апеляційна скарга на заочне рішення може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Якщо позивач не був присутнім у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, він може подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Заочне рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги позивачем, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання позивачем апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя                                        Т.І. Савранська