№ 2- 276

2011 рік

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

   27 жовтня 2011 року                                                             Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Ткаченко Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя та виділення його в натурі, -

ВСТАНОВИВ:

          ОСОБА_1 26 квітня 2004 року звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя та виділення його в натурі, позовні вимоги неодноразово доповнювалися, змінювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником в судовому засіданні посилались на те, що з 1981 року знаходяться в зареєстрованому шлюбі, від цього шлюбу мають сина ОСОБА_2, 1985 року народження. З відповідачем спільно мешкали, вели спільне сумісне господарство та підтримували сімейні відносини. В 1996 році вони придбали за спільні кошти квартиру АДРЕСА_1, що була зареєстрована на відповідача, а 2003 році придбали  квартиру АДРЕСА_2, що зареєстрована на позивачку; також за час шлюбу було придбано і продано автомобіль, переоформлено гараж, придбано предмети домашнього побуту, меблі, домашня техніка. Зараз сім’я розпалась, спільно не мешкають і подружніх стосунків не підтримують, стоїть питання про розірвання шлюбу та розподіл спільного майна. В добровільному порядку питання не вирішено. Просила поділити спільне майно, виділивши їй саме квартиру АДРЕСА_1, предмети домашнього побуту, меблі, домашню техніку, що знаходяться в цій квартирі, відповідачу виділити квартиру АДРЕСА_2 та кошти за проданий автомобіль і гараж, компенсацію з неї не стягувати, оскільки з нею мешкає їх син, задовольнивши її позов у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнав та заперечував проти його задоволення. Свої заперечення обґрунтовував, тим що дійсно за час шлюбу придбали вказане позивачкою спірне майно і воно є спільним, але вони його вже розподіляли і домовилися, що йому залишиться квартира АДРЕСА_1, а позивачці інша квартира і все інше майно, зараз позивачка з цим не згодна; крім того кошти від продажу автомобіля та переоформлення гаражу пішли на сім’ю, навчання та утримання їх сина, він особисто ці кошти не використовував; також – квартира АДРЕСА_1 переобладнана, вона зараз не є чотирикімнатною і не відповідає тій вартості, що пропонує позивачка. Вважає позовні вимоги безпідставними і просив в задоволенні позову відмовити  повному обсязі.

Вислухавши пояснення позивача і його представника, відповідача та його представника, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа  має  право в порядку,  встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

          Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється   на   всі правовідносини, що виникають у державі.

          В судовому засіданні встановлено, що між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено шлюб 17 грудня 1981 року у відділі РАГС Жовтневого району м. Дніпропетровська, актовий запис № 2292, від цього шлюбу мають сина ОСОБА_2, 1985 року народження. Сторони спільно мешкали, вели спільне сумісне господарство та підтримували сімейні відносини. В 1996 році вони придбали за спільні кошти квартиру АДРЕСА_1, що була зареєстрована на відповідача, а 10 грудня 2003 році придбали  квартиру АДРЕСА_2, що зареєстрована на позивачку; також за час шлюбу було придбано і продано автомобіль «Мазда 626», переоформлено гараж в авто гаражному кооперативі «Біологічний», придбано предмети домашнього побуту, меблі, домашня техніка. Зараз сім’я розпалась, спільно не мешкають і подружніх стосунків не підтримують, стоїть питання про розірвання шлюбу та розподіл спільного майна. В добровільному порядку питання не вирішено.

Відповідач не визнає права позивача на спірне майно в запропонованому вигляді, в добровільному порядку спір не вирішено і позивачка вимушена звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Шлюб між сторонами укладено в 1981 році, а отже спірні правовідносини, що склались між позивачем та відповідачем врегульовані та повинні розглядатись за правилами Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року та Цивільного кодексу України 1963 року.

           Відповідно до вимог ст. 22 КпШС України майно набуте подружжям під час шлюбу є їх спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя мають рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном. Відповідно до вимог ст. 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто домовленості про спосіб розподілу спільного майна, то за їх позовом, чи позовом одного з них суд може постановити рішення про розподіл майна в натурі, якщо це можливо без шкоди його господарському призначенню. Відповідно до вимог ст. 49 КпШС України визнання шлюбу недійсним тягне за собою припинення усіх прав та обов’язків, передбачених законом, для осіб, що знаходяться у шлюбі, які виникли раніше. До відносин з приводу майна, що було набуте під час недійсного шлюбу, застосовуються правила Цивільного кодексу України.

            Відповідно до вимог ст. 112 ЦК України 1963 року майно може належати на праві спільної власності двом або декільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) та без визначення часток (сумісна власність). Відповідно до вимог ст. 17 Закону України «Про власність»майно, придбане внаслідок спільної праці членів  сім'ї,  є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Вказані норми закону кореспондуються і з нині діючими нормами закону з цих питань.

Отже придбані сторонами в 1996 році за спільні кошти квартира АДРЕСА_1, що була зареєстрована на відповідача, а 10 грудня 2003 році квартира АДРЕСА_2, що зареєстрована на позивачку, предмети домашнього побуту, меблі, домашня техніка і автомобіль «Мазда 626»є спільним сумісним майном подружжя сторін. Гараж в авто гаражному кооперативі «Біологічний»не може бути предметом цього розгляду, оскільки за спільні кошти подружжя він не придбавався, право власності на нього не визнавалося і на будь-кого з сторін в передбаченому законом порядку не реєструвалося.

Щодо розподілу спільного майна подружжя ОСОБА_2 зі збільшенням частки на користь позивача, то суд вважає що підстав для розподілу майна подружжя, відповідно до ч. 3 ст. 70 СК України, як того просить позивач, судом не вбачається, у зв'язку з чим при розподілі необхідно виходити з того, що частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визнано домовленістю між ними або шлюбним договором, як це і передбачено ч. 1 ст. 70 СК України.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, нажите подружжям в період шлюбу, належить чоловіку і дружині на правах загальної спільної власності.

Відповідно до ч.1ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України, майно що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними  в натурі.

Відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути  припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника чи членам його сім’ї.

Судом встановлено, що квартири та автомобіль є речами неподільними і мають різну вартість. Відповідно до ч. 2 ст. 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Між позивачем та відповідачем не досягнуто домовленості щодо розподілу цього майна, у зв'язку з чим суд вважає за необхідне провести його розподіл відповідно до вимог ст. 372 ЦК України, без виділу часток в натурі та шляхом стягнення компенсації за рахунок вартості тієї частки, котра залишається у одного з подружжя.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається  що частки у співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦК України частки співвласників у праві спільної сумісної власності  є рівними, то кожен з співвласників мав би отримати майно на суму ? його вартості. Оскільки вартість майна, котре виділяється відповідачу є більшою, то з неї суд вважає за необхідне стягнути компенсацію.

З урахуванням викладеного суд вважає, що позовні вимоги є не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки поставивши питання про поділ спірного майна сторонам в вигляді квартир, позивач не вказав яким чином це буде виконуватися, реєструватися в КП ДМБТІ ДОР, право власнсоті за сторонами вже зареєстроване, але позивачка не ставить питання про його скасування навіть в частині з метою переоформлення на себе та відповіідача іншого житла, сторони фактично не згодні з вимогами і позивачка наполягає на своїх вимогах з метою виділення їй саме квартири АДРЕСА_1 (а не іншої, що на неї зареєстпрована), мирова угода не складалася і питання про її затвердження не виносилося на розгляд суду. Крім того, судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була переобладнана і зарає є двокімнатною, що підтверджується технічним паспортом на неї, переобладнання не введені в експлуатацію і не узаконені, але і не поставлено питання про переведення квартири в первісний стан та за чий рахунок, хто буде займатися його узаконенням, не визначена дійсна вартість цього житла з урахуванням перепланування та переобладнання, а від цього залежить частка другого подружжя чи спільність коштів подружжя на це переобладнання і перепланування житла. Не визначивши точно і правильно вартість вказаного житла, не можливо визначитися з ? часткою спільного майна подружжя взагалі. Суду також не надано доказів про вартість спірного автомобіля подружжя, його реєстрацію, витрачені на нього кошти чи кошти з його продажу та інш.

Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред’явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою. Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

            Відповідно до п. 10 Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких здійснюється реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна (додатку № 2 до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 07 лютого 2002 року) рішення суду є підставою для реєстрації права власності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню ані повністю, а ні частково.

          Згідно ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що сторони в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, могли б скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

          Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача, пов’язаними з неналежним виконанням взятих на себе і передбачених законом обов’язків позивачу було завдано ушкодження здоров’я, майнової шкоди та прямих  збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв’язку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

           Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на своїх позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджуються.

           Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися  на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які інші домовленості і зобов’язання стосовно позивач по спірному майну, предмету спору, а позивач не довів зворотнього, можливе твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов’язань є припущенням.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя та виділення його в натурі відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про розподіл спільного майна подружжя та виділення його в натурі в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню.

          На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. 112 ЦК України в редакції закону 1963 року; ст. ст. 15, 16, 328, 365, 368, 372, 392 ЦК України, ст. ст. 22, 29, 49 КпШС України; ст. 17 Закону України «Про власність», ст. 17, 60,70, 71 СК України,  ст. ст. 3, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя та виділення його в натурі відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -