УКРАЇНА

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

04212, м. Київ, вул. М. Тимошенка, 2є

_________________________________________________________________________________________________

Справа №2-486/12

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 січня 2012 року Оболонський районний суд м. Києва, в складі:

головуючого                                      судді О.В. Диби

секретарі                                            Євдоченко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк»про визнання кредитного договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Оболонського районного суду м. Києва із вказаним вище позовом в якому просив визнати недійсним кредитний договір укладений між ним та відповідачем посилаючись на порушення відповідача норм діючого законодавства України з підстав видачі кредиту в іноземній валюті –долар США та порушення відповідачем положень Закону України «Про захист прав споживачів».

Позивач в судове засідання не з'явився однак подав до суду заяву в якій просив справу розглядати за його відсутності та відсутності його представника.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився однак звернувся до суду із заявою про розгляд справи за його відсутності та просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

За наявності вказаних вище заяв сторін суд приходить до висновку про можливість розгляду справи за їх відсутності на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

Суд, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, вважає встановленими наступні обставини та відповідні ним правовідносини.

Як вбачається із матеріалів справи між позивачем та ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк»було укладено кредитний договір №055-2008-1159 від 14.04.2008 року (далі –кредитний договір).

Відповідно до умов п.1.1 кредитного договору кредитор зобов’язувався надати позичальнику на умовах договору грошові кошти в сумі 81300 доларів США, а позичальник повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 9,95 % річних.

Відповідач виконав взяті на себе зобов'язання, що не заперечується позивачем.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі не підлягають доказуванню.

Статтею 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є  недодержання  в  момент вчинення  правочину  стороною  (сторонами) вимог,  які встановлені частинами першою - третьою,  п'ятою та  шостою  статті  203  цього Кодексу.  Недійсним є правочин,  якщо його  недійсність  встановлена законом   (нікчемний  правочин).  У  цьому  разі  визнання  такого правочину недійсним судом не вимагається.   У випадках,  встановлених  цим  Кодексом,  нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо  недійсність  правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована  особа  заперечує  його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено вичерпний перелік підстав, яз яких правочин може бути визнаний недійсним. Зокрема, зміст  правочину  не може суперечити цьому Кодексу,  іншим актам  цивільного  законодавства,  а   також   моральним   засадам суспільства. Особа,  яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення  учасника  правочину  має  бути  вільним   і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Вирішуючи позовні вимоги щодо визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в зв’язку з відсутністю у відповідача індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями,тобто такого, що суперечить вимогам  ЦК та іншим актам цивільного законодавства, суд вважає, що вони не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, виходячи з наступного.  

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність»(далі Закон про банки) кошти –гроші у національній валюті або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно із ст. 345 ГК України, кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитним визнаються банківські операції, визначені, як такі Законом України «Про банки та банківську діяльність».

Відповідно до ст. 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статті 47 та 49 Закону «Про банки та банківську діяльність», визначають операції банків із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської діяльності.

Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2. ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»(далі - декрет).

З вищевикладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України про зобов’язання допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно з ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Вони можуть здійснювати валютні операції з врахуванням обмежень, встановлених цим Декретом і іншими актами валютного законодавства України. Зокрема, відповідно до ст. 5 Декрету використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу або застави потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Одержання такої ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на здійснення іншою стороною, яка має відношення до цієї операції.

Щодо вимог п.п. «в»п. 4 ст. 5 Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі то законодавцем не визначено межі термінів і сум надання чи одержання кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Відповідно до кредитного договору та законодавства України, а саме ч. 3 ст. 533 ЦК України, валюта зобов’язання співпадає з валютою виконання зобов’язання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до п.п. в, г ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі та використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1. 5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти, як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або утримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та письмових дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо зазначених операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті, згідно з вимогами ст. 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Сторонами процесу не оспорювався факт наявності у відповідача відповідних ліцензій на здійснення валютних операцій.

Згідно положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;  форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;  тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови;   

Кредитодавець не має права вимагати від споживача відомостей, які не стосуються визначення його платоспроможності та не є необхідними для надання споживчого кредиту.

Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: сума кредиту;  детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача;  дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту;  право дострокового повернення кредиту;  річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством.

У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачає визнання недійсними умов договорів,  що обмежують права споживача.

Відповідно до положень указаної статті Закону Продавець (виконавець,  виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови,  які є несправедливими. Умови договору є несправедливими,  якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

У частині третій названої статті визначений приблизний (невичерпний) перелік несправедливих умов договору,  зокрема,  встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів, які дають підстави вважати, що кредитний договір, укладений між сторонами є несправедливими до позивача, оскільки при підписанні договору позивач мав реальну можливість ознайомитись з умовами договору і протягом дії вказаного договору не звертався за захистом свого права.

Враховуючи цю обставину немає підстав вважати,  що ці положення створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Таким чином при укладенні кредитного договору вимоги ст. 203 ч.2  ЦК України виконані, тому підстав для його визнання недійсним з вказаних в позовній заяві підстав не вбачається.

У зв’язку із відсутністю підстав для визнання кредитного договору недійсним, у суду немає підстав для задоволення позовних вимог.

Таким чином, на підставі вищенаведеного та керуючись ст. ст. ст.3,13,16, 192, 203, 215, 533, 1054, 1055 ЦК України, ст. ст. 10,  57-61,80, 88, 208 - 209, 212-215, 218 ЦПК України, Законом України «Про банк та банківську діяльність», Законом України «Про захист прав споживачів», Декретом Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» , -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1  - відмовити;

Судові витрати покласти на позивача;

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду м. Києва протягом 10 днів з дня його проголошення через Оболонський районний суд м. Києва. У разі якщо особи, які беруть участь у справі не були присутні під час ухвалення рішення, апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом десяти днів з моменту його отримання;

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження.

Суддя:                                                                                                              О.В. Диба

 09.02.2012 Справа № 2-486/12