ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
_________________________________________________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.02.12 Справа № 5015/5975/11
Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:
головуючого-судді Мурської Х.В.
суддів Гриців В.М.
Давид Л.Л.
при секретарі судового засідання Лісовській Н.В.
розглянув апеляційну скаргу Фізичної особи –підприємця ОСОБА_2, без номера від 15.12.2011р.
на рішення Господарського суду Львівської області від 09.12.2011 р.
у справі № 5015/5975/11, суддя Мороз Н.
за позовом Фізичної особи –підприємця ОСОБА_3, м. Миколаїв Львівської області
до Фізичної особи –підприємця ОСОБА_2, м. Миколаїв Львівської області
про визнання права власності
за участю представників:
від позивача: ОСОБА_3;
від відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_4
Рішенням Господарського суду Львівської області від 09.12.2011 р. у справі № 5015/5975/11 позов задоволено. Визнано за фізичною особою –підприємцем ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний НОМЕР_1) право власності на 1/2 ідеальну частку кафе за адресою: АДРЕСА_2
Рішення суду мотивоване тим, зокрема, що рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №291 від 29.09.2011 р. “Про оформлення права власності на кафе на 24 посадочних місця по АДРЕСА_2”, прийнятим за результатами розгляду заяви відповідача, за останнім вирішено оформити право власності на 1/2 ідеальну частку кафе. Відповідачем було отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21.10.2011 р., згідно якого йому належить нежитлова будівля у АДРЕСА_2 на праві спільної часткової власності з часткою 1/2. Оскільки, зазначені правовстановлюючі документи відповідач не оскаржував та сам звертався за їх отриманням у визначеній частці на підставі укладеного між сторонами Договору, то його заперечення з приводу належності позивачу 1/2 ідеальної частки кафе, що знаходиться за адресою: Львівська область, АДРЕСА_2, є неправомірними. Крім того, рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 15.07.2011 р. у справі №2-572/11 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 задоволено частково та вирішено стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 481 588 грн. вкладу у будівництво. Таким чином, майнові права відповідача як співвласника спірного кафе, були захищені шляхом стягнення з ОСОБА_3 суми боргу. Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.
Не погоджуючись з даним рішенням місцевого господарського суду, Фізична особа –підприємець ОСОБА_2 звернувся до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, мотивуючи свої доводи тим, що рішення місцевого господарського суду у даній справі прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам та наявним у справі матеріалам. Зокрема, покликається на ту обставину, що визнання права власності за суб’єктом підприємницької діяльності є безпідставним, оскільки із числа суб’єктів приватного права суб’єктами права власності можуть бути тільки фізичні та юридичні особи; - позивач не приймав участі у будівництві об’єкта як підприємець та не вкладав своєї частки у будівництво. Відтак, на переконання скаржника, правові підстави для задоволення позовних вимог –відсутні.
Позивач у письмових поясненнях на апеляційну скаргу заперечує доводи скаржника, просить оскаржуване рішення місцевого господарського суду у даній справі залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення з підстав відповідності висновків суду першої інстанції наявним у справі доказам.
В судовому засіданні 25.01.2012р., за згодою представників сторін, було оголошено перерву до 01.02.2012р.
В даному судовому засіданні сторони підтримали свої доводи та заперечення, викладені в апеляційній скарзі та у письмовому поясненні і висловили свої міркування з питань, що виникли у ході судового процесу.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, заслухавши пояснення сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про те, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, оскаржуване судове рішення у даній справі –залишити без змін, з огляду на наступне.
Як встановлено місцевим господарським судом і це вбачається з матеріалів справи, рішенням Миколаївської міської ради народних депутатів від 17.08.1995 р. “Про виділення земельної ділянки під будівництво кафе із залом ігрових автоматів” ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було виділено земельну ділянку площею 0,07 га (в рівних частках) у тимчасове довгострокове користування на умовах оренди.
На виконання вказаного рішення між Миколаївською міською радою та підприємцями ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено Договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 27.11.1995 р.
В подальшому, відносини щодо користування земельною ділянкою регулювались Договором про тимчасове землекористування від 01.04.2008р., укладеним між тими ж сторонами та зареєстрованим у Миколаївській міській раді 01.04.2008 р., про що у книзі реєстрацій договорів про тимчасове землекористування вчинено запис за №15.
12 лютого 1997 р. сторонами отримано дозвіл на виконання будівельних робіт №1, який поновлювався дозволами на виконання будівельних робіт №4 від 01.04.1999 р.та № 42 від 28.12.2006 р.
12 грудня 1999 р. на підставі рішення Миколаївської міської ради від 17.08.1995 р. між сторонами у справі було укладено Угоду щодо спільного будівництва кафе на 24 посадочні місця, яка визнана сторонами як основний документ про розподіл майна (кафе) між членами їх сімей у випадку смерті одного або двох співвласників. Про залучення грошових коштів на будівництво даного об’єкта сторони домовились усно і претензій щодо кількості вкладу грошових коштів не мають.
Відтак, вказаною Угодою сторонами дійшли згоди про те, що вони є співвласниками майна у рівних долях. На недійсність угоди сторони не посилались, визнаючи її обов’язковою для себе.
Матеріали справи свідчать про те, що фактично об’єкт був збудований та прийнятий в експлуатацію в 2010 році, що підтверджується актом готовності об’єкта до експлуатації, рішенням Миколаївської міської ради №398 від 29.10.2010 р. “Про погодження акта готовності об’єкта до експлуатації”, рішенням Миколаївської міської ради №410 від 28.10.2008 р. “Про присвоєння адресної нумерації земельній ділянці, виділеній гр.-м ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під будівництво кафе із залом гральних автоматів на території саду-парку 400-річчя у м.Миколаєві”, сертифікатом відповідності №ЛВ001582 від 20.12.2010р.
Як вбачається з матеріалів інвентаризаційної справи та технічного паспорту від 14.03.2011 р., виданого сторонам, збудований об’єкт складається з кафе під літ А-2 загальною площею 746 кв.м., навісу під літ. Б, навісу під літ. В, воріт №1, огорожі №2 та вимощення І.
В лютому 2011р. відповідач звернувся до позивача з пропозицією укласти договір, яким визначити розміри часток у новоствореному майні внатурі, а саме: ОСОБА_2 –98/100, ОСОБА_3 –2/100 (а.с.38, т І). Вказана заява мотивована відповідачем, виходячи з реального вкладу кожної зі сторін у будівництво об’єкта.
У відповідь на вказану заяву, позивач відмовився від укладення угоди на умовах, запропонованих відповідачем та наполягав на поділі новозбудованого майна в рівних частках, як це було передбачено укладеною сторонами Угодою від 12.12.1999р. (а.с. 40, т І).
Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 15.07.2011 р. у справі №2-572/11 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 задоволено частково. З ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто кошти в сумі 481 588 грн. При цьому, судом встановлено, що вказана заборгованість виникла внаслідок взятих на себе ОСОБА_3 зобов’язань щодо повернення коштів, витрачених ОСОБА_2 на будівництво спірного об’єкта (а.с.65, т І).
У серпні 2011р. позивач звернувся до суду з позовом у даній справі за зхистом свого порушеного права.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 09.12.2011 р. у справі № 5015/5975/11 позов задоволено. Визнано за фізичною особою –підприємцем ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний НОМЕР_1) право власності на 1/2 ідеальну частку кафе за адресою: АДРЕСА_2
Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Конституція України визначає, що виключно законами України визначається правовий режим власності (ст. 92). В свою чергу, Закон визначає способи набуття майна тими чи іншими особами у власність. Майно, набуте особою за вказаними у законі підставами, вважається належним цій особі. Майно може належати лише власнику, який має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, а також вимагати від інших осіб, аби ті не перешкоджали йому у здійсненні його права.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зазначена норма узгоджується з положеннями ст. 20 ГК України, згідно якої права та законні інтереси суб'єкта господарювання у разі їх порушення можуть бути захищені шляхом визнання наявності права.
Потреба у пред’явленні позову про визнання права власності виникає тоді, коли наявність суб’єктивного права власника піддається сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.
Відповідно до норм ст. 392 ЦК України предметом позову про визнання права власності є вимога позивача про визнання його права власності на майно. Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно та ст. 16 ЦК України, яка визначає визнання права як один зі способів захисту цивільних прав та інтересів особи.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Згідно зі ст. ст. 355, 356 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної (часткової або сумісної) власності (спільне майно). Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. При цьому, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до вимог ч. 1, 2 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Лише якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Відтак, з врахуванням того, що сторони при укладенні Угоди від 12.12.1999р. дійшли згоди про те, що вони є співвласниками майна у рівних долях, то доводи відповідача про неправомірність такого поділу з покликанням на різні розміри вкладів та участі сторін у будівництві об’єкта, є безпідставними.
Окрім того, як правомірно встановлено місцевим господарським судом, майнові права відповідача як співвласника Ѕ ідеальної частки, який вніс більший внесок у будівництво, були захищені судовим рішенням у справі № 2-572/11 шляхом стягнення з ОСОБА_3 суми боргу.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правомірність позовних вимог.
Покликання скаржника на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, є безпідставними, оскільки не знайшли свого документального підтвердження.
Відповідно до ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно із ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
З огляду на викладене, апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог, оскільки відповідач не подав у встановленому законом порядку належних та допустимих доказів, які б з достовірністю підтверджували доводи, викладені в апеляційній скарзі, та обґрунтували неправомірність і безпідставність заявленого позову.
Враховуючи все вищенаведене в сукупності, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги.
Судовий збір за перегляд судового рішення в апеляційному порядку в розмірі 470, 50 грн. покласти на скаржника.
В порядку п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір»з державного бюджету скаржнику - фізичній особі –підприємцю ОСОБА_2 підлягає поверненню зайво сплачений ним судовий збір в розмірі 5 214 грн. 27 коп., оскільки на момент звернення з апеляційною скаргою відповідно до ст. 4 вказаного Закону розмір судового збору за перегляд рішення в апеляційному порядку, який підлягав сплаті становив 470, 50 грн., в той час як фактично скаржником сплачено 5 684, 77 грн.
Керуючись ст. ст. 33, 43, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -
Львівський апеляційний господарський суд, П О С Т А Н О В И В:
1. Рішення Господарського суду Львівської області від 09.12.2011 р. у справі № 5015/5975/11 залишити без змін, апеляційну скаргу –без задоволення.
2. Судовий збір за перегляд судового рішення в апеляційному порядку в розмірі 470, 50 грн. покласти на скаржника.
3. Повернути фізичній особі –підприємцю ОСОБА_2 (АДРЕСА_3 ідентифікаційний № НОМЕР_2) з державного бюджету зайво сплачений судовий збір в розмірі 5 214 грн. 27 коп. згідно квитанції № QS12493827 від 15.12.2011р.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.
Матеріали справи повернути місцевому господарському суду.
Головуючий суддя Мурська Х.В.
Суддя Гриців В.М.
Суддя Давид Л.Л.