Справа № 2-2735/11 Головуючий у 1 інстанції:Пушкарчук В.П.

Провадження № 22-ц/0390/164/12

Категорія:27 Доповідач: Свистун О. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ  СУД  ВОЛИНСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

25 січня 2012 року          місто Луцьк  

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді  Свистун О В

суддів -  Данилюк В.А., Овсієнка А.А.,

при секретарі Галицькій І.П.,

з участю: представника відповідача Гончарової Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «БМ Банк», третя особа – ОСОБА_3 про  визнання недійсними кредитного договору та договору поруки

за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2011 року,  

                                                в с т а н о в и л а:

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «БМ Банк», третя особа – ОСОБА_3 про визнання недійсними кредитного договору та договору поруки - відмовлено.

Додатковим рішенням  цього ж суду від 21 грудня 2011 року  стягнуто із ОСОБА_2 в дохід держави 8.50 грн. судового збору.

Не погоджуючись із рішенням суду від 21 листопада 2011 року представник позивача ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення  норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні представник відповідача Гончарова Л.О. апеляційну скаргу заперечила повністю, просила її відхилити.

Позивач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_4 в судове засідання не з’явилися без поважних причин. Про час та місце розгляду справи їм було відомо, що вбачається з розписки, яку отримав представник.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 грудня 2007 року ОСОБА_2 уклала з товариством з обмеженою відповідальністю «БМ Банк» (на даний час – публічне акціонерне товариство «БМ Банк», далі – Банк) кредитний договір № 4/5/141207 (далі – кредитний договір), згідно з умовами якого Банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 24398 доларів США для придбання автомобіля під 12 % річних на строк до 13 грудня 2012 року (а.с. 9-14). На забезпечення виконання позивачем зобов’язань за кредитним договором 14 грудня 2007 року між Банком, позивачем та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 4/5/141207, відповідно до умов якого ОСОБА_3 поручився перед Банком за виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором (а.с. 29).   

Банк мав право здійснювати операції з валютними цінностями,  оскільки таке право чітко визначено у п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції закону на час укладення кредитного договору. Надання позивачу кредиту в іноземній валюті на підставі ліцензії та дозволу з додатком не суперечить нормам матеріального права.

          Заслухавши осіб, які беруть участь справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що умови оспорюваних позивачем кредитного договору та договору поруки не суперечать нормам матеріального права, а тому підстав для визнання їх недійсними немає.

          Такі висновки суду є правильними і ґрунтуються на встановлених судом обставинах справи і нормах матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 грудня 2007 року ОСОБА_2 уклала з товариством з обмеженою відповідальністю «БМ Банк» кредитний договір № 4/5/141207, згідно з умовами якого Банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 24398 доларів США для придбання автомобіля під 12 % річних на строк до 13 грудня 2012 року (а.с. 9-14). Отримання позивачем зазначеної суми коштів підтверджується відповідною заявою про видачу готівки № 544383 від 14 грудня 2007 року (а.с. 15). На забезпечення виконання позивачем зобов’язань за кредитним договором 14 грудня 2007 року між Банком, позивачем та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 4/5/141207, відповідно до умов якого ОСОБА_3 поручився перед Банком за виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором (а.с. 29).   

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний кредитний договір підписаний обома сторонами та при його укладенні сторонами було погоджено валюту, в якій видавався кредит.

Звертаючись до суду з позовом про визнання кредитного договору недійсним, позивач покликалася на те, що при наданні Банком та отриманні нею кредиту в іноземній валюті було порушено норми цивільного права, оскільки Банк на час укладення договору не мав передбаченої законом індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операції.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Серед таких вимог у частині 1 вказаної статті зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 1054 цього Кодексу передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

У статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наведено визначення поняття «кошти», а саме – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

За змістом ч. 2 ст. 192, ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти в Україні допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст.ст. 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції на час укладення кредитного договору) на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Національний банк України у встановленому порядку надає банкам дозвіл на здійснення валютних операцій.

З наведеного вбачається, що норми чинного законодавства України не містять прямої заборони на видачу банками кредитів в іноземній валюті, а лише встановлюють певний порядок та умови обігу й використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.    

Правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю врегульовані положеннями Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».  

Відповідно до ст. 5 зазначеного Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

На час укладення оспорюваного позивачем кредитного договору порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій було встановлено Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275.

Згідно з п. 2.3 Положення за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

У п. 5.3 вказаного Положення зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».  

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на час укладення між сторонами кредитного договору чинне законодавство України допускало можливість визначення зобов’язання в іноземній валюті, використання іноземної валюти в Україні, але визначало межі та конкретний порядок її використання, а тому банк, як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.  

З матеріалів справи вбачається, що на дату укладення оспорюваного позивачем кредитного договору (14 грудня 2007 року) відповідачу в встановленому законом порядку Національним Банком України була видана банківська ліцензія № 223 від 03 лютого 2006 року та дозвіл № 223-2 від 23 травня 2007 року з додатком до нього (а.с. 46-49), відповідно до яких відповідачу було надано право здійснювати банківські операції, визначені ч. 1, п.п. 1-11 ч. 2, ч. 4 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції на час укладення кредитного договору).

Відповідно до цього Банк мав право здійснювати операції з валютними цінностями (п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції закону на час укладення кредитного договору).

Отже, надання позивачу кредиту в іноземній валюті на підставі зазначеної вище ліцензії та дозволу з додатком не суперечить нормам матеріального права.

За таких обставин справи, які підтверджуються належними і допустимими доказами, та відповідно до зазначених норм матеріального права колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, з дотриманням вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України дійшов правильного й обґрунтованого висновку про те, що Банк мав право надавати позивачу кредит в іноземній валюті на підставі генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті), кредитний договір укладений відповідно до вимог чинного законодавства, а вимоги позивача є безпідставними.

Окрім того, позивачем відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України не надано доказів щодо пред’явлення нею вимоги до Банку перед укладенням кредитного договору про невідповідність його умов чинному законодавству чи доказів існування певних розбіжностей щодо умов договору при його укладенні, а тому колегія суддів вважає, що між сторонами при укладенні оспорюваного договору було досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов і підстав для визнання договору недійсним із мотивів надання кредиту в іноземній валюті немає.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на недійсність кредитного договору у зв’язку порушенням при його укладенні вимог п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», які передбачають обов’язкову наявність індивідуальної ліцензії для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки вони не поширюються на спірні  правовідносини і посилання позивача на цей пункт не можна визнати підставним.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для визнання договору поруки недійсним.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а зазначені в ньому висновки відповідають встановленим обставинам справи.

Виходячи з меж апеляційного розгляду, визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухваленого у даній справі судового рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

                                               у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_4, відхилити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2011 року в даній справі залишити без змін.

          Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий          

Судді