Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
Справа № 22-24/ 12 р. Головуючий у 1 інстанції: Полянчук Б.І.
Суддя-доповідач: Спас О.В.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 січня 2012 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого Спас О.В.,
суддів: Маловічко С.В.,
Бабак А.М.,
при секретарі Бабенко Т.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3
на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 вересня 2011 року
у справі за позовом ОСОБА_3 до Бердянської міської ради про встановлення фактів будівництва та володіння житловим будинком, прийняття спадщини, визнання права власності, -
ВСТАНОВИЛА :
У серпні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, неодноразово уточненим в ході судового розгляду, до Бердянської міської ради про встановлення фактів будівництва та володіння житловим будинком, прийняття спадщини, визнання права власності.
В позові зазначала, що її батьку ОСОБА_4 16.02.1954 року у безстрокове користування було надано земельну ділянку для будівництва житлового будинку АДРЕСА_1. На той час ОСОБА_4 перебував у шлюбі з її матір’ю ОСОБА_5 Вона, позивачка, народилася у 1952 році. Батько здійснював будівництво житлового будинку за зазначеною адресою. ІНФОРМАЦІЯ_1 її батько ОСОБА_4 помер. Спадкоємцями ОСОБА_4 є його дружина –(мати позивачки) ОСОБА_5 та вона як дочка спадкодавця. Оскільки вона та її мати не заявляли про відмову від прийняття спадщини, то вважається що вони її прийняли, оскільки проживали разом у будинку, який є їх спадщиною. Її мати не зареєструвала своє право власності на прийнятий в експлуатацію житловий будинок в Бердянському КП Бюро технічної інвентаризації. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла. Позивач зазначила, що прийняла спадщину після смерті матері, оскільки проживає та обслуговує спадковий будинок та своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, але нотаріус відмовився видати свідоцтво про право на спадщину, посилаючись на відсутність належних правовстановлюючих документів на будинок.
З цих підстав просила встановити факт будівництва та володіння ОСОБА_4, померлим ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, померлою ІНФОРМАЦІЯ_2, житловим будинком, розташованим на земельній ділянці площею 499кв.м за адресою: АДРЕСА_1 у складі житлового будинку літера «А»з сінцями «а»загальною площею 28,2кв.м у складі: коридору № 1 площею 5,5кв.м, кімнати № 2 - 7,4кв.м, кімнати № 3 - 8,7кв.м, кухні № 4 - 6,6кв.м; сараю літери «Б», сараю літери «Г», альтанки літери «В», душу літери «Е», вбиральні літери «Д», басейну літери «Ж», замощення літери «1», воріт № 1, водопроводу літери «З». Просила встановити факт прийняття нею спадщини, що залишилися після її батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1. Визнати за нею в порядку спадкування по закону за ОСОБА_4, померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, померлою ІНФОРМАЦІЯ_2, право власності на вищевказаний житловий будинок.
Ухвалою Бердянського міськрайонного суду від 14 березня 2011 року прийнято відмову від позову ОСОБА_3 до Бердянської міськради про встановлення факту прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5 і провадження по справі в цій частині закрито.
Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 вересня 2011 року у задоволені позову відмовлено.
ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків рішення суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального права, просить рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення позивачки, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
На підставі п.п.2,3 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, або змінити рішення.
Відповідно ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Згідно ч. 2 ст. 314 ЦПК України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення.
З матеріалів справи вбачається, що судом першої інстанції встановлені та не оспорюються ті обставини, що позивачка, ІНФОРМАЦІЯ_3, є донькою ОСОБА_7, ОСОБА_5, які померлі, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідно (а.с. 11, 12, 18 –20). Рішенням Виконкому міської Ради депутатів трудящих м. Осипенко (нині –м. Бердянськ) від 07.03.1953р. ОСОБА_7 АДРЕСА_1 відведено земельну ділянку (а.с.9). ОСОБА_7 16.02.1954р. з міськкомунгоспом міської Ради депутатів трудящих м. Осипенко (нині – м. Бердянськ) уклав договір на право забудови будинку та безстрокового користування земельною ділянкою (а.с.7,8). 30.01.1990р. уповноваженою приймальною комісією складений акт, затверджений рішенням виконкому міської Ради народних депутатів № 73 від 08.02.1990р., яким будівництво визнано закінченим та введено в експлуатацію індивідуальне домоволодіння за вищевказаною адресою (а.с.16, 129).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України, згідно яких рішення суду повинно бути законним, обґрунтованим, а також має вирішити питання щодо наявності обставин, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин і яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зокрема, суд не визначився, які саме правовідносини склалися між сторонами та якими нормами матеріального права вони мають бути врегульовані.
Суд першої інстанції до спірних правовідносин застосував норми ЦК України 1963р. та 2004р.
При цьому суд не звернув уваги, що право забудови індивідуального житлового будинку виникло у ОСОБА_7 у 1953р. на підставі вищевказаних рішень органів радянської влади на місцях. Відбувалася забудова в передбаченому діючим на той час законодавством порядку, на підстави належних документів. Викладене підтверджується такими наданими позивачкою письмовими доказами: актом міськвідділу комунгоспу м. Осипенко № 58/7 від 31.03.1954р. про відведення ОСОБА_7 земельної ділянки за вищевказаною адресою, виданим на підставі рішення виконкому міської Ради депутатів трудящих №575 від 07.10.1953р.; договором на право забудови будинку та безстрокового користування вказаною земельною ділянкою; дозволом №788 ст. архітектора інспектора ДАБК м. Осипенко на будівництво житлового будинку за цією ж адресою; відомостями про реєстрацію в Осипенківській міський інвентаризаційній конторі домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі вказаного договору на право забудови з внесенням запису в реєстрову книгу під № 18 від 17.02.1954р. (а.с.7 - 10).
Правовідносини з забудови індивідуального житлового будинку в зазначений час були врегульовані нижченаведеними нормами права та підзаконними нормативними актами.
Постановою Центрального Виконавчого Комітету УРСР від 18.12.1922р. з 01.02.1923р. введено в дію Цивільний Кодекс УРСР, ст. ст. 52, 54 якого передбачено розрізнення приватної власності від державної –націоналізованої та муніципалізованої, кооперативної власності, передбачено, що предметом приватної власності може бути, у тому числі, усяке майно, не виключене з цивільного обігу.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948р. встановлено, що кожний громадянин та кожна громадянка СРСР мають право купити або побудувати для себе на праві особистої власності житловий будинок для чого здійснюється відвід земельних ділянок в безстрокове користування.
У відповідності до вказаного Указу Радою Міністрів СРСР від 26.08.1948р. прийнято Постанову, п. 2 якої визначено, що побудовані на відведених під будівництво індивідуальних житлових будинків земельних ділянках будинки є особистою власністю забудовників.
Таким чином, діюче у вказаний період цивільне законодавство передбачало право особистої приватної власності на таке майно як індивідуальний житловий будинок.
Вище перелічені письмові докази підтверджують ті обставини, що спірний житловий будинок забудовувався у відповідності до діючих на вказаний час норм матеріального права та інших нормативно-правових актів загальної дії.
При цьому не знаходять свого підтвердження позовні вимоги ОСОБА_3 в тій частині, що нею та її матір’ю спірний будинок було успадкований після смерті батька ОСОБА_7 у березні 1956р., оскільки не надано (передбаченого п.12 договору на право будівництва) акту міськокмунгоспу про виконання будівництва (а.с.7). За таких обставин не можуть бути застосовані ст. ст. 416, 418 - 420, 429 ЦК УРСР 1922р., якими передбачено успадкування за законом одним з подружжя, дітьми спадкодавця, які знаходилися в місці відкриття спадщини та не заявили впродовж трьох місяців про відмову від прийняття спадщини, спадкового майна в рівних долях. В даній частині вимоги задоволенню не підлягають.
При цьому, підстави відмови в цій частині позовних вимог є іншими, ніж ті, які вказані судом першої інстанції, що застосував норми матеріального права з порушенням правил дії закону в часі.
Відносно забудови, яка здійснювалася після смерті ОСОБА_4 його дружиною ОСОБА_5, колегія суддів вбачає наступне.
Після смерті забудовника його дружина (мати позивачки) ОСОБА_5 завершила забудову, а також було збудовано деякі самочинні будови. Було дотримано порядок оформлення самочинних будов, що підтверджується висновком від 12.10.1989р. Проектно-виробничого архітектурно-планувального бюро м. Бердянська про технічну можливість оформлення документів на самочинно побудовані будови АДРЕСА_1 (а.с.17).
Наданим позивачкою в якості письмового доказу актом про завершення будівництва та введення в експлуатацію індивідуального домоволодіння від 30.01.1990р., затвердженим рішенням виконкому міськради народних депутатів №73 від 08.02.1990р. підтверджуються ті обставини, що спірний будинок побудований на підставі належним чином оформлених рішень, дозволів, проекту, креслень, без відступів від технічної документації, без недоробок та без дефектів, прийнятий у задовільному стані. При цьому в акті відображено, що після затвердження один примірник залишається у відділі комунгоспу міськради. (а.с.16).
Даним актом підтверджено ту обставину, що будівництво спірного житлового будинку завершилося після смерті ОСОБА_4 другим з подружжя, що його пережив та залишився на місці індивідуальної забудови і завершив забудову. А саме, забудову було завершено матір’ю позивачки ОСОБА_5, яка постійно з 1955р. проживала та була зареєстрована за адресою спірного будинку, що видно з домової книги, виданої на вказаний будинок у 1955 році (а.с.89-91). Будівництво було завершено у відповідності до вимог законодавства, діючого на час прийняття будинку в експлуатацію. Рішенням виконавчого комітету Бердянської міської Ради народних депутатів № 79 від 08.02.1990р. був затверджений акт про закінчення будівництва спірного будинку та вводу до експлуатації індивідуального домоволодіння (а.с.129).
На час завершення будівництва цивільні правовідносини регулювалися Цивільним Кодексом України, введеним в дію Указом Президії Верховної Ради УРСР від 09.12.1963р.
Згідно ст. ст. 100, 101цього Кодексу громадяни мали право мати в особистій власності один жилий будинок.
Вищевикладені обставини справи, належним чином підтверджені позивачкою, підтверджують, що спірний будинок на час прийняття в експлуатацію не підпадав під дію ст. 105 ЦК України 1963р., яка встановлювала наслідки самовільного будівництва жилого будинку. Навпаки, вищевказаним актом будинок був прийнятий в експлуатацію, як такий що побудований з дотриманням передбачених законом вимог.
Та обставина, що в акті вказано, що він складений в присутності дружини забудовника ОСОБА_4, який помер у 1956р., не змінює правовий статус збудованого житлового будинку, як такого, що побудований законним чином і прийнятий в експлуатацію. Висновок рішення суду першої інстанції про самовільне будування ОСОБА_5 спірного житлового будинку суперечить вищевказаним встановленим обставинам справи і вищезазначеним нормам матеріального права.
Суд першої інстанції не врахував, що на час завершення будівництва у 1990 році діюче цивільне законодавство не пов’язувало виникнення права власності на збудований житловий будинок з державною реєстрацією такого права і не містило подібних вимог.
Необхідно також взяти до уваги, що вказані питання були роз’яснені на той час відповідними постановами вищих судових органів СРСР та УРСР. Зокрема, в п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР «Про судову практику з вирішення спорів, пов’язаних з правом власності на житловий будинок»№4 від 31.07.1981р., на який посилався п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню законодавства про право особистої власності на жилий будинок»№2 від 14.05.1976р. зі змінами від 05.12.1981р. роз’яснений момент виникнення права власності на житловий будинок, що пов’язується з реєстрацією будинку у виконкомі місцевої Ради.
Вказану реєстрацію суд першої інстанції не розмежував з поняттям державної реєстрації прав на нерухомість, яке передбачено ст. 182 ЦК України 2003р., а також не відокремив момент виникнення права власності на житловий будинок за нормами матеріального права, які діяли на 1990рік від вимог ч. 2 ст. 331 ЦК України 2003р., що пов’язує виникнення права власності на нерухоме майно з моментом державної реєстрації права власності.
Застосування судом першої інстанції норм ЦК України 2003р. для вирішення питання про набуття особою права власності на спірний будинок, будівництво якого завершено у 1990 році, є порушенням п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003р., де сказано, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Підстав для застосування ч. 2 вказаного п.4 немає, оскільки цивільні відносини з набуття ОСОБА_5 права власності на спірний житловий будинок і виникли і завершилися до набуття чинності ЦК України 2003р.
Виходячи з викладеного, судова колегія встановила, що ОСОБА_5 на час смерті, що настала ІНФОРМАЦІЯ_2 мала право власності на спірний житловий будинок, проте, належне їй право власності не зареєструвала у відповідності до вимог цивільного законодавства, яке змінилося.
Таким чином, відповідно до ст. 1218 ЦК України 2003 р. право власності на спірний будинок належало ОСОБА_5 на момент відкриття спадщини, а тому входить до складу спадщини.
В силу ст. ст. 1222, 1223, 1258, 1261 ЦК України позивачка за законом є спадкоємицею першої черги і має право на спадкування спірного майна.
У відповідності до ст. ст. 1268, 1269 ЦК України позивачка у встановлений строк звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за законом після смерті матері ОСОБА_5, проте свідоцтво про право на спадщину їй не видано, що потягло необхідність звернення до суду (а.с.62).
Судом встановлено, що спір виник в зв’язку з відсутністю умов для оформлення спадщини нотаріально.
В такому випадку судова колегія вбачає, що суд першої інстанції не взяв до уваги роз’яснення п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.2008р. «Про судову практику у справах про спадкування», де сказано, що вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають тільки у тому випадку, якщо наявні умови для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, а при відмові нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд вбачає, що суд першої інстанції неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи, не врахував, що обставини на підтвердження позову доведені належним чином вищевказаними доказами. Висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені з порушенням вищеперелічених норм процесуального і матеріального права, а тому наявні підстави для часткового задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового рішення в справі про часткове задоволення позову.
Крім вищевказаних вимог про встановлення фактів будівництва та володіння житловим будинком, прийняття спадщини, які не підлягають задоволенню, колегія суддів вбачає, що в частині визнання права власності на житловий будинок є зайвою вимога про визнання права власності на поелементні складові вказаного будинку, оскільки даний будинок є будинком садибного типу, розташованим на відведеній під його будівництво земельній ділянці. Тому, системним аналізом ст. ст. 181, 186, 380, 381 ЦК України підтверджується, що спірний будинок садибного типу з надвірними господарськими будівлями і спорудами, розташованими на цій ділянці, є головною річчю з невід’ємною приналежністю до нього господарських будівель і споруд. Даний висновок колегії суддів відповідає роз’ясненням Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04.10.1991р. (з наступними змінами) «Про практику застосуванням судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», де у п. 8 вказано, що господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле.
Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з одночасним ухваленням нового рішення. Частина позовних вимог про визнання за позивачкою права власності в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_5 на житловий будинок АДРЕСА_1 є законними, ґрунтуються на вищевказаних нормах матеріального права, підтверджені належними та допустимими вищезазначеними доказами і підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
ВИРІШИЛА :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 вересня 2011 року у цій справі скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту:
«Визнати за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 з господарчими будівлями і спорудами.
В іншій частині позовних вимог відмовити».
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.
Головуючий:
Судді: