Справа № 22-7382/06                                                               Головуючий у 1 інстанції Ткаченко Л.Я.

Категорія 5                                                                         Доповідач Соломаха Л.І.

 

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2006р.                                                                                                     м.Донецьк

Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого                                                  Соломахи Л.І.

суддів                                               Лук'янової С.В., Прокопчук Л.М.

при секретарі                                                Тимченко Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Донецьку справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 3/4 частки квартири з апеляційними скаргами позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 на рішення Харцизького міського суду Донецької області від 05 червня 2006р., -

ВСТАНОВИВ:

В квітні 2006р. позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 3/4 частки квартири. Він посилався на те, що з 25 лютого 2003р. перебував з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах. Вони проживали в однокімнатній квартирі АДРЕСА_1, яка належала йому на підставі свідоцтва про право на спадщину. За спільною згодою вони вирішили придбали більшу квартиру. З цією метою він взяв в травні 2003р. у банку кредит на суму 2500грн., який сплатив в травні 2004р., і продав свою однокімнатну квартиру за 450 доларів США. 11 жовтня 2003р. вони з відповідачем придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, яку на вимогу відповідача оформили на її ім'я. 01 жовтня 2004р. вони зареєстрували шлюб. В лютому 2006р. вони припинили шлюбні відносини і відповідач забороняє йому користуватися спірною квартирою. Позивач просив визнати за ним на підставі ст.355-358 ЦК України, ст.74 Сімейного кодексу України право власності на 3/4 частки квартири АДРЕСА_2, посилаючись на те, що під час фактичних шлюбних відносин він одержував більшу зарплатню ніж відповідач, на придбання спірної квартири були потрачені кошти від продажу його однокімнатної квартири, що складала 1/2 частку вартості двокімнатної квартири, та сума кредиту, яку вони погашали сумісно (а.с.4-5).

Рішенням Харцизького міського суду Донецької області від 05 червня 2006р. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. За ОСОБА_1 визнано право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2. В решті частини позову відмовлено.

 

2

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про визнання за ним права власності на 3/4 частки спірної квартири (а.с.116-118), посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову позивачу в задоволенні позову.

В апеляційній інстанції представники позивача ОСОБА_3 та адвокат ОСОБА_4 доводи апеляційної скарги позивача підтримали, проти доводів апеляційної скарги відповідача заперечували.

Відповідач ОСОБА_2 проти доводів апеляційної скарги позивача заперечувала, доводи своєї апеляційної скарги підтримала в повному обсязі.

Позивач ОСОБА_1у судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи у його відсутність.

Заслухавши суддю-доповідача, представників позивача ОСОБА_3 та адвоката ОСОБА_4:,- відповідача ОСОБА_2, дослідивши матеріали цивільної справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення з наступних підстав:

При розгляді справи суд першої інстанції встановив, що з лютого 2003р. сторони проживали сумісно однією сім'єю в однокімнатній квартирі АДРЕСА_1, що належала позивачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 08 червня 2001р., мали спільний бюджет. Під час сумісного проживання, не перебуваючи у шлюбі між собою, вони придбали квартиру АДРЕСА_2, в якій сумісно проживали до реєстрації шлюбу і після його реєстрації. Придбання квартири оформлено договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2003р., покупцем квартири в договорі зазначена ОСОБА_5 (після реєстрації шлюбу ОСОБА_2), яка зареєструвалася в спірній квартирі 18 червня 2004р. Позивач з 17 листопада 2003р. був зареєстрований по АДРЕСА_3 за місцем мешкання матері відповідача. 01 жовтня 2004р. сторони зареєстрували шлюб, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дитина.

Враховуючи, що на час придбання квартири сторони проживали однією сім'єю, будь-яка угода між ними була відсутня, суд на підставі ст.70, ст.74 Сімейного кодексу України дійшов висновку, що за позивачем слід визнати право власності на 1/2 частку спірної квартири. Крім того, суд послався на те, що відповідачем не надано суду переконливих доказів того, що спірну квартиру вона придбала саме за рахунок кредиту, який брала її мати, та за рахунок грошей від продажу квартири матері. Не підтвердився і той факт, що відповідач нічого не знала про продаж однокімнатної квартири позивача і що вона не бачила грошей від продажу цієї квартири.

З таким висновком суду першої інстанції погодитися неможливо, оскільки до нього суд дійшов внаслідок порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 1 ст. З 09 ЦПК України порушення судом норм матеріального та процесуального права є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

З матеріалів справи встановлено, що квартира АДРЕСА_2 належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2003р. (а.с.27).

Згідно    домової    книги    в    цій    квартирі    зареєстровані відповідач ОСОБА_2   з 18 червня 2004р. та її син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.24-25).

 

Позивач ОСОБА_1з 11 листопада 2003р. зареєстрований за АДРЕСА_3, що підтверджується його паспортом, який виданий ІНФОРМАЦІЯ_3(а.с.6-8).

Згідно свідоцтва про реєстрацію шлюбу сторони зареєстрували шлюб 01 жовтня 2004р. в виконавчому комітеті Зугреської міської ради, актовий запис НОМЕР_3_1 (а.с.22). До реєстрації шлюбу сторони з березня 2003р. знаходилися в фактичних шлюбних відносинах.

Згідно КпШС УРСР, який діяв до 01 січня 2004р., фактичні шлюбні відносини не породжували будь-яких правових наслідків для сторін та виникнення прав та обов'язків подружжя.

Сімейний кодекс України в редакції Закону України від 10 січня 2002р., набув чинності лише з 01 січня 2004р. і на правовідносини, що виникли до 01 січня 2004р. не розповсюджується, що прямо зазначено в п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006р. №3 „Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів".

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006р. №3 „Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч.І ст.58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК.

Тому посилання суду першої інстанції при розгляді справи на ст.70 та ст.74 СК України суперечить ст. 5 8 Конституції України, оскільки правовідносини щодо придбання спірної квартири виникли до 01 січня 2004р. і при розгляді справи слід керуватися Цивільним кодексом УРСР в редакції Закону України від 18 липня 1963р.

Відповідно до ст.86 ЦК УРСР відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Згідно ст. 17 Закону України „Про власність" від 07 лютого 1991р. спільною власністю громадян є:

майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Ні ЦК УРСР, ні Законом України „Про власність" поняття члена сім'ї не визначено, тому слід керуватися поняттям сім'ї яке визначав КпШС УРСР. Оскільки сторони на час придбання квартири в шлюбі не перебували, відповідно до КпШС УРСР вони членами сім'ї не були і спірна квартира відповідно до частини 1 ст. 17 Закону України „Про власність" не є їх спільною сумісною власністю.

Згідно договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2003р. власником квартири є відповідач ОСОБА_2.

Відповідно до ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним, тому саме позивач відповідно до ст.60 ЦПК України повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог про визнання за ним права власності на частку спірної квартири. Посилання суду першої інстанції на те, що відповідачем не надано суду

 

4

переконливих доказів того, що спірну квартиру вона придбала саме за рахунок кредиту, який брала її мати, та за рахунок грошей від продажу квартири матері, не ґрунтується на законі. Відповідач є власником квартири і не зобов'язана доводити суду на які гроші нею придбана квартира.

Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на частку квартири, позивач посилається на те, що для придбання спірної квартири ним була продана однокімнатна квартира  АДРЕСА_1, яка належала йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 08 червня 2001р.

Вказаний довід позивача не може бути прийнятий судом до уваги, оскільки відповідних доказів про продаж квартири позивач суду не надав. Однокімнатна квартира АДРЕСА_1 позивачем була не продана, а подарована ОСОБА_7, що підтверджується договором дарування від 22 жовтня 2003р. (а.с.10).

Згідно ст.243 ЦК УРСР договір дарування є безоплатним.

До теперішнього часу вказаний договір дарування будь-ким не оспорений і недійсним не визнаний, тому посилання позивача про фактичний продаж квартири і використання коштів від продажу цієї квартири на придбання спірної квартири не підтверджені відповідними доказами. Пояснення свідка ОСОБА_7, що фактично між нею та позивачем укладався договір купівлі-продажу квартири, а не дарування, не можуть спростовувати договір, який укладений в нотаріальній формі і недійсним не визнаний.

Доводи позивача про те, що для придбання спірної квартири він в травні 2003р. брав кредит, також відповідними доказами не підтверджені. Довідкою філії -Харцизьке відділення НОМЕР_3_2 Державного Ощадного банку України від 05 квітня 2006р. (а.с.15) підтверджується факт отримання позивачем кредиту за кредитним договором НОМЕР_3_3 в сумі 2500грн., але на які цілі брався кредит в ній не зазначено. Сам кредитний договір позивачем суду не наданий. Як визнає представник позивача ОСОБА_3, в кредитному договорі не зазначено, що кредит отриманий саме для купівлі квартири та якої саме.

Посилання позивача на ту обставину, що під час сумісного проживання з відповідачем з 25 лютого 2003р. до 11 жовтня 2003р. (час придбання квартири) його заробітна плата була значно вищою, ніж заробітна плата відповідача, також не заслуговує на увагу. Згідно довідки ТОВ „Східенерго" структурна одиниця Зуївська ТЕС від 16 травня 2006р. (а.с.77) середній заробіток позивача за вказаний період складав 597грн. Згідно довідки первинної профспілкової організації Зуївської ТЕС від 17 травня 2006р. (а.с.80) середній заробіток відповідача за вказаний період складав 274грн. Тобто заробіток обох сторін був незначний. Заробіток відповідача був. нижче ніж встановлений законодавством прожитковий мінімум на 2003р., а заробіток позивача цей прожитковий мінімум (365грн.) трохи перевищував і на думку апеляційного суду не давав змоги позивачу для накопичення коштів та придбання квартири. Представник позивача ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції визнала, що заробітної плати сина вистачало лише на прожиття. Відповідач ОСОБА_2 також підтвердила, що заробітної плати сторонам вистачало лише на харчування.

Інших, крім зазначених вище, джерел доходів для придбання спірної квартири позивач суду не зазначав.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що позивачем не надано доказів того, що він відповідно до частини 2 ст. 17 Закону України „Про власність" разом з відповідачем приймав участь у придбанні квартири, сплативши її частку.

Той факт, що відповідач не визнавала за позивачем права власності на квартиру підтверджується    договором купівлі-продажу спірної квартири, в якому

 

5

покупцем зазначена лише відповідач. Крім того, після придбання спірної квартири в ній зареєструвалася лише відповідач, а позивач після відчуження належної йому однокімнатної квартири в спірній квартирі не реєструвався.

Крім того, апеляційний суд враховує, що спірна квартира була продана відповідачу 11 жовтня 2003р. продавцем ОСОБА_8, про що був укладений договір купівлі-продажу (реєстровий НОМЕР_3 ) (а.с.27). В цей же день тим же продавцем був проданий і гараж, що знаходится по АДРЕСА_2. Договір купівлі-продажу гаража укладено з позивачем (реєстровий НОМЕР_4) (а.с.39). Виходячи з договору купівлі-продажу гаража, позивач купив його за 3681грн., що підтверджує доводи відповідача про те, що між сторонами була домовленість, що відповідач купує квартиру за власні кошти, а позивач - за власні кошти гараж.

Висновки суду першої інстанції про те, що спірна квартира є спільною власністю сторін, не ґрунтуються на законі і не відповідають обставинам справи, тому рішення Харцизького міського суду від 05 червня 2006р. підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову позивачу в задоволенні позову.

Відповідно до ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про відмову позивачу в задоволенні позову, підстав для присудження йому з відповідача судових витрат не має.

Керуючись ст.307, ст.309, ст.314, ст.316 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відхилити.

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Харцизького міського суду Донецької області від 05 червня 2006р. скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 3/4 частки квартири відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили.