Справа № 201/1027/13-ц

Провадження у справі 2/201/708/2013

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

26 березня 2013 року                                                                       м. Дніпропетровськ

Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська  у складі головуючого судді Трещова В.В. при секретарі Антонюк А.О.  розглянувши за участю представника позивача у відкритому судовому засіданні в м.Дніпропетровську цивільну  справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю ріелтерська компанія «Дом» про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності, -

                                                            ВСТАНОВИВ

Позивач ОСОБА_1 звернулась до Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ТОВ  ріелтерська компанія «Дом» про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності.

Позивач у позовній заяві в обґрунтування своїх позовних вимог, посилалась на те, що 04 травня 2006 року між нею та відповідачем був укладений простий письмовий договір оренди нерухомого майна, а саме: нежитлових приміщень №49 ІІ по АДРЕСА_1 , а вже 14 червня 2006 року було укладено договір купівлі-продажу даного нерухомого майна. Згідно договору купівлі-продажу відповідач продає, а позивач купує зазначені приміщення, однак, сторони у передбачений договором строк нотаріально договір не посвідчили та не зареєстрували, тому позивач звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати договір купівлі-продажу від 14 червня 2006 року, що був укладений у простій письмовій формі, дійсним та визнати за нею право власності на  об`єкт нерухомого майна- аптеку-нежитлове приміщення №49 поз.1-7, загальною площею 116,8 кв.м., №ІІ поз. 1,2, загальною площею 47,6 кв.м., у житловому будинку літ. А-4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

У судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав, з підстав викладених у позові. Пояснив, що відповідач, будучи учасником ТОВ РК «ДОМ», у 2005 році вийшов зі складу учасників Товариства, після чого отримав свою частку шляхом передачі 30 об`єктів нерухомого майна, включаючи нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 . Вказане приміщення було передано відповідачу за угодою сторін про передачу майна від 13.01.2006 року із відповідним актом прийому-передачі нерухомого майна. Вказане майно було передано відповідачем в оренду позивачу, а потім сторони уклали договір купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна, у зв`язку з невиконанням умов якого позивач звернувся із позовом до суду, який просила задовольнити.

Представник відповідача проти позову не заперечував надавши суду письмові пояснення, в судове засідання 26 березня 2013 року не з`явився, про час та місце слухання справи був повідомлений належним чином про причини не явки суду не повідомив.

Представник третьої особи заперечував проти позовних вимог надавши суду письмові заперечення, в судове засідання 26 березня 2013 року не з`явився, про час та місце слухання справи був повідомлений належним чином про причини не явки суду не повідомив.

Вислухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Згідно ст.3 ЦПК України кожна особа  має  право в порядку,  встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, не визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

          Судом встановлено,  що 04 травня 2006 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір оренди нежитлових приміщень, а саме: аптека №49 поз.1-7, загальною площею 116,8 кв.м, №ІІ поз.1,2, загальною площею 47,6 кв.м., у житловому будинку літ.А-4, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 ,ІІ, що підтверджується копією даного договору, яка міститься в матеріалах справи (а.с.5-7). 14 червня 2006 року між позивачем та відповідачем у простій письмовій формі було укладено договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна (а.с.9-10).

Сторонами справи не надано суду належних та достатніх доказів належності на праві приватної власності відповідачу спірного нерухомого майна, як на момент укладення вищевказаного договору купівлі-продажу від 14 червня 2006 року так  і на час винесення рішення суду.

Правовідносини, які виникли між сторонами урегульовані нормами Конституції України, Цивільного кодексу України (ЦК).

Згідно із ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

В силу ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до ч.1 ст.317 ЦК України  власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Частиною 1 ст. 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 657 ЦК України  договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно ч.2 статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов  договору, що  підтверджується  письмовими  доказами,  і  відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У  цьому  разі  наступне  нотаріальне  посвідчення   договору   не вимагається.

Відповідно до абз.2 п.13 постанови №9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від  06 листопада 2009 року «Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін».

Сторонами вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору та його державної реєстрації не виконано, тому спірний договір є нікчемним і не породжує правових наслідків.

Порушення  вимог  закону  щодо  укладення   правочину   в письмовій  формі  є  підставою  для визнання його недійсним лише в разі,  коли це прямо передбачено законом, не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення  факту  вчинення  правочину або  оспорювання  окремих його частин,  а й факт його вчинення, а також виконання зобов`язань, що виникли з правочину. З  підстав  недодержання  вимог  закону  про  нотаріальне посвідчення  правочину  нікчемними   є   тільки   правочини,   які відповідно   до  чинного  законодавства  підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суд враховує, що норма частини другої статті 220 ЦК (435-15) не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін.

Сторонами справи не надано належних та достатніх доказів факту ухиляння відповідача від нотаріального посвідчення договору.

Крім того, можливість укладення та  нотаріального посвідчення спірного договору не була втрачена. Якщо сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, вони мали можливість звернутися до відповідної нотаріальної контори з метою його укладення та нотаріального посвідчення, надавши докази належності спірного майна на праві приватної власності. Намагання сторін замінити рішенням суду нотаріальне посвідчення договору є безпідставним та необґрунтованим.

При цьому суд, також, враховує характер правовідносин, що виникли між сторонами справи. Так, договір купівлі продажу по суті, є двостороннім правочином і його укладання та нотаріальне посвідчення залежить від волі обох сторін. В даному випадку відповідач  не здійснив укладання та посвідчення договору у встановлений законом спосіб та формі, що свідчить про відсутність у нього волевиявлення на такі дії, на що він мав право, як власник спірного майна.

У відповідності до ч.3 ст.10 та до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або  заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі, і щодо яких у сторін виник спір. Згідно ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.    

Таким чином, оцінивши надані та добуті докази у їх сукупності суд приходить до висновку про те, що жодних прав позивача відповідачем не порушено, доказів наявності фактичних даних, які могли б бути підставою для задоволення позову по суті сторонами не надано, а судом не встановлено, тому у задоволенні позову необхідно відмовити.

Згідно вимог ст. 88 ЦПК України судові витрати при відмові в задоволенні позову повинні покладатися на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 215, 224, 233 ЦПК України, суд -

                                                              ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю ріелтерська компанія «Дом» про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності - відмовити в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 223 ЦПК України.

Рішення може бути оскаржено протягом 10 днів з дня проголошення рішення шляхом  подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська .

          Суддя                                                                      В.В.Трещов