П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
5 грудня 2011 року м. Київ
Верховний Суд України у складі:
головуючого Пилипчука П.П.,
суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Сеніна Ю.Л., Терлецького О.О., Шицького І.Б., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,
за участю:
заступника Генерального прокурора України Ударцова Ю.В.
розглянувши кримінальну справу щодо ОСОБА_4 за його заявою про перегляд вироку судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,
ВСТАНОВИВ:
Вироком судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року
ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця міста Макіївки Донецької області, громадянина України, не судимого, засуджено:
за пунктом “а” статті 93 КК України 1960 року на 13 (тринадцять) років позбавлення волі з конфіскацією всього майна;
за частиною першою статті 263 КК України на 3 (три) роки позбавлення волі;
на підставі статті 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів призначено 13 (тринадцять) років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Постановлено стягнути з ОСОБА_4 на користь потерпілої ОСОБА_5 на відшкодування матеріальної шкоди 4161 грн. та на відшкодування моральної шкоди 50 000 грн.
ОСОБА_4 засуджено за вчинення злочинів за таких обставин.
У 1992 році особа, провадження щодо якої ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Донецького обласного суду від 9 червня 1997 року в справі було зупинено до її розшуку, а ухвалою від 26 травня 2008 року того ж суду – закрито у зв’язку з її смертю, разом із ОСОБА_6 виступили засновниками МСП “Альфа–4” та в 1995 році створили МПП “Ольга”, в якому ОСОБА_6 стала директором, а вказана особа – водієм.
Підприємство “Ольга” мало мережу комерційних ларьків у місті Донецьку, які орендував ОСОБА_7 – чоловік ОСОБА_6
У зазначений період часу між подружжям ОСОБА_6 склалися неприязні стосунки. ОСОБА_7 ображав та бив дружину, вимагав звільнити вказану вище особу з роботи.
Бажаючи помститися чоловіку за його дії, ОСОБА_6 у середині жовтня 1995 року звернулася до вказаної особи з проханням знайти людину, яка поговорила б із її чоловіком ОСОБА_7 і за необхідності заподіяла йому тілесні ушкодження. Указана особа, яка також відчувала особисту неприязнь до ОСОБА_7, вийшовши за межі її прохання, запропонувала своєму знайомому ОСОБА_4 за грошову винагороду у розмірі 10 тис. доларів США вчинити вбивство ОСОБА_7, на що той погодився. Указана особа, отримавши згоду ОСОБА_4, передала йому 2 тис. доларів США для придбання вогнепальної зброї та інших витрат, пов’язаних з підготовкою та виконанням вбивства, повідомивши при цьому маршрут руху ОСОБА_7 від дому до місця роботи.
Після цього ОСОБА_4 у невстановленої слідством особи та в невстановленому місці незаконно придбав пістолет іноземного виробництва калібром 7,65 мм та патрони до нього, які носив і зберігав без передбаченого законом дозволу.
13 листопада 1995 року о 6 годині ранку ОСОБА_4 з метою вчинення вбивства ОСОБА_7 на автомобілі “Москвич–412”, номерний знак НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_8, який не був обізнаний щодо намірів ОСОБА_4, прибув із міста Макіївки до лісопосадки, розташованої поміж проїжджою частиною дороги від вулиці Артемівської та територією ДП “Точмаш” у Київському районі міста Донецька. Вийшовши з автомобіля, ОСОБА_4 зайшов у лісопосадку.
Приблизно о 6 годині 30 хвилин, побачивши на стежці ОСОБА_7, ОСОБА_4 вистрелив у нього декілька разів із пістолета, заподіявши йому чотири кульових поранення (проникаюче поранення черепу з пошкодженням головного мозку, проникаюче поранення шиї з пошкодженням лівої лопатки, скрізне поранення лівої поперекової області з проникненням у черевну порожнину, поранення правої стопи), чим умисно позбавив його життя. Після цього ОСОБА_4 з місця події зник.
15 листопада 1995 року вказана вище особа за місцем свого проживання передала ОСОБА_4 10 тис. доларів США як винагороду за вчинене ним вбивство.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_4 та адвоката ОСОБА_9 залишено без задоволення, а вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року щодо ОСОБА_4 – без зміни.
Рішенням Європейського суду з прав людини в справі “ОСОБА_4 проти України” від 18 грудня 2008 року, яке набуло статусу остаточного 18 березня 2009 року, констатовано порушення судами першої і касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо ОСОБА_4 пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), яке полягало в тому, що права захисту були обмежені в ступені, що підриває справедливість процесу в цілому.
Цим Рішенням також визнано, що Україна має сплатити заявникові в українських гривнях за курсом на день здійснення платежу 2 тис. євро компенсації нематеріальної шкоди плюс будь-який податок, який може підлягати сплаті із цієї суми. Решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції Суд відхилив.
Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року кримінальну справу щодо ОСОБА_4 за його заявою про перегляд вироку судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року допущено до провадження Верховного Суду України з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
У заяві засуджений ОСОБА_4, посилаючись на зазначене Рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року, просить вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року щодо нього скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Просить також обрати щодо нього запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, заступника Генерального прокурора України Ударцова Ю.В., який вважав, що підстав для задоволення заяви та скасування судових рішень немає, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Як вбачається із Рішення Європейського суду з прав людини в справі “ОСОБА_4 проти України” від 18 грудня 2008 року, Суд зробив свій висновок про порушення судами першої і касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо ОСОБА_4 пункту 1 статті 6 Конвенції виходячи з наступного.
Суд зазначив, що хоча стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил допустимості доказів як таких, що є переважно питанням регулювання національного закону. Суд не визначає, чи може певний тип доказів, у тому числі показання відсутнього співобвинуваченого, бути допустимим або чи є заявник винним.
Національні суди можуть, за умови поваги прав захисту, взяти до уваги показання, отримані в ході досудового розслідування, зокрема, якщо суд може взяти до уваги, що ці показання мають бути підкріплені іншими наявними доказами. Однак може виникнути проблема, якщо визнання особи винною ґрунтується винятково або у вирішальному ступені на цих показаннях.
Суд відзначив, що показання ОСОБА_10, хоча й зачитані в ході судового засідання серед інших матеріалів справи, не були прямо згадані в тексті рішення від 3 жовтня 2003 року. Однак заявник був визнаний винним, зокрема, у кваліфікованому вбивстві “з корисливих мотивів”, а не, наприклад, у некваліфікованому вбивстві. Суд першої інстанції вважав установленим, що заявник мав корисливі мотиви й відзначив, що йому дійсно заплатили 12 000 доларів США двома платежами в 2 000 і 10 000 доларів США. У своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що за винятком показань ОСОБА_10 і у світлі інших наявних доказів, твердження про його угоду з ОСОБА_10, наявному платежі й згаданих сумах залишалися чисто спекулятивними. Також, крім того факту, що потерпілий був поранений декількома пострілами зі зброї невідомого виробництва, тільки первісні показання ОСОБА_10 були джерелом доказу того, що заявник дійсно міг мати при собі зброю.
Суд відзначив, що у відповідь на доводи заявника Верховний Суд у своїй ухвалі від 11 березня 2004 року прямо послався на зазначені показання ОСОБА_10, та відзначив, що не було причин вважати їх недопустимими, оскільки було відсутнє остаточне рішення про те, що вони були надані під примусом. Верховний Суд також відзначив, що суд першої інстанції, “належним чином оцінив докази в їхній сукупності”, посилаючись, таким чином, на весь комплекс доказів, розглянутих у ході судового слідства.
У світлі вищезгаданого Суд вважає, що зізнавальні показання ОСОБА_10 були вагомими для того, аби забезпечити визнання заявника винним у пред’явленому обвинуваченні. Тому Суд розглянув питання про те, чи відповідало використання цих показань вимогам справедливості, викладеним у пункті 1 статті 6 Конвенції. У зв’язку з цим Суд нагадав, що при визначенні справедливості процесу у цілому має братися до уваги якість доказів, у тому числі чи не викликають обставини, за яких вони отримані, сумнівів у їхній надійності й точності.
Суд відзначив, що він раніше встановив, що якщо національні судові органи зіштовхуються з декількома суперечливими версіями правди, що пропонуються однією особою, їхня остаточна перевага показанням, даним слідчим органам перед тими, що надані у відкритому суді, саме по собі не є проблемою з точки зору Конвенції, якщо ця перевага обґрунтована й самі показання надані особою добровільно. З іншого боку, надійність доказів буде підірвана, якщо вони отримані в порушення права на мовчання та привілеї проти самовикриття. Право не викривати себе, зокрема, припускає, що обвинувач у кримінальній справі намагається довести своє обвинувачення проти обвинуваченого, не вживаючи доказів, що отримані проти волі обвинуваченого методами примусу або тиснення. Якщо виникають сумніви щодо надійності певного джерела доказів, необхідність у підтвердженні його доказами з інших джерел, відповідно, зростає.
Що стосується фактів даної справи, Суд нагадав, що ОСОБА_10 дав свої зізнавальні показання при допиті як свідок. За відсутності будь-яких вирішальних доказів щодо поганого поводження з ним, Суд не може встановити поза розумним сумнівом, що він дав свої показання під тиском. З іншого боку, Суд відзначає, що, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, які мали право зберігати мовчання відповідно до застосованого права, свідок був зобов’язаний повідомити все йому відоме під загрозою кримінального покарання. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, свідок не мав за законом права консультуватися з адвокатом перед першим допитом.
Хоча, зазначив Суд, у цій справі мова йде про визнання винним не автора зізнавальних показань, а його співобвинуваченого, основні принципи є в цілому такими ж, і ці показання, отримані за відсутності процесуальних гарантій, повинні розглядатися із крайньою обережністю, беручи до уваги, зокрема, той факт, що ОСОБА_10 негайно відмовився від них, поскаржившись у компетентні органи на те, що він давав їх під тиском, послідовно заперечував свої первісні визнання не тільки в ході судового розгляду, але також на стадії досудового розслідування.
Зважаючи на те, що зізнавальні показання ОСОБА_10, якого заявник не міг допитати у відкритому суді, дані ним за відсутності процесуальних гарантій проти самовикриття, були використані головним чином для встановлення фактів, що були важливі для кваліфікації дій заявника, Суд констатував, що права захисту були обмежені в ступені, що підриває справедливість процесу в цілому.
Висновки й аргументи Європейського суду з прав людини повністю співпадають з відповідними положеннями кримінально-процесуального законодавства України. Зокрема, згідно зі статтею 323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим, а оцінка доказів має ґрунтуватися на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.
Відповідно до частини другої статті 327 КПК України обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з частиною першою статті 334 КПК України в мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.
Суд першої інстанції зазначені вимоги закону належним чином не виконав.
Із вироку суду вбачається, що висновок про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_7 з корисливих мотивів, а також у придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів до неї без передбаченого законом дозволу, він зробив на підставі показань свідків ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, висновків судово-балістичної, медико-криміналістичної, судово-медичної та судово-психіатричної експертиз, даних відтворення обстановки й обставин події, результатів обшуку за місцем проживання ОСОБА_4, речових доказів.
Формулюючи в мотивувальній частині вироку обвинувачення, визнане судом доведеним, апеляційний суд навів обставини, що могли бути встановлені лише з показань ОСОБА_10, які той давав на початку досудового слідства. Зокрема лише ОСОБА_10 давав показання щодо передачі ним ОСОБА_4 12 тис. доларів США, наявності у останнього пістолета, а також про вчинення ОСОБА_4 самостійно вбивства ОСОБА_7 Інших доказів передачі грошей ОСОБА_4, придбання та носіння ним вогнепальної зброї та бойових припасів до неї, органами досудового слідства встановлено не було.
При цьому суд у вироку не вказав чи бралися ним до уваги показання ОСОБА_10, а якщо бралися, то які саме, з яких мотивів ним не взято до уваги інші показання ОСОБА_10, у яких, починаючи з 21 листопада 1995 року, наводячи відповідні доводи, той стверджував, що на початку досудового слідства (18 і 20 листопада 1995 року) він обмовив себе і ОСОБА_4
Суд також належним чином не перевірив тверджень ОСОБА_10 про те, що 18 і 20 листопада 1995 року він дав показання внаслідок застосування до нього незаконних методів слідства з боку працівників правоохоронних органів. Крім того, суд першої інстанції не дав жодної оцінки скаргам ОСОБА_4 та ОСОБА_10 щодо застосуванням органами дізнання та досудового слідства незаконних методів.
Таким чином вирок щодо ОСОБА_4 є незаконним і необґрунтованим.
Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України при розгляді справи щодо ОСОБА_4 у касаційному порядку 11 березня 2004 року не звернула уваги на зазначені вище істотні порушення процесуального закону, які допустив суд першої інстанції. Навпаки, колегія суддів у своїй ухвалі, зазначивши, що вирок суду щодо ОСОБА_4 є обґрунтованим, послалася на показання ОСОБА_10, які той давав 18 і 20 листопада 1995 року і на які не посилався суд першої інстанції у вироку. При цьому колегія суддів не вказала чому вона вважає законним спосіб одержання цих показань, з яких мотивів вона відкидає інші показання ОСОБА_10, в тому числі і стосовно незаконності застосованих до нього методів.
Відповідно до пункту першого статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною.
Згідно зі статтею 1 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” під виконанням Рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
У пункті 60 Рішення в справі “ОСОБА_4 проти України” від 18 грудня 2008 року Європейський суд з прав людини зазначив, що найприйнятнішою формою сатисфакції може бути проведення у справі нового судового розгляду.
За таких обставин вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року щодо ОСОБА_4 належить скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.
Новий судовий розгляд справи належить провести з дотриманням всіх вимог чинного законодавства.
Підстав для обрання щодо ОСОБА_4 запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, Верховний Суд України не знаходить.
На підставі викладеного, керуючись статтями 40020, 40021, 40022 КПК України, Верховний Суд України
ПОСТАНОВИВ:
Заяву засудженого ОСОБА_4 задовольнити частково.
Вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року щодо ОСОБА_4 скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.
Обрати запобіжний захід щодо ОСОБА_4 у вигляді тримання під вартою.
Постанова є остаточною і не може бути оскарженою, крім як на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 40012 КПК України.
Головуючий П.П.Пилипчук
Судді:
М.І. Балюк О.В. Кривенда
В.П. Барбара В.В. Кривенко
І.С. Берднік О.Т. Кузьменко
С.М. Вус Н.П. Лященко
Л.Ф. Глос В.Л. Маринченко
Т.В. Гошовська В.В. Онопенко
Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук
М.І. Гриців П.В. Панталієнко
В.С. Гуль М.В. Патрюк
В.І. Гуменюк В.Ф. Пивовар
М.Б. Гусак О.І. Потильчак
А.А. Ємець Б.М. Пошва
Т.Є. Жайворонок О.Б. Прокопенко
В.В. Заголдний А.І. Редька
М.Р. Кліменко Ю.Л. Сенін
Є.І. Ковтюк О.О. Терлецький
П.І. Колесник І.Б. Шицький
М.Є. Короткевич В.Ф. Школяров
В.І. Косарєв А.Г. Ярема