КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01601, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29.11.2011 № 48/436
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Дзюбка П.О.
суддів:
за участю секретаря: Карпюк О.С.
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1. ( за довіреністю)
від відповідача: ОСОБА_2. ( за довіреністю)
розглянувши апеляційні скарги Комунального підприємства «Київреклама» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бравіс»
на рішення Господарського суду міста Києва від 12.10.2011р.
у справі № 48/436 (суддя: Бойко Р.В.)
за позовом Комунального підприємства «Київреклама»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бравіс»
про стягнення 26 112,95 грн.
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року у справі № 48/436 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Бравіс" на користь КП виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" заборгованість у розмірі 21 961 грн. 32 коп., штраф у розмірі 1 002 грн. 56 коп., пеню у розмірі 993 грн. 55 коп., 3% річних у розмірі 200 грн. 51 коп., державне мито у розмірі 241 грн. 58 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 218 грн. 33 коп. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.
Не погоджуючись з винесеним рішенням, Комунального підприємства «Київреклама» звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року у справі № 48/436 повністю та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Також, не погоджуючись з винесеним рішенням, ТОВ «Бравіс» звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року у справі № 48/436 повністю та припинити провадження у справі.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2011 року відкрито апеляційне провадження у справі № 48/436 та призначено до розгляду на 29.11.2011 р.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 01.12.2010р. між Підприємством та Товариством (розповсюджувач зовнішньої реклами) укладено договір на право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва №84/767/10 ( Договір).
Відповідно до п. 1.1 Договору за цим договором на підставі відповідного наказу робочого органу про встановлення пріоритету на місце для розміщення рекламного засобу, дозволів на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці, наданого на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), розповсюджувачеві надається право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження якими здійснюють органи самоврядування м. Києва, за умов повного дотримання розповсюджувачем цього договору та порядку розміщення зовнішньої реклами в м. Києві, а розповсюджувач зобов’язується наданим йому правом тимчасового користування відповідно до умов цього договору, порядку, інших норм чинного законодавства України, що встановлюють вимоги для розміщення РЗ, своєчасно та згідно з умовами цього договору перераховувати за право тимчасового користування виключно на поточний рахунок підприємства, належним чином, своєчасно та у повному обсязі виконувати свої зобов’язання за цим договором та не зловживати наданими розповсюджувачу правами.
Розповсюджувач зобов’язаний не пізніше 5 числа місяця, наступного за звітним, отримувати та сплачувати рахунки за право тимчасового користування, у тому числі у разі встановлення пріоритету (п. 5.2.3 Договору).
Пунктом 6.1 Договору встановлено, що сторони домовились, що ціною цього договору є плата за право тимчасового користування, розрахована згідно вимог порядку, цього договору, згідно встановлених за розповсюджувачем пріоритетів та наданих дозволів, вказаних у адресних програмах.
Адресною програмою на право тимчасового користування №1 від 01.12.2010 р. сторонами погоджено місця розміщення рекламних засобів та розмір орендної плати.
На виконання умов Договору позивачем передано в тимчасове користування місця для розміщення рекламних засобів, передбачені Адресною програмою на право тимчасового користування №1 від 01.12.2010 р.
Підставою для звернення до суду стало неналежне виконання, на думку позивача, відповідачем грошового зобов’язання за Договором, у зв’язку з чим позивач вказує на існування підстав для стягнення заборгованості по сплаті орендних платежів.
Договір є договором оренди, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України та Глави 30 Господарського кодексу України.
Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно п. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами факт передачі позивачем в оренду, прийняття відповідачем та користування ним місцями для розміщення рекламної площі за Договором за адресами: Деснянський р-н, вул. Академіка Курчатова, 5 та Оболонський р-н, просп. Московський 34-А у період з січня по серпень 2011 року.
Як передбачено ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Пунктами 1, 4 ст. 285 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Отже, з урахуванням положень ст. 530 Цивільного кодексу України, враховуючи приписи п. 5.2.3 Договору відповідач повинен був сплачувати орендну плату не пізніше 5 числа місяця, наступного за звітним.
Матеріалами справи підтверджується факт виставлення позивачем рахунків-фактур на оплату відповідачем орендних платежів відповідно до умов Договору.
Колегія суддів, погоджується з висновком суду першої інстанції, що доказів сплати орендних платежів за наведений період відповідачем не надано, а тому заборгованість відповідача з орендної плати у період з січня 2011 р. по серпень 2011 р. становить 21 961,32 грн., а строк виконання грошового зобов’язання на момент подання позовної заяви настав.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно із ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача грошового зобов’язання по сплаті на користь позивача 21 961,32 грн. на підставі Договору. Відповідачем вказана заборгованість не спростована, доказів її погашення не надано.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги Підприємства про стягнення з Товариства заборгованості за Договором у розмірі 21 961,32 грн. є правомірними та обґрунтованими.
Крім того, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості у розмірі 1 022,38 грн. по рахунку №123133 , оскільки такий рахунок був виставлений 17.04.2009 р., в той час як Договір, який визначено підставою позову, укладено 01.12.2010 р., а Договором не передбачено поширення його умов на відносини, що вникли до його укладення.
Позивачем також заявлено вимогу про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 1 363,05 грн., пені у розмірі 1 225,13 грн., 3% річних у розмірі 272,61 грн. та індексу інфляції у розмірі 268,46 грн. за прострочення виконання грошового зобов’язання у період з 05.04.2009 р. по 05.09.2011 р.
Колегія суддів вважає, що відповідач у встановлений Договором строк свого обов’язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов’язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов’язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом або договором відповідальності.
Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.
У відповідності до ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
За змістом ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.
Частиною 2 ст. 549 Цивільного кодексу України встановлено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно із п. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Положеннями п. 4 ст. 231 Господарського кодексу України визначено, що розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно п. 7.2 Договору підприємство має право застосовувати до розповсюджувача такі штрафні санкції: за несвоєчасне та неповне внесення плати –пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент сплати пені, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Тобто, пеня нараховується за перші шість місяців прострочення, а не за весь період прострочення.
Колегія суддів погоджується з перерахунком суду першої інстанції, що розмір пені, що підлягає стягненню з відповідача, становить 993,55 грн. В іншій частині пеня обрахована невірно.
Крім штрафних санкцій, підприємство має право нарахувати боржнику за прострочення внесення платежів за тимчасове користування штраф у розмірі 15% простроченої суми (п. 7.3 Договору).
Таким чином, умовами Договору передбачено цивільно-правову (господарсько-правову) відповідальність за порушення умов договору у вигляді сплати неустойки –пені та штрафу.
При цьому, чинне законодавство не встановлює обмежень щодо одночасного застосування пені і штрафу у випадку порушення виконання зобов’язання.
Аналогічні висновки містяться у постановах Вищого господарського суду України від 29.09.2010 р. у справі №6/196 та від 05.07.2011 р. у справі № 5002-2/5109-2010.
Оскільки, встановлено факт порушення відповідачем строків сплати орендних платежів, прострочення виконання грошового зобов’язання складає більше 1 місяця, то судом першої інстанції правомірно стягнуто з відповідача штраф у розмірі 1 002,56 грн.
Згідно ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Колегія суддів погоджується з перерахунком суду першої інстанції, що в частині заявлених до стягнення інфляційних нарахувань необхідно відмовити, оскільки вони обраховані невірно. Колегія суддів вважає, що господарським судом першої інстанції правомірно стягнуто з відповідача 3% річних у розмірі 200,51 грн., нараховані за прострочення виконання грошового зобов’язання у період з 08.02.2011 р. по 05.09.2011 р.
Оскільки в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості у розмірі
1 022,38 грн. судом першої інстанції відмовлено, то підстави для задоволення вимог про стягнення штрафу у розмірі 360,49 грн., пені у розмірі 112,42 грн., 3% річних у розмірі 72,10 грн. та індексу інфляції у розмірі 203,45 грн., які є похідними від вимоги про стягнення вказаної заборгованості, відсутні.
В даному випадку, позивач та відповідач, всупереч вимог вказаної норми закону, не надали суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів та вимог, заявлених в апеляційних скаргах.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно задоволено частково позовні вимоги та стягнуто з Товариства на користь Підприємства заборгованості у розмірі 21 961,32 грн., пені у розмірі 993,55 грн., штрафу у розмірі 1 002,56 грн. та 3% річних у розмірі 200,51 грн. В іншій частині заявлених позовних вимог правомірно було відмовлено.
Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яка відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Згідно ст. 101 Господарського процесуального кодексу апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Виходячи з вище сказаного, колегія суддів вважає, що скаржники не довили обґрунтованість своїх апеляційних скарг, докази на підтвердження своїх вимог суду не надали, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року у справі № 48/436, отже підстав для його скасування або зміни не вбачається.
Керуючись ст. ст. 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України суд,–
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Київреклама» на рішення господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року у справі № 48/436 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бравіс» на рішення господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року у справі № 48/436 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року у справі № 48/436 залишити без змін.
Матеріали справи № 48/436 повернути господарському суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через суд апеляційної інстанції протягом двадцяти днів.
Головуючий суддя
Судді