22.11.2011
Справа №22ц - 4520 Головуючий в І інстанції:
Іванищук А.А.
Категорія: 42 Доповідач: Майданік В.В.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2011 року листопада місяця 22 дня колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Херсонської області в складі:
головуючого: Орловської Н.В.
суддів: Кутурланової О.В.
Майданіка В.В.
при секретарі Шевардіній К.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Херсоні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 04 жовтня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, -
ВСТАНОВИЛА:
23 червня 2011 року ОСОБА_4 звернулася до суду з вказаним позовом до ОСОБА_3, вказуючи, що відповідач, що приходиться їй колишнім чоловіком, проживає в належній їй однокімнатній квартирі АДРЕСА_1. В даній квартирі вона не проживає. Між нею та відповідачем відсутні будь-які договірні відносини щодо користування вказаною квартирою. На її прохання він відмовляється звільнити квартиру, що порушує її права як власника квартири.
Рішенням суду від 04 жовтня 2011 року позов було задоволено. Суд вирішив: усунути перешкоди позивачці у користуванні вказаною квартирою шляхом виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення.
У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить зазначене рішення суду скасувати і закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права та неповне з’ясування обставин справи. Зокрема, вказав, що суд не звернув увагу на те, що він за віком є пенсіонер, іншого житла в м.Херсоні у нього немає, а належна йому частина квартири в м.Скадовську, про яку йдеться в судовому рішенні, не придатна для проживання в опалювальний сезон. Також зазначив, що суд в порушення закону не відклав розгляд справи до закінчення розгляду прокуратурою заяви його представника про дослідження справжності підпису ОСОБА_4 на заяві до голови Фонду комунального майна про приватизацію квартири.
Заслухавши доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Задовольняючи позов, суд, пославшись на ст.ст.316, 317, 319, 321, 391 ЦК України, виходив з того, що відповідач чинить позивачці як власнику квартири перешкоди у користуванні нею.
Однак до такого висновку суд дійшов при неповному з’ясуванню обставин, що мають значення для справи, та неправильному застосуванні норм матеріального і процесуального права, що згідно з вимогами п.п.1 та 4 ст.309 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
З матеріалів справи та встановлених судом обставин вбачається наступне.
На підставі свідоцтва про право власності від 25.04.1994 року позивачці належить на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1; загальна площа 29,22кв.м. (а.с.5).
Право власності на зазначену квартиру зареєстровано 07.08.2006 року за позивачкою в органі БТІ (а.с.6).
Відповідно до рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 12.07.1990 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.7).
Свідоцтво про розірвання шлюбу видано 08.10.1993 року (а.с.8).
Сторони мають повнолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.9).
Згідно довідки Скадовської державної нотаріальної контори від 01.11.2006 року відповідачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом належить право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 та житловий будинок АДРЕСА_3 (а.с.10).
Відповідно до рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 11.10.2011 року, що набрало законної сили, було відмовлено у позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (третя особа –Фонд комунального майна м.Херсона) про скасування розпорядження та визнання недійсним свідоцтва про право власності на вказану квартиру (а.с.11).
За адресною довідкою, і це визнається сторонами, відповідач з 26.02.1986 року до теперішнього часу зареєстрований у спірній квартирі і проживає в ній (а.с.22).
Згідно зі ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законодавством.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст.ст.16, 386, 391 ЦК України.
Об’єктом власності особи може бути, зокрема, житло –житловий будинок, садиба, квартира (ст.ст.379, 382 ЦК України).
Права власника житлового будинку, квартири визначені ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім’ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.
Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Відповідно до ч.1 ст.156 ЖК України з урахуванням положень ч.1 ст.405 ЦК члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім’ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.
Із зазначеного слід дійти висновку, що виникнення права членів сім’ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком (квартирою) та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а відтак –припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім’ї на користування цим будинком.
При цьому, згідно вказаної вище ст.156 ЖК України припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє колишніх членів його сім’ї права користуватися займаним приміщенням. Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів його сім’ї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст.157 ЖК, але тільки за наявності обставин, передбачених ч.1 ст.116 цього Кодексу.
Відповідно ж до ст.157 вказаного Кодексу члени сім’ї власника житлового будинку (квартири) можуть бути виселені у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу; виселення проводиться в судовому порядку без надання іншого житлового приміщення.
А за положеннями ч.1 ст.116 вказаного Кодексу виселення наймача та членів його сім’ї або інших осіб, які проживають з ним, проводиться на вимогу наймодавця у випадку, коли вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, на порушення вимог ст.ст.213-215 ЦПК України належно не перевірив доводів відповідача, в рішенні не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи та передбачені ч.1 ст.116 ЖК України, і безпідставно задовольнив позов.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що у вказаній квартирі він проживає з дня отримання ордеру від 10.02.1986 року по теперішній час. Вказана квартира, в якій він зареєстрований, була надана йому на його сім’ю за клопотанням його керівництва за умовою дольової участі підприємства у придбанні житла, тобто квартира була куплена підприємством, в якому працював саме він.
Отже, немає підстав для виселення відповідача з вказаної квартири, власником якої є позивачка, колишня дружина відповідача, оскільки підстави для його виселення, передбачені ч.1 ст.116 ЖК України, позивачкою належними доказами не доведені.
При цьому колегія суддів вважає, що при вирішенні питання про усунення перешкод у користуванні квартирою, в якій проживають колишні члени сім’ї власника, необхідно застосовувати норми ЖК України, а не норми ЦК України.
За таких обставин колегія суддів вважає, що судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.
Апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, оскільки вимога, яка в ній міститься, про закриття провадження у справі не може бути задоволена через відсутність законних підстав.
Відповідно до ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Таким чином з позивачки на користь відповідача необхідно стягнути судові витрати у розмірі 41грн.25коп. (а.с.64, 65).
Керуючись ст.ст.303, 307, 309 ЦПК України, ч.1 ст.116, ст.ст.150, 156, 157 ЖК України, ст.383 ЦК України, колегія суддів, –
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 04 жовтня 2011 року скасувати, ухвалити нове рішення.
У позові ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення –відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 41грн.25коп.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, на нього може бути подана касаційна скарга безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий:
Судді: