справа № 2-944/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

2011 року березня 21 дня Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська, одноособово, під головуванням судді Чулініна Д. Г.,

за секретаря –

з залученням для надання правової допомоги відповідачу

з участю:                                                         позивача

відповідачів

ОСОБА_1,

ОСОБА_2,

ОСОБА_3,

ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровськ в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про захист честі, гідності та ділової репутації, –

встановив:

Відповідачі, кожен окремо, заперечували проти позову, вважаючи свої дії здійсненням свободи вираження поглядів без вживання образливих форм з наміром відповіді на надруковану позивачем статтю.

Позивач в судовому засіданні з урахуванням уточнень виклав доводи позовної заяви, шляхом подання якої пред’явлений у червні 2009 року через суд позов про захист права на повагу до гідності і честі та права на недоторканність ділової репутації з підстав направлення відповідачами головному редактору газети «Лица»ОСОБА_6 заяви на опублікування в газеті статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_1», в якій, на його думку, наводяться недостовірні відомості про те, що він мав зарплату в бізнесі, не відреагував на виключення з об’єднання громадян, обраний керівником осередку громадської організації із всеукраїнським статусом з кричущими порушеннями, був членом політичної партії «Народний союз «Наша Україна», а також сама стаття написана в образливій для нього формі, чим завдано моральної шкоди.

Позивач порушив перед судом питання про визнання таких відомостей недостовірними з їх спростуванням шляхом направлення на адресу головного редактора газети листа з відповідним змістом, а також про солідарне стягнення 1 000 гривень на відшкодування моральної шкоди.

Відповідач, професор ОСОБА_4, пояснив в судовому засіданні, що має ступінь доктора наук з філології, багато років займається громадською діяльністю у Всеукраїнському товаристві «Просвіта»імені Т.Г.Шевченка, а тому на фоні загострення політичного протистояння і розбрату в суспільстві не міг не відреагувати на опубліковану в газеті «Лица»статтю позивача під заголовком «ІНФОРМАЦІЯ_2» з викладом своєї точки зору на події, пов’язані з цим громадським рухом. Відзначив, що позивач був його учнем.

Співвідповідач, ОСОБА_5, в судовому засіданні виклав доводи письмових заперечень, наголошуючи на тому, що не міг поштою відправити статтю, написану колективом авторів і відредаговану фахівцями філологами з тим, щоб виключити особисті образи, а тому запропонована до опублікування стаття була вручена особисто головному редактору, проте не надрукована через особисті дружні відносини позивача з головним редактором.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши зібрані докази, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з встановлених у судовому засіданні наступних обставин.

У відповідь на надруковану ІНФОРМАЦІЯ_3 вНОМЕР_1номері газети «Лица» статтю позивача під заголовком «ІНФОРМАЦІЯ_2»колектив авторів з відповідачів і нині покійного ОСОБА_8 передали 01.06.2009 особисто головному редактору цієї газети ОСОБА_6 від імені Дніпропетровського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка написану ними статтю під заголовком «ІНФОРМАЦІЯ_1»з проханням надрукувати її в тій же рубриці, на тій же сторінці, що й стаття позивача, у найближчому номері. Ці обставини визнані сторонами і підтверджені долученими до справи супровідним листом від 26.05.2009 та статтею з підписами авторів.

Позивач визнав своє авторство статті, надрукованої ІНФОРМАЦІЯ_3 в НОМЕР_1 номері газети «Лица», і факт дружніх відносин з головним редактором цієї газети, яка особисто йому передала звернення авторів з написаною у відповідь статтею, замість того, аби її надрукувати.

Також, як вбачається з протоколу № 4 засідання правління ДОО ВУТ «Просвіта»ім. Т.Шевченка, 12.05.2009 відповідачам було доручено підготувати статтю з висвітленням власної позиції щодо просвітянської та іншої громадської діяльності об’єднання громадян, членами якого вони є.

Позивач з 1988 року є членом Лівобережного первинного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта»імені Тараса Шевченка, який рішень з приводу його виключення не приймав, що встановлено рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.04.2009, яке набрало законної сили 20.10.2009, і доказуванню в цій справі не підлягає згідно з ст. 61 ЦПК України.

Суд, розв’язуючи спір, у цій справі виходить з наявного конфлікту інтересів сторін з приводу їх боротьби за владу у внутрішній діяльності громадської організації з всеукраїнським статусом, авторитет якої в суспільстві визначається її багаторічною історією, а така боротьба відбувалась на фоні загального соціального протистояння в боротьбі за політичну владу. Той факт, що такий конфлікт набув значення політичної боротьби, сторони підтвердили публікацією звіту контрольно-ревізійної інспекції VIII з’їздові ВУТ «Просвіта»ім. Т.Шевченка, в якому окремо приділена увага діяльності осередків у Дніпропетровській області. З огляду на це суд зважує на те, що свобода політичної дискусії відноситься до фундаментальних засад демократичного суспільства, коли особа користується свободою вираження поглядів шляхом повідомлення і такої інформації, яка провокує, ображає чи викликає шок, чого вимагає плюралізм, толерантність і відкритість, без яких не існує демократичного суспільства.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а так само і ст. 34 Конституції України передбачають, що кожна людина має право на свободу вираження поглядів, змістом чого є свобода дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Європейський Суд з прав людини відзначив, що таке право в демократичному суспільстві не може бути абсолютним, через що зазначені статті надають Державі певну свободу розсуду втручання у здійснення цього права задля захисту прав інших людей, зокрема, коли таке втручання здійснюється на підставі та в порядку визначеному законом.

Відповідно до ст.ст. 269, 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, недоторканість ділової репутації, що відносяться до особистих немайнових прав, які згідно з ст. 275 ЦК України підлягають захисту способом адекватним порушенню з тим, що б такий спосіб правового захисту був ефективним. Серед іншого, за ст. 277 ЦК України таким способом захисту є спростування поширеної про особу недостовірної негативної інформації. Разом з цим за визначенням ст. 471 Закону України «Про інформацію»висловлювання, які не містять фактичних даних (тверджень про факти), є оціночними судженнями (зокрема критика, оцінка дій), а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири, порівнянь, у зв’язку з чим оціночні судження не підлягають спростуванню, оскільки не може бути доведена ані їх правдивість, ані їх неправдивість, а тому ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень, за винятком образи чи наклепу.

Звідси, суд за встановлених обставин визначається у питані висловів відносно позивача з огляду на їх зміст та форму і загальний контекст подій, в якому такі вислови пролунали. Викладу спірної газетної статті відповідачів притаманне емоційне забарвлення обуренням щодо поведінки позивача, яке передається через докори щодо його моральної несумлінності, критичне висміювання громадської діяльності позивача, особистісну критичну позицію відносно зміни ним своїх політичних поглядів, кон’юнктурність останніх. Відповідачі за допомогою таких мовних засобів, як порівняння, метафори, епітети, в контексті подій з внутрішньої діяльності громадської організації виражають своє бачення та аналіз вчинків позивача, оцінюючи їх на його здатність діяти без користі, ставлення позивача до своєї діяльності як споживача, а не творця. У світлі всієї публікації співвідповідачі, таким чином, за внутрішнім переконанням суду, не спонукають до висновку, що вони стверджують певні факти, а вказують на власний аналіз і оцінку певних вчинків, подій та їх причини з метою створити для позивача образ амбіційної, корисливої людини, негідної обіймати посади у громадській організації просвітницького спрямування.

Відповідно, належить дійти висновку, що ті висловлювання співвідповідачів, які позивач просить визнати недостовірними та спростувати, мають своїм змістом критику особистості позивача, як публічної особи, який своїми діями з публікації статті викликав цю критику та оцінку його дій, ролі та місця в громадській діяльності регіону, а тому є оціночними судженнями, які неможливо ані довести, ані спростувати.

Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) в рішенні від 27.02.2001 у справі «Єрузалем проти Австрії»зазначив, що навіть оціночне судження може виходити за межі прийнятного, якщо воно не має під собою ніякого фактичного підґрунтя. Безсумнівно, що громадські діячі мають право на захист своїх немайнових прав щодо своєї репутації, в тому числі і тоді, коли вони виступають і не в приватній якості, але межі здійснення такого права звужуються з огляду на більш широкі межі прийнятної критики, спрямованої проти них, оскільки громадський діяч неминуче і свідомо кожне своє слово та вчинки залишає відкритими для безпосереднього обговорення і прискіпливої уваги політичних опонентів та широкої громадськості, що покладає на такого діяча обов’язок проявляти стриманість, демонструвати більшу міру толерантності, а тому реалізація такою особою права на захист має бути врівноважена з інтересами вільної дискусії з питань, що мають значення для громадського життя, бо обмеження свободи вираження поглядів повинно мати вузьке тлумачення, на що неодноразово вказував ЄСПЛ в тлумаченні положень ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, в тому числі у рішенні від 23.05.1991 у справі «Обершлік проти Австрії»(А204), рішенні від 25.06.2002 у справі «Коломбані та інші проти Франції»(заява № 51279/99).

Суд знаходить, що такого роду оціночне судження відповідачів щодо особистих якостей, рис позивача, його поведінки мало б визнаватися образою лише за умови поєднання з непристойною і недопустимою у демократичному суспільстві формою вираження такого судження, що суперечать загальноприйнятому спілкуванню та моральним засадам суспільства, на ознаки якої свого часу вказував Пленум Верховного Суду України в п.п. 11, 23 постанови від 28.09.1990 за № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій». Наявність образливої форми критики у цій справі суд відкидає, як невстановлену, оскільки в сукупності з особливим статусом позивача, що зобов’язує його до стриманості, така критика пролунала в контексті судової тяганини з приводу членства позивача в громадській організації та намагань відповідачів вступити в полеміку в пресі з позивачем.

Крім того, належить відзначити, що дії відповідачів з направлення газетної статті-відповіді головному редактору для її опублікування відповідали вимогам ст.ст. 3, 36 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», маючи ознаки самозахисту відповідачами своїх інтересів щодо вираження своїх поглядів і думок відповідно до ст. 19 ЦК України.

Таким чином, не заперечуючи прав позивача за ст.ст.  297, 299 ЦК України на повагу його честі та гідності, недоторканність ділової репутації та на їх захист, належить дійти висновку, що відсутні підстави для втручання у права відповідачів на вільне вираження думок і засудження їх за дифамацію, оскільки таке втручання не відповідає вимогам співмірності та необхідності у демократичному суспільстві за ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а позов про відшкодування шкоди пред’явлений в порушення вимог ч. 2 ст. 13 ЦК України не для відшкодування, а заради нанесення шкоди з помстою за неопубліковану статтю з метою присікти на майбутнє прагнення відповідачів до вираження своїх думок, на підставі чого суду належить ухвалити рішення згідно з ч. 3 ст. 16 ЦК України про відмову в задоволенні позову повністю.

Відповідно до ст.ст. 81, 88 ЦПК України після розгляду цієї справи судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 209, 212, 218 ЦПК України, суд, –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_3 в позові до ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про захист честі, гідності та ділової репутації відмовити повністю.

Судові витрати віднести на рахунок позивача.

Рішення може бути оскаржене до Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області шляхом подання через Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська апеляційної скарги протягом десяти днів, починаючи з наступного за днем його проголошення, а так само прокурором –з наступного за днем вручення його копії.

Суддя