№ 11а-43-2007

УХВАЛА

 Іменем    України

3 липня 2007 року                                                                                м.  Київ

Військовий апеляційний суд Центрального регіону в складі:

головуючого: генерал-лейтенанта юстиції ШЕВЧЕНКА В.П.,

суддів: полковника юстиції ДИМАРЕЦЬКОГО В.М. ,

полковника юстиції ПАЛЕНИКА І.Г.,

при секретарі ПШЯВСЬКІЙ І.В.

за участю старшого прокурора відділу військової прокуратури Центрального регіону України підполковника юстиції КУРАКІНА О.О.,  потерпілої ОСОБА_1,  засудженого ОСОБА_2 та його захисника - адвоката ОСОБА_3,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляційними скаргами засудженого ОСОБА_2,  його захисника - адвоката ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_1 на вирок військового місцевого суду Київського гарнізону від 26 березня 2007 року,  за яким військовослужбовець військової частини 2253

прапорщик ОСОБА_2,  ІНФОРМАЦІЯ_1,  уродженець м.  Чернігова,  українець,  громадянин України,  з середньо-спеціальною освітою,  одружений,  має на утриманні доньку 2006 року народження та дружину,  не судимий,  призваний на військову службу за контрактом Чернігівським ОМВК М. Чернігова в грудні 2002 року,  проживає АДРЕСА_1, -

засуджений за вчинення злочину,  передбаченого ч. 1  ст. 119 КК України до позбавлення волі строком на чотири роки.

Крім того,  судом повністю задоволено цивільний позов військового прокурора Чернігівського гарнізону та постановлено стягнути із ОСОБА_2 на користь Ріпкинської центральної районної лікарні Чернігівської області 370 грн. 88 коп. - витрат,  пов'язаних з лікуванням потерпілого ОСОБА_4.

Судом також частково задоволено цивільний позов потерпілої ОСОБА_1 та постановлено стягнути із засудженого,  на її користь 3 904 грн. 80 коп. -на відшкодування матеріальних збитків і 100 000 грн. - на відшкодування моральної шкоди,  заподіяних злочином.

За вироком місцевого суду ОСОБА_2 визнаний винним у тому,  що близько 00 годин в ніч з 19 на 20 травня 2006 року,  перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння біля виходу з літньої площадки кафе-бару „Закусочна",  розташованого в буд.  № 77 на вул.  Святомиколаївскій смт.  Ріпки Чернігівської області,  будучи незадоволеним тим,  що раніше незнайомий йому громадянин ОСОБА_4 ,  який також перебував у нетверезому стані,  принизливо звернувся до нього,  ОСОБА_2,  спотворюючи при цьому його військове звання,  наніс удар своєю головою в тім'яну частину голови ОСОБА_4. Цим ударом потерпілому було заподіяно з необережності закриту черепно-мозкову травму,  що супроводжувалася крововиливами в шкїрно-м'язові лоскута тім'яної області голови,  під м'які мозкові оболонки в тім'яній області,  у шлуночки мозку,  в довгастий мозок,  під м'які мозкові оболонки мозочка,  закритий перелом тіла 5-го шийного хребця з пошкодженням спинного мозку,  тобто тяжкі тілесні ушкодження,  за ознакою небезпеки для життя,  від яких він помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у Ріпкинській центральній районній лікарні. При нанесенні удару ОСОБА_2

передбачав можливість настання таких суспільно-небезпечних наслідків,  але легковажно розраховував на їх відвернення.

Не погоджуючись з вироком суду гарнізону засуджений ОСОБА_2 та його захисник - адвокат ОСОБА_3,  кожен окремо,  в своїй апеляції просять скасувати даний вирок і виправдати засудженого та звільнити його з під варти. При цьому посилаються на те,  що висновки суду,  які викладені у вироку,  не відповідають фактичним обставинам справи,  не підтверджуються доказами,  дослідженими у судовому засіданні і що суд не взяв до уваги докази,  які могли істотно вплинути на його висновки.

Зокрема,  звертається в апеляціях увага на неправильність висновку суду гарнізону про спричинення саме ОСОБА_2 тяжких тілесних ушкоджень потерпілому. При цьому захисник засудженого посилається на пояснення судово-медичного експерта щодо можливості отримання потерпілим вищезгаданих тілесних ушкоджень лише при знаходженні потерпілого у вертикальному або у близькому до цього положення з нахиленою до низу головою від удару як головою так і руками та ногами. А сам засуджений стверджує,  що лобом в лоб намагався відштовхнути від себе потерпілого і міг йому спричинити лише легкі тілесні ушкодження.

Крім того,  адвокат ОСОБА_3 в апеляції вказує на те,  що свідок ОСОБА_5,  як і інші свідки по даній справі,  жодного разу не давав показів про те,  що бачив,  як ОСОБА_4,  знаходячись перед засудженим,  подав своє тіло вперед намагаючись зайти в кафе,  а останній своєю головою наніс удар зверху по голові потерпілому,  а тому суд безпідставно послався у вироку на такі покази свідка ОСОБА_5. Звертається увага і на те,  що не було перевірено судом версію про можливість нанесення вже лежачому на землі потерпілому удару ногою в тім'яну частину голови.

Разом з тим в апеляції засуджений ОСОБА_2 не погоджується із сумою яку постановив суд стягнути з нього на користь потерпілої ОСОБА_1,  оскільки вважає,  що тяжкі тілесні ушкодження потерпілому було завдано не від його удару,  а також що судом не враховано можливість ОСОБА_1 створити нову сім'ю і,  як підприємцю,  заробити грошей,  і того що у нього є на утриманні є теж малолітня дитина і дружина знаходиться в декретній відпустці.

В апеляційній скарзі потерпіла ОСОБА_1 теж просить вирок суду гарнізону скасувати,  а справу повернути на новий судовий розгляд до суду першої інстанції,  оскільки,  посилаючись на досліджені судом докази,  вважає,  що суд гарнізону невірно перекваліфікував дії засудженого ОСОБА_2 з ч. 2  ст.  121 на ч. 1  ст.  119 КК України. При цьому вона вказує,  що в момент завдання умисного удару потерпілому ОСОБА_4 ,  ОСОБА_2,  який знаходився в стані алкогольного сп'яніння,  передбачав реальну можливість настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень і бажав їх настання. Маючи добру фізичну та спеціальну підготовку усвідомлював до яких наслідків призводять такої сили удари спричинені в голову. В момент нанесення удару ОСОБА_2 було байдуже яких саме тілесних ушкоджень буде завдано потерпілому,  а тому його дії належить кваліфікувати за фактичними наслідками,  що настали,  тобто за ч. 2  ст.  121 КК України.

Заслухавши доповідача,  виступи засудженого,  його захисника та потерпілу,  кожного окремо на підтримку доводів своєї апеляційної скарги,  прокурора,  щодо залишення вироку суду гарнізону без змін а апеляцій без задоволення,  обговоривши на підставі доказів справи доводи апеляцій та заперечення державного обвинувача на апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_3,  колегія суддів апеляційного суду регіону приходить до висновку,  що наведені в апеляції підстави не вбачаються достатніми для задоволення апеляційних скарг і скасування вироку суду гарнізону.

Як видно із вироку та протоколу судового засідання,  місцевий суд   досить повно,  всебічно та об'єктивно дослідив зібрані по справі докази,  та правильно кваліфікував дії ОСОБА_2 зач. 1  ст.  119 КК України.

При цьому судом гарнізону було дано оцінку зібраних у справі доказів,  на підставі яких суд і прийшов до переконання про вчинене ОСОБА_2 вбивство ОСОБА_4  через необережність. При цьому суд критично оцінив твердження ОСОБА_2 про те,  що той наніс лише слабкий удар лобом в лоб потерпілому,  оскільки воно спростовується свідченнями очевидця події ОСОБА_5,  який категорично стверджував,  як на досудовому слідстві так і в судовому засіданні,  всупереч доводам засудженого та його захисника,  що в момент нанесення ОСОБА_2 удару ОСОБА_4 був нахилений вперед,  і саме такий механізм нанесення удару по голові потерпілого та його локалізація підтверджується медичними даними на загиблого та висновками судово-медичних експертиз. А тому суд гарнізону правильно згадані покази ОСОБА_2 визнав неправдивими і спрямованими на ухилення від кримінальної відповідальності за скоєне та відхилив їх.

Крім того,  як видно із вироку,  судом гарнізону досліджувалась і дана правильна оцінка версії засудженого про можливість нанесення удару потерпілому невідомою особою після того як останнього головою відштовхнув ОСОБА_2. Ця версія також не знайшла свого підтвердження під час досудового і судового слідства,  оскільки спростовується дослідженими у суді матеріалами справи,  зокрема висновками судово-медичних експертиз і показами свідків ОСОБА_5,  ОСОБА_6,  ОСОБА_7,  ОСОБА_8,  ОСОБА_9,  ОСОБА_10,  ОСОБА_11,  ОСОБА_12,  ОСОБА_13,  ОСОБА_14 та інших.

Що ж стосується вирішення судом гарнізону позовних вимог потерпілої ОСОБА_1 з приводу відшкодування їй завданої злочином матеріальної і моральної шкоди,  які суд задоволив частково - відповідно на суму 3 904 грн. 80 коп. і 100 000 грн.,  то всупереч доводам апеляції засудженого,  ці позовні вимоги суд вирішив у відповідності до вимог чинного цивільного законодавства та постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" і правильність такого рішення суду гарнізону в апеляційного суду сумніву не викликає.

При цьому,  як видно із вироку місцевого суду гарнізону,  вирішуючи зазначені вище позовні вимоги потерпілої,  суд врахував докази на підтвердження матеріальних збитків,  а також характер та обставини вчинення ОСОБА_2 злочину,  ступеня тривалості фізичних та моральних страждань потерпілої внаслідок втрати її чоловіка,  істотність змушених змін в її житті. Крім того,  суд об'єктивно оцінив ступінь вини засудженого і його матеріальний стан та сімейне становище.

Саме з врахуванням цих обставин,  суд задоволив позовні вимоги потерпілої,  щодо відшкодування їй матеріальної та моральної шкоди,  частково,  а не в повному розмірі,  як про це просила потерпіла.

Безпідставним є твердження потерпілої про те,  що суд незаконно перекваліфікував дії ОСОБА_2 з ч. 2  ст.  121 на ч. 1  ст.  119 КК України. Оскільки,  як вбачається із матеріалів даної кримінальної справи,  та як видно із вироку суду гарнізону,  місцевий суд вирішуючи питання про умисел наявний у діях ОСОБА_2,  виходив,  відповідно до вимог постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи»,  із сукупності всіх обставин вчиненого ним діяння,  зокрема врахував спосіб нанесення удару,  кількість,  характер і локалізацію тілесних ушкоджень,  тощо.

Так,  як зазначено у вироку,  судом не встановлено безспірних даних про те,  що у ОСОБА_2 під час нанесення удару лобом в тім'яну область голови був умисел на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень,  оскільки після нанесення єдиного удару потерпілому ОСОБА_2 більше жодних ударів не наносив. Судом також було встановлено,  що ОСОБА_2 раніше потерпілого не знав,  конфлікт між ними виник раптово,  після падіння

потерпілого на землю.,  він разом з іншими співслужбовцями вжив заходів для перенесення потерпілого в безпечніше місце,  з місця конфлікту не зникав. Виходячи з пояснень ОСОБА_2,  необхідно визнати,  що,  наносячи удар чолом в голову потерпілого,  він не передбачав,  що потерпілий подасть своє тіло вперед і удар прийдеться не в лоб,  а в тім'яну область голови останнього.

За таких обставин,  в даному конкретному випадку,  вірним є висновок суду гарнізону про те,  що засуджений ОСОБА_2 хоча і передбачав настання вищезгаданих суспільно-небезпечних наслідків від своїх дій,  проте їх настання не бажав і легковажно розраховував на їх відвернення.

Тобто,  слід визнати,  що ОСОБА_2 маючи намір нанести головою єдиний удар в голову потерпілому не бажав заподіяти тому тяжкі тілесні ушкодження і розраховував на те,  що останній не подасть своє тіло вперед і удар прийдеться потерпілому в чоло,  а не в тім'яну область голови,  та останньому буде спричинено лише легкі,  а не тяжкі тілесні ушкодження. У зв'язку з вищенаведеним,  суд регіону вважає,  що в даному конкретному випадку,  суд гарнізону правильно перекваліфікував,  всупереч доводам апеляції ОСОБА_1,  дії ОСОБА_2 з ч. 2  ст.  121 на ч. 1  ст.  119 КК України,  та визначив покарання відповідно до вимог  ст.  65 КК України з врахуванням всіх обставин справи і даних про особу засудженого.

Разом з тим,  враховуючи наведене,  а також і те,  що ОСОБА_2 вчинив злочин з необережності,  за який законом передбачене покарання менш суворе,  ніж позбавлення волі на строк не більше десяти років,  має на утриманні доньку 2006 року народження,  і на нього поширюється Закон України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року,  і сам засуджений у судовому засіданні заявив клопотання про застосування до нього амністії і звільнення від покарання,  то суд регіону знаходить за можливе таке клопотання засудженого задовольнити.

На підставі викладеного,  керуючись  ст.  ст.  362,  365,  366,  373,  379 КПК України,  військовий апеляційний суд регіону,  -

ухвалив:

Вирок військового місцевого суду Київського гарнізону від 26 березня 2007 року відносно ОСОБА_2 змінити.

Застосувати до ОСОБА_2 п."б"  ст. 1 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року,  та звільнити його від призначеного йому судом гарнізону покарання.

Засудженого ОСОБА_2 звільнити з під варти в залі суду.

В решті вирок залишити без змін,  а апеляційні скарги засудженого ОСОБА_2,  його захисника - адвоката ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_1 - без задоволення.