ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "05" жовтня 2011 р.                                                                                    Справа № 14/23-10  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіВолкова Р.В.

суддівНовікової Р.Г., Прокопанич Г.К.

за участю представників:

від позивача:ОСОБА_1 за дов. б/н від 05.05.2011р.

від відповідача:ОСОБА_2 за дов. б/н від 04.02.2010р.

ОСОБА_3 за дов. б/н від 11.02.2010р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 м. Вінниця

на постановуРівненського апеляційного господарського суду від  31.05.2011р.

та на рішення господарського суду Вінницької області від 02.03.2011р.

у справі

господарського суду №14/23-10

Вінницької області

за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 м. Вінниця

доФізичної особи-підприємця ОСОБА_5 м. Вінниця

про  стягнення 5 526 284грн.62коп.

                                      ВСТАНОВИВ:

 Рішенням господарського суду Вінницької області від 02.03.2011 у справі №14/23-10 відмовлено у задоволенні позовних вимог фізичній особі - підприємця ОСОБА_4 про стягнення з відповідача, фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 5 526 284,62грн. заборгованості з наданої фінансової допомоги за договором позики від 01.12.2003 року.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 31.05.2011 апеляційна скарга відповідача на вищевказане рішення суду першої інстанції залишена без задоволення, а рішення господарського суду Вінницької області від 02.03.2011 залишено без змін.

Позивач не погодився з постановою апеляційної інстанції та звернувся з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Вінницької області від 02.03.2011 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 31.05.2011 по справі скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. В судовому засіданні представник позивача уточнив вимоги касаційної скарги та просив скасувати рішення господарських судів першої та другої інстанції з направленням справи на новий розгляд.

В обґрунтування своїх вимог посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, безпідставність висновків суду щодо недоведеності факту укладання між сторонами договору позики, відсутність заперечень відповідача з цього приводу, незрозумілість на підставі яких документів відповідачем був складений акт звірки розрахунків від 03.10.06, порушення судами вимог ст.ст.33, 34 Господарського процесуального Кодексу України щодо доведення сторонами обставин на які вони посилаються під час розгляду справи, невірність висновків судів стосовно наслідків недотримання письмової  форми договору, незастосування судами з власної ініціативи ст.1212 Цивільного Кодексу України, наявність в матеріалах справи вимоги про повернення коштів у порядку ст.530 Цивільного Кодексу України від 02.12.08 № 34, безпідставність тверджень судів про відсутність такої вимоги, обґрунтованість заявлених вимог про стягнення 3% річних та індексації боргу, невірне встановлення у висновку судової економічної експертизи № 1334 факту відсутності заборгованості відповідача та безпідставність посилань судів на цей висновок, а також на інші зазначені в касаційній скарзі обставини.

Відповідач з касаційною скаргою не погодився, просить залишити її без задоволення, а рішення та постанову місцевого та апеляційного господарських судів просить залишити без змін. Посилається на відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів укладання між сторонами договору, визначення позивачем предмету позову саме як виконання договірних зобов’язань щодо повернення зворотної фінансової допомоги відповідно до договору № 1 від 01.12.2003 та № 1 від 01.12.2006, недоведеність існування вказаних договорів та зобов’язань, встановлення актами перевірок відповідача з боку ДПІ факту відсутності заборгованості перед позивачем у вказаний період,неотримання вимоги про повернення коштів, пропуск строку позовної давності та інші обставини. Вважає касаційну скаргу необґрунтованою та безпідставною.

Розглянувши матеріали справи та вислухавши доводи сторін, судова колегія дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з наступних підстав.

Відповідно до ст.111-5 Господарського процесуального Кодексу України у  касаційній  інстанції  скарга  розглядається  за правилами розгляду  справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій,   пов'язаних   із   встановленням   обставин   справи  та  їх доказуванням.

Касаційна інстанція   використовує  процесуальні  права  суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки  обставин справи   та  повноти  їх  встановлення  у  рішенні  або  постанові господарського суду.

Позивач звернувся до господарського суду Вінницької області з позовною заявою про стягнення на його користь з відповідача 3735289грн. суми позики, 1193587,41грн. відсотків за користування позикою, 476139,24грн. інфляційних, 121268,97грн. 3% річних. При цьому, в якості правового обґрунтування своїх вимог він посилався на ст.ст.16, 509, 526, 527, 610, 1047-1050 Цивільного Кодексу України.

Заявою від 07.04.2010 позивач уточнив позовні вимоги та просив стягнути з відповідача 3693744грн. суми позики, 856407,92грн. відсотків за користування позикою, 470843,48грн. інфляційних, 119920,18грн. 3% річних. При цьому, правове обґрунтування позову не змінювалось. Позивач вказував на перерахування відповідачу на виконання договору позики (зворотної фінансової допомоги) та перерахування відповідачу грошових сум у період 2005-2008 роки.

В якості доказів укладання договору, позивач надав до матеріалів справи платіжні доручення з посиланням на надання відповідачеві зворотної безвідсоткової фінансової допомоги згідно договору.

Вказує на існування між сторонами взаємовідносин щодо надання позики на підставі договорів зворотної безвідсоткової фінансової допомоги № 1 від 01.12.03 та № 1 від 01.12.06.

Стаття 1046 Цивільного Кодексу України встановлює, що за  договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти  або  інші речі,  визначені  родовими ознаками,  а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму  позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Як місцевий так і апеляційний господарські суди, дослідивши обставини справи, дійшли вірного висновку про відсутність доказів укладання договорів позики у встановленому законом порядку.

Згідно з ч.1 ст.638 Цивільного Кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.    Істотними умовами  договору  є  умови  про  предмет договору, умови,  що визначені законом як  істотні  або  є  необхідними  для договорів даного виду,  а також усі ті умови,  щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Частина 2 вказаної статті вказує, що договір  укладається  шляхом  пропозиції  однієї   сторони укласти  договір  (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Аналогічна правова позиція закріплена і у ст.180 Господарського Кодексу України "Істотні умови господарського договору", відповідно до ч.1 якої зміст господарського  договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення,  зміну або припинення господарських зобов'язань,  як погоджені сторонами, так і ті,  що  приймаються  ними  як  обов'язкові  умови  договору відповідно до законодавства.

Частина 2 ст.180 Господарського Кодексу України зазначає, що господарський   договір  вважається  укладеним,  якщо  між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто  згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного  виду,  а  також  умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Ч.1 ст.640 Цивільного Кодексу України встановлює, що договір  є  укладеним  з  моменту  одержання  особою,  яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Твердження позивача про фактичне укладання договору без додержання письмової форми з посиланням на ст.207 Цивільного Кодексу України є безпідставними. Дійсно, відповідно до ч.1 вказаної статті,  правочин вважається таким,  що вчинений у письмовій формі, якщо  його  зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається  таким,  що  вчинений  у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного,  електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Проте позивач не зазначає які саме листи, телеграми, інші документи або конклюдентні дії сторін свідчать про волевиявлення відповідача укласти договір.   

За таких обставин, місцевий та апеляційний господарські суди цілком правомірно дійшли до висновку про відсутність між сторонами письмового договору та взагалі правовідносин щодо надання позики. З огляду на викладене,  є цілком вірним висновок судів про безпідставність заявлених позивачем вимог, виходячи з наданих доказів, заявлених позивачем підстав та предмету позову.

Відповідно до ст.111-7 Господарського процесуального Кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення,  касаційна інстанція  на  підставі  встановлених  фактичних  обставин  справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції  норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція  не  має  права встановлювати або вважати доведеними  обставини,  що  не  були  встановлені  у  рішенні  або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність  того  чи  іншого  доказу,  про  перевагу  одних доказів  над іншими,  збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Посилання позивача на ненадання ним договорів внаслідок їх відсутності  не можуть вказувати на невірне застосування судами норм матеріального чи процесуального права. Позивач сам у тексті позовної заяви стверджує не про укладення між сторонами договорів, а  про направлення відповідачу примірників без надання відомостей щодо їх отримання, підписання чи будь-яких інших дій відповідача.

Відповідно до ст.32 Господарського процесуального Кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі  яких господарський   суд   у  визначеному  законом  порядку  встановлює наявність  чи  відсутність  обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального Кодексу України покладає на сторони обов'язок доказування і подання доказів в підтримання своїх вимог та заперечень.

Недоведення позивачем будь-яких обставин по справі не свідчить про невірне застосування судами норм процесуального права, насамперед ст.ст.33 та 34 ГПК України, на які вказує заявник касаційної скарги.

Посилання позивача на те, що незастосування судами ст.1212 Цивільного Кодексу України призвело до прийняття незаконних  та необґрунтованих рішень не можуть бути прийняті до уваги з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.1 Господарського процесуального Кодексу України, підприємства,  установи,  організації, інші юридичні особи (у тому  числі  іноземні),  громадяни,  які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули   статусу   суб'єкта  підприємницької  діяльності,   мають   право   звертатися   до господарського    суду   згідно   з   встановленою   підвідомчістю господарських справ за захистом своїх  порушених  або  оспорюваних прав   і  охоронюваних  законом  інтересів,  а  також  для  вжиття передбачених  цим  Кодексом  заходів,  спрямованих  на запобігання правопорушенням. При цьому заявник самостійно визначає в чому полягає порушення його права та яке саме право порушено виходячи з конкретних норм чинного законодавства.

Згідно з п.5 ч.2 ст.54 Господарського процесуального кодексу України, однією з вимог до позовної заяви є виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, зазначення доказів, що підтверджують позов, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються, законодавство, на підставі якого подається позов.

Таким чином, позивач самостійно визначає правову природу заявлених до стягнення сум, характер виниклих між сторонами правовідносин, правове обґрунтування для стягнення грошових коштів.  

Заміна судом на власний розсуд обґрунтування позовних вимог, в тому числі застосування правових норм на які позивач не посилався, є порушенням встановленого статтею 4-3 Господарського кодексу України принципу змагальності сторін, що є неприпустимим.

Підставами для скасування  або  зміни  рішення  місцевого  чи апеляційного   господарського   суду  або  постанови  апеляційного господарського суду відповідно до ст.111-10 Господарського процесуального Кодексу України є порушення або неправильне застосування  норм матеріального чи процесуального права.

Виходячи з вищевикладеного, судова колегія вважає що оскаржені судові рішення прийняті у відповідності з вимогами норм матеріального та процесуального права. Обставин, з якими ст.111-10 Господарського процесуального Кодексу України  пов’язує скасування або зміну судового акту, не встановлено.

     За таких обставин, Вищий господарський суд України залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду - без змін.

    Керуючись ст. ст. 111-5 111-7, 111-9, 111-7 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 м. Вінниця залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 31.05.2011р. та рішення господарського суду Вінницької області  від 02.03.2011р. у справі № 14/23-10 –без змін.

Головуючий  суддя                                                            Р.В. Волков

Судді:                                                                                   Р.Г. Новікова

                                                                                                       Г.К. Прокопанич