У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
22 вересня 2011 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі
головуючого судді: Хилевича С.В.
суддів: Гордійчук С.О., Григоренка М.П.
при секретарі судового засідання Приходько Л.В.
за участю представників: ОСОБА_1 –адвоката ОСОБА_2; ОСОБА_3 –адвоката ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 21 липня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1\2 частину квартири, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом передачі ключа та зобов’язання не чинити перешкод у користуванні квартирою,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Рівненського міського суду від 21 липня 2011 року зазначені позовні вимоги задоволено повністю: визнано за ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1 та зобов’язано відповідача усунути перешкоди в користуванні квартирою шляхом передачі ключа позивачу та не чинити перешкод у користуванні квартирою.
Не погодившись з законністю та обґрунтованістю рішення, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де покликався на порушення норм матеріального і процесуального права, неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків суду обставинам справи.
На її обґрунтування зазначав про формальне посилання суду на ст. 60 СК України щодо презумпції виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте ним за час шлюбу. Тому ці повноваження не перебувають у залежності від зобов’язань кожного з подружжя за кредитним договором, оскільки права і обов’язки за інвестиційним і кредитним договорами випливають з різних правовідносин. Вважав, що свої висновки суд не обґрунтував нормами матеріального права, які регулювали б презумпцію формального виникнення права власності на майно незалежно від боргів, які обтяжують це майно.
Вказував про суперечність тверджень суду обставинам справи, вимогам ч. 2 ст. 61 СК України та п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя”, а також незастосування ч. 7 ст. 57, ст. 70 СК України.
Судом не враховано те, що кредитні зобов’язання, які були забезпечені іпотекою спірного жилого приміщення, виконувалися саме відповідачем. При цьому заборгованість погашалася не за рахунок спільних коштів, а частина кредиту
Справа №22-1741-11 Головуючий у 1 інстнації: Доля В.А.
Суддя-доповідач в апеляційному суді: Хилевич С.В.
і відсотків сплачені ним після розірвання шлюбу.
На виконання зобов’язань за інвестиційним договором ним також було використано кошти у 77 207 гривень, що одержані від ОСОБА_7. Тому борг кожної із сторін перед останньою склав по 38 603 гривні. З метою остаточного вирішення житлового спору ним за рахунок власних коштів було сплачено на користь ОСОБА_7 220 909 гривень, а станом на 24.03.2009 року кредит повністю сплачено без участі позивача.
Вважав, що ОСОБА_3 не надала суду доказів про те, що спірна квартира є об’єктом права спільної сумісної власності сторін та не довела обставини існування чинення відповідачем перешкод.
З наведених міркувань просив скасувати рішення Рівненського міського суду від 21 липня 2011 року і ухвалити нове –про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_3.
У судовому засіданні представник відповідача, підтримавши апеляційну скаргу, надала пояснення в межах її доводів.
Представник ОСОБА_3, заперечуючи проти задоволення скарги, посилався на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Заслухавши доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі, і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апелянта, колегія суддів
дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.
Задовольняючи вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира є об’єктом права спільної сумісної власності через те, що її придбано сторонами за час перебування у шлюбі та в інтересах сім’ї, а тому позивач набула право на 1\2 її частку.
Погоджуючись з правильністю досягнутих висновків міського суду, колегія суддів виходила з такого.
Спірні правовідносини між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 виникли з приводу права позивача на частку у квартирі АДРЕСА_1, що придбана за час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, однак на підставі укладеного між відповідачем та Відкритим акціонерним товариством „Управління будівництва Хмельницької АЕС” інвестиційного договору №33, зобов’язання за яким виконувалися ОСОБА_1.
Матеріалами справи встановлено, що протягом часу з 16 травня 2003 року по 2 липня 2007 року ОСОБА_3 і ОСОБА_1 знаходилися у зареєстрованому шлюбі, що стверджується свідоцтвами про укладення і розірвання їхнього шлюбу (а.с. 12, 13), та сторонами не заперечується.
13 червня 2005 року між відповідачем та Відкритим акціонерним товариством „Управління будівництва Хмельницької АЕС” укладено інвестиційний договір №33 про пайову участь в будівництві семиповерхового житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 5-9), за умовами якого Відкрите акціонерне товариство „Управління будівництва Хмельницької АЕС” зобов’язалося за рахунок залучених від інвестора коштів збудувати і йому передати для проживання двокімнатну квартиру №27 загальною площею у 48, 565 кв.м., загальною –27, 44 кв.м., в зазначеному будинку, а ОСОБА_1 як інвестор зобов’язався забезпечити відповідне фінансування об’єкту інвестування та прийняти у власність цю квартиру. Вартість 1 кв.м. загальної площі квартири була визначена у 2 218, 06 гривень, а вартість квартири –у 106 446, 69 гривень.
Протягом часу з 16.06.2005 по 16.07.2005 року інвестором на виконання п. 3.1. інвестиційного договору було сплачено всю суму вартості, а на підставі додаткової угоди між контрагентами ОСОБА_1 проведено додаткову оплату у 964, 86 гривень через різницю у площі квартири, передбаченій умовами правочину, і встановленій при здачі будинку в експлуатацію (замість визначеної договором загальної площі у 48, 565 кв.м. фактична площа склала 49 кв.м.).
14 березня 2006 року державною комісією будинок було прийнято в експлуатацію. Актом приймання-передачі від 15.03.2006 року зафіксовано здачу Відкритим акціонерним товариством „Управління будівництва Хмельницької АЕС” і прийняття інвестором спірної квартири згідно із генеральним планом забудови та у відповідності з проектно-кошторисною документацією (а.с. 11).
18 вересня 2006 року квартиру було зареєстровано в органах реєстрації прав на нерухоме майно за відповідачем як об’єкт його приватної власності (а.с. 12), що, як вважає колегія суддів, в той же час переконливо свідчить про виникнення у сторін права спільної сумісної власності подружжя на спірне житло.
За змістом ст. 60 СК України, набуте подружжям за час шлюбу майно належить кожному з них на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Кожна річ, що набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, вважається об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З роз’яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. першому п. 23 своєї постанови від 21.12.2007 року №11 „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя”, вбачається, що спільною сумісною власністю подружжя відповідно до частин 2, 3 ст. 368 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Приходячи до висновку про необґрунтованість апеляційної скарги, колегія суддів ураховувала і єдність намірів подружжя на набуття спільного сумісного майна.
Так, очевидним виявляється те, і ці обставини правильно з’ясовані судом попередньої інстанції, що інвестиційний договір укладено відповідачем виключно в інтересах сім’ї, а тому квартиру слід вважати об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому апеляційний суд погоджується з твердженнями міського суду про те, що факт укладення ОСОБА_1 кредитного договору №014\53-53\014\53-05\772 від 13.07.2005 року з Акціонерним поштово-пенсійним банком „Аваль” на суму у 16 000 доларів США об’єктивно вказує про намір його укладення виключно в інтересах сім’ї, адже кошти за цим договором було спрямовано на виконання своїх зобов’язань відповідачем за інвестиційним договором (а.с. 104-104, зв.).
Переконливість висновку суду першої інстанції підтверджується і договором №16-326 про надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків від 06.10.2005 року, укладеним між Рівненським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та сім’єю в особі ОСОБА_1 (а.с. 102-103).
Згідно з ч. 4 ст. 65 СК України –договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Тому правильним є твердження місцевого суду про рівність прав і обов’язків кожного з подружжя. Так, право спільної сумісної власності подружжя набуте кожним із цього подружжя і воно не залежить від їхніх зобов’язань за кредитним договором, позаяк зобов’язання за інвестиційним договором та кредитним договором виникли з різних правовідносин, а тому не можуть бути підставою для перерозподілу часток у квартирі з цих підстав.
З урахуванням обставин справи, ґрунтуючись на вимогах закону та прийнявши до уваги роз’яснення абзацу другого п. 24 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя”, міським судом вірно встановлено відсутність умов, які виключали б існування права спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру, на чому наполягав відповідач у судовому засіданні.
В той же час вбачається, що судом попередньої інстанції повно і правильно встановлені обставини вчинюваних титульним власником перешкод ОСОБА_3 у користуванні нею спірною квартирою, а тому відповідно до вимог ст. 391 ЦК України обґрунтовано зобов’язано ОСОБА_1 усунути існуючі перешкоди у спосіб передачі ключа позивачу та зобов’язано його не чинити останній перешкод у користуванні жилим приміщенням.
Тому за викладених обставин доводи апеляційної скарги про те, що виплата за грошовими зобов’язаннями відповідача на набуття спірної квартири здійснювалася за рахунок ОСОБА_7, на увагу не заслуговують, оскільки не спростовують правильності досягнутих судом висновків.
Щодо решти покликань скарги на порушення норм матеріального і процесуального права, неповноту з’ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків суду обставинам справи, то вони за наведених в ухвалі суду апеляційної інстанції обставин виявляються необґрунтованими і не можуть бути прийняті колегією суддів.
Рішення суду ухвалено без порушень норм матеріального і процесуального права, судом з’ясовано обставини, що мають значення для справи, в повній мірі, а апеляційна скарга не містить посилань на закон, з порушенням якого ухвалено рішення, та не вказує про помилковість тверджень суду. Тому колегія суддів не знаходить підстав для його скасування.
Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 21 липня 2011 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту її проголошення.
Головуючий: Судді: