ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_________________________________________________

__________________________________________________________________________________

10002, м.Житомир, майдан Путятинський, 3/65  тел.(8-0412) 48-16-02

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

 "14" лютого 2008 р.                                                          Справа №  2/62-Д

Житомирський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого   судді                                                  Гулової А.Г.

суддів:                                                                        Пасічник С.С.

                                                                                    Щепанської Г.А.

 

при секретарі                                                             Жарській І.В. ,

за участю представників сторін:

від позивача: Шатило Л.К. - представника за довіреністю № 1042 від 11.10.2007р.( був присутній в судовому засіданні 29.01.08р.),

від відповідача: ОСОБА_2. - представника за довіреністю від 06.09.2007р.,

 

розглянувши апеляційну скаргу Державного підприємства "Радомишльське лісомисливське господарство", м.Радомишль Житомирської області

на рішення господарського суду Житомирської області

від "11" жовтня 2007 р. у справі № 2/62-Д (суддя Тимошенко О.М.)

за позовом Державного підприємства "Радомишльське лісомисливське господарство", м.Радомишль Житомирської області 

до Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1, м.Радомишль Житомирської області

про визнання договору оренди неукладеним, витребування майна та стягненнязбитків,

 

з перервою в судовому засіданні з 29.01.08р. по 14.02.08р. відповідно до ст.77 ГПК України, 

             

 ВСТАНОВИВ:

 

Рішенням господарського суду Житомирської області від 11.10.2007р. у справі №2/62-Д позов Державного підприємства "Радомишльське лісомисливське господарство", м.Радомишль Житомирської області до суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_1, м.Радомишль Житомирської області про визнання договору оренди неукладеним, витребування майна та стягнення 2970,60грн. збитків (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог) задоволено частково: зобов'язано підприємця ОСОБА_1 повернути Державному підприємству "Радомишльське лісомисливське господарство" приміщення магазину, що знаходиться в АДРЕСА_1, та обладнання, яке знаходиться в цьому приміщенні, які були предметом договору оренди №70 від 13.12.2005р.

В позові в частині стягнення збитків відмовлено.

Провадження в справі в частині вимоги про визнання договору неукладеним припинено.

Стягнуто з підприємця ОСОБА_1 на користь Державного підприємства "Радомишльське лісомисливське господарство" 85,00грн. витрат по оплаті державного мита, 59,00грн. витрат по оплаті інформаційно-технічного забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати в частині відмови у задоволенні стягнення збитків в сумі 2970,60грн. з наведених у скарзі підстав, та прийняти нове рішення про задоволення позову в цій частині. Крім цього, просить змінити мотивувальну і резолютивну частини рішення господарського суду Житомирської області від 11.10.2007р. щодо задоволеної судом вимоги позивача і викласти резолютивну частину в новій редакції, зобов'язавши відповідача негайно повернути            ДП "Радомишльське лісомисливське господарство" приміщення магазину, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та обладнання, яке в ньому знаходиться і належить позивачу на праві господарського відання (горки, дві морозильні камери, морозильну вітрину, морозильний прилавок, касовий апарат "MINI 500.02 МЕ", морозильний шкаф "Інтер 800").

Позивач також просив змінити рішення господарського суду Житомирської області від 11.10.2007р. в частині розподілу судових витрат.

Мотивуючи апеляційну скаргу, позивач зазначив наступне:

- суд повинен розглядати та вирішувати справу в межах позовних вимог позивача, а згідно п.2 ст.83Господарського процесуального кодексу України суд, приймаючи рішення, вправі виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони. Однак, за відсутності відповідного клопотання позивача, суд першої інстанції довільно змінив позовні вимоги, чим вийшов за межі своїх повноважень. Так, у позовній заяві позивач просив зобов'язати відповідача негайно повернути позивачу приміщення магазину за адресою: АДРЕСА_1 та обладнання, яке в ньому знаходиться і належить позивачу на праві господарського відання (горки, дві морозильні камери, морозильну вітрину, морозильний прилавок, касовий апарат "MINI 500.02 МЕ", холодильний шкаф Інтер 800) та утримання якого було визнано відповідачем, а в рішенні суду вказано: зобов'язати відповідача повернути позивачу приміщення магазину по АДРЕСА_1та обладнання, яке знаходиться у цьому приміщенні, які були предметом договору оренди №70 від 13.12.2005р.;

- в рішенні місцевого господарського суду вказано, що останній не погоджується із позивачем в тому, що сторони у даній справі не досягли згоди з усіх істотних умов договору оренди №70 від 13.12.2005р., посилаючись, при цьому, на те, що умови договорів оренди державного майна щодо страхування є звичайними і тому не потребують спеціального включення до тексту договору, й, крім того, така умова договору є звичайною лише виходячи з факту укладення договору оренди, і якщо сторони не обумовили іншого, діють правила, визначені нормами Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Свої висновки суд мотивував постановою Вищого господарського суду України від 01.10.2002р. у справі №2/90-921. Однак, перелік засобів доказування, які можуть виступати доказами у господарській справі, передбачені ст.32 Господарського процесуального кодексу України, і такого засобу доказування, як судові рішення вищестоящих інстанцій, які розглядали подібні справи, цією статтею не названо, не вказано судових рішень судових інстанцій і у ст.4 ГПК України, а відтак, постанова ВГСУ від 01.10.2002р. не могла братись судом до уваги як належний і допустимий доказ у справі №2/62-Д або як норма права. Справа №2/90-921, яку розглядав ВГСУ, не може стосуватись всіх можливих випадків застосування законодавства по такій категорії справ, а тому застосування судового рішення (вищеназваної постанови) як прецеденту при вирішенні справи №2/62-Д без врахування конкретних обставин та наявних по цій справі доказів, є порушенням норм процесуального права (ст.ст.4,32,33,43 ГПК України);

- крім того, судом неправильно застосовано положення ст.ст.208,638 Цивільного кодексу України, ст.ст.10,12 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки наведені норми не передбачають винятків щодо моменту укладеності договору оренди державного майна - сторони зобов'язані у належній формі погодити всі передбачені законом істотні умови, а істотними умовами договору оренди державного майна є ті, які вказані у законі як істотні, зокрема, об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації), страхування орендарем взятого ним в оренду майна, обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна), і лише після цього договір є укладеним. Судом не взято до уваги, що відсутність погоджених сторонами істотних умов договору у письмовій формі про склад і вартість майна, яке передається в оренду, умова про страхування відповідачем взятого ним в оренду майна, обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки майна, має наслідком неукладення договору;

- відповідно до ч.ч.2,3 ст.10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна, за згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови. Згідно з ч.4 ст.179 Господарського кодексу України умови типових договорів є обов'язковими для застосування сторонами і можуть бути лише конкретизовані ними. Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000р. №1774 було затверджено "Типовий договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, й відповідно до п.5.3 цього договору до обов'язків орендаря віднесено обов'язок забезпечити збереження орендованого майна, запобігати його пошкодженню і псуванню, здійснювати заходи протипожежної безпеки, а згідно п.5.5 - протягом місяця після його укладення застрахувати орендоване майно не менше, ніж на його балансову вартість на користь орендодавця в порядку, визначеному законодавством. Такі ж умови містяться і в "Типовому договорі оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, який був затверджений у новій редакції наказом ФДМУ від 09.08.2007р. №1329. Таким чином, як Закон України "Про оренду державного та комунального майна", так і Типовий договір оренди майна передбачає необхідність погодження сторонами договору умов щодо страхування та протипожежної безпеки, а тому погоджені сторонами у даній справі такі умови повинні бути зазначені в тексті договору (згідно типової форми), що підтверджувало б досягнення по ним сторонами згоди у належній формі. А оскільки договір оренди №70 від 13.12.2005р. не містить положень про обов'язок сторін відносно страхування та забезпечення пожежної безпеки майна, то це означає, що позивач та відповідач не погодили у договорі у необхідній письмовій формі вказаних вище умов, що зумовлює неукладення цього договору оренди;

- висновок суду першої інстанції про укладення спірного договору оренди та законність користування відповідачем орендованим майном в період дії цього договору свідчить про порушення судом норм матеріального права, зокрема, ч.8 ст.181 Господарського кодексу України, відповідно до якої у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, що має місце у даному випадку, такий договір вважається неукладеним і не породжує ніяких наслідків;

- судом не взято до уваги, що у відповідності до п.2.1 підписаного сторонами у справі договору оренди №70 від 13.12.2005р. "орендар (відповідач) вступає у строкове платне користування  приміщенням та обладнанням у ньому в термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі приміщення та обладнання, проте, акт приймання-передачі приміщення та обладнання не був підписаний сторонами, з чого випливає, що волевиявлення позивача передати майно в оренду відповідача не було, а відповідач почав користуватись ним передчасно;

- договір оренди державного майна повинен був діяти з 13.12.2005р. до 13.12.2006р., тобто один рік, однак, суд першої інстанції помилково вказав у рішенні, що договір оренди має граничний строк дії до 12.12.2006р., посилаючись, при цьому, на             ч.3 ст.763 Цивільного кодексу України. В ч.1 ст.763 Цивільного кодексу України та ст.ст.10,17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" вказано, що сторони самостійно погоджують строк оренди, а згідно з ч.3 ст.763 ЦК України, яку застосував суд, договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку. Проте, суд не вказав, яким законом встановлено граничний строк оренди державного і комунального майна і що цей строк не може перевищувати один рік;

- поза увагою місцевого господарського суду залишено і те, що, як випливає з п.10.1 договору оренди №70 від 13.12.2005р., він був укладений строком на один рік, а тому, мав бути нотаріально посвідчений. Згідно ж з ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Таким чином, навіть якщо суд дійшов висновку, що договір між сторонами у справі все ж таки укладений, то його потрібно було визнати нікчемним, а не дійсним;

- суд безпідставно відмовив позивачеві в задоволенні вимоги про стягнення з відповідача збитків в сумі 2970,60грн. з посиланням на те, що позивачем не доведено того, що він міг отримати дохід від передачі в оренду приміщення, тобто не доведено факту збитків. Однак, суд першої інстанції залишив без уваги ту обставину, що оголошення про оренду державного майна позивача давалось у 2007 році, а до цього і після цього відповідач безпідставно займав і використовував належне позивачу приміщення магазину та обладнання в ньому, чим перешкоджав іншим бажаючим особам отримати в оренду майно і сплачувати за нього кошти;

- суд першої інстанції вирішив питання про задоволення клопотання позивача щодо припинення провадження у справі по позовній вимозі про визнання договору оренди №70 від 13.12.2005р. неукладеним на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК України, разом з тим, у рішенні суду вирішено питання щодо державного мита лише в частині стягнення з відповідача на користь позивача 85,00грн. та 59,00грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, тоді як мав вирішити питання про повернення держмита в сумі 85,00грн. на підставі п.3 ч.1 ст.8 Декрету КМУ "Про державне мито". Крім того, задовольнивши вимогу позивача в частині витребування від відповідача майна на суму 52101,00грн., суд повинен був стягнути з відповідача держмито пропорційно розміру задоволеної позовної вимоги, чого не зробив.

Відповідачка письмового відзиву на апеляційну скаргу не надала.

Представник позивача, який був присутній в судовому засіданні 29.01.2008р., підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі та надав пояснення в обґрунтування своєї позиції. Вважає рішення суду першої інстанції таким, що прийняте з порушенням норм чинного законодавства та з неповним з'ясуванням усіх обставин справи, а тому просить його скасувати в частині відмови у задоволенні стягнення збитків в сумі 2970,60грн.  та прийняти новий судовий акт, яким позов задовольнити в цій частині. А також просить змінити мотивувальну і резолютивну частини рішення суду першої інстанції, виклавши його у редакції, яка вказана в апеляційній скарзі.

Представник відповідачки заперечив проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, надавши пояснення в обґрунтування своїх заперечень. Вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Зважаючи на ту обставину, що ст.96 Господарського процесуального кодексу України не встановлює обов'язку подання письмового відзиву на апеляційну скаргу, а також враховуючи положення ст.101 цього Кодексу про межі перегляду справ в апеляційній інстанції, судова колегія визнала можливим здійснювати перегляд справи без письмового відзиву відповідачки на апеляційну скаргу.

Заслухавши пояснення учасників судового процесу, розглянувши та обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та юридичну оцінку обставин справи, повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2007р. в господарський суд Житомирської області звернулось державне підприємство "Радомишльське лісомисливське господарство" з позовом до суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_1  про визнання неукладеним договору оренди приміщення №70 від 13.12.2005р., зобов'язання відповідачку негайно повернути позивачу приміщення магазину за адресою по АДРЕСА_1та обладнання, яке в ньому знаходиться і належить позивачу на праві господарського відання (горки, дві морозильні камери, морозильну вітрину, морозильний прилавок, касовий апарат "MINI 500.02 МЕ, холодильний шкаф Інтер 800), а також стягнення  з відповідачки на користь позивача 6288,60грн. збитків.

Обґрунтовуючи позов, ДП "Радомишльське лісомисливське господарство" зазначило, що 13.12.2005р. між ним та відповідачкою було підписано договір оренди приміщення магазину загальною площею 123,2кв.м. по АДРЕСА_1та обладнання, що знаходиться в ньому і згідно цього договору підприємство виступило орендодавцем, а відповідачка - орендарем майна, яке стало предметом договору.

Як стверджує позивач, враховуючи, що він є державним підприємством, при підписанні цього договору, його сторонами не було погоджено всіх істотних умов, передбачених для укладення договору оренди державного майна ст.10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а саме: склад і вартість майна, яке передається в оренду, умова про страхування відповідачкою взятого нею в оренду майна, обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна, в зв'язку з чим такий договір слід вважати неукладеним.

Натомість, зазначає позивач, відповідачка, вважаючи договір укладеним, зайняла належне йому на праві повного господарського відання приміщення і використовує його у своїй господарській діяльності, а направлену 11.05.2007р. на її адресу претензію №1 з вимогою звільнити приміщення магазину, залишила без задоволення, заперечивши необхідність звільнення приміщення з посиланням на те, що строк дії договору поновлено з 13.12.2005р. до 13.12.2007р.

В зв'язку з безпідставним зайняттям і використанням приміщення магазину та обладнання в ньому, вказує позивач, йому нанесено збитки (упущену вигоду) в розмірі 6288,60грн.

За розрахунком позивача розмір збитків, які він обчислив відповідно до "Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна", затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995р. №786, є різницею між доходами, які можна було отримати за 18 місяців користування орендованим відповідачкою майном - 13070,52грн., та сплаченими підприємцем коштами - орендною платою в сумі 6781,92грн.

На підтвердження доводів, викладених в позовній заяві, позивач надав копії договору приміщення №70 від 13.12.2005р.; претензії №1 від 11.05.2007р.; повідомлення відповідачки у відповідь на претензію від 11.05.2007р.; довідки №1372 від 30.11.2005р. про склад об'єктів, які знаходились на балансі ДП "Радомишльське ЛМГ" станом на 18.11.2005р.; інвентарної картки №1214 обліку основних засобів - будівлі магазину; листа регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області від 22.01.2007р. №09/213, в якому викладено готовність прийняти рішення про проведення конкурсу на право укладення договорів оренди приміщення магазину площею 144кв.м. по АДРЕСА_1; тощо (т.1 а.с.14-24).

Заявою №863 від 12.09.2007р. (т.1 а.с.97-98) позивач уточнив правову підставу в частині вимоги про повернення майна, посилаючись на норми ст.ст.387,1212 Цивільного кодексу України.

Відповідачка проти позову заперечила (т.1 а.с.102), зазначивши у відзиві №4/9 від 12.09.2007р. на позовну заяву, що твердження позивача про те, що сторонами договору №70 від 13.12.2005р. не погоджено склад і вартість майна, яке передається в оренду, спростовується змістом п.1.1, п.1.2 спірного договору, а відсутні в договорі такі умови як порядок відрахування амортизаційних відрахувань, страхування орендованого майна, забезпечення пожежної безпеки не потребують включення до тексту договору через те, що детально регламентуються Законом України "Про оренду державного та комунального майна" і подібні умови слід визнавати звичайними, тобто вони є обов'язковими для сторін в силу самого факту укладення договору оренди.

Крім того, відповідачка звернула увагу, що сторонами спірного договору, починаючи з дня його укладення, вчинялись юридично значимі дії, які свідчать про схвалення сторонами умов спірного договору та про його виконання, а саме: сплата підприємцем коштів за фактичне володіння та користування приміщенням магазину й прийняття цих коштів позивачем та направлення останнім рахунків на оплату орендних і комунальних платежів.

Відповідачка також зазначила, що, всупереч умовам п.10.6 договору, повідомлення від позивача про намір припинити дію договору не отримувала, позивач виставляв рахунки за оренду  приміщення та відшкодування комунальних послуг і приймав зазначені платежі, в зв'язку з чим, з врахуванням ст.764 Цивільного кодексу України та ч.2 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", дія договору від 13.12.2005р. продовжена.

09.10.2007р. позивач подав до суду заяву про уточнення позовних вимог                    (т.1 а.с.126-130), в якій зробив перерахунок розміру упущеної вигоди та просив стягнути 2970,60грн. збитків, що є різницею між сумою доходів - 12672,25грн., які позивач міг отримати від здавання майна в оренду за період з 13.12.2005р. по 09.10.2007р., та сплаченими відповідачкою коштами - 9701,65грн.

Крім того, позивач заявив клопотання про  припинення провадження у справі в частині вимоги про визнання договору №70 від 13.12.2005р. неукладеним, посилаючись на те, що Цивільним кодексом України такого способу захисту порушеного права не передбачено (т.1 а.с.134).

Судовою колегією враховується наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, за договором оренди приміщення №70 від 13.12.2005р. (т.1 а.с.14-17) державне підприємство "Радомишльське лісомисливське господарство" ("орендодавець") передає, а підприємець ОСОБА_1 ("орендар") в строкове платне користування на праві повного господарського відання приміщення магазину загальною площею 123,2кв.м. та обладнання за адресою: АДРЕСА_1, яке перебуває в загальнодержавній власності. 

Згідно з п.4 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, даний Кодекс застосовується до господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними його положеннями, а до господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

В п.4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003р. закріплено аналогічну норму: Цивільний кодекс України застосовується  до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Враховуючи наведені норми, а також те, що спірні відносини виникли на підставі договору оренди від 13.12.2005р., до спірних правовідносин застосовуються положення Цивільного та Господарського кодексів України, зокрема, норми, які регулюють відносини оренди.

Відповідно до ч.2 ст.639 ЦК України, якщо сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом для даного виду договорів ця форма і не вимагалась.

Статтею 638 ЦК України встановлено: договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами  договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч.1 ст.759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Частина 1 ст.283 Господарського кодексу України також визначає, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві)  за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

У відповідності до ч.6 ст.283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються  відповідні  положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Як передбачено ч.3 ст.760 Цивільного кодексу України, особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

Організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів регулюються Законом України від 10.04.1992р. №2269-XII "Про оренду державного та комунального майна".

Оскільки об'єкт оренди є державним майном, спірні правовідносини підлягають також регулюванню Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

Статтею 10 вказаного Закону визначені, серед інших, такі істотні умови договору оренди як об'єкт оренди  (склад  і  вартість  майна  з  урахуванням  її індексації); страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого  майна, які, за твердженням позивача в договорі оренди №70 від 13.12.2005р. відсутні й в зв'язку з чим, даний договір вважається неукладеним, що, в свою чергу, свідчить про безпідставне користування відповідачкою майном.

Проте, пунктами 1.1 та 1.2 договору від 13.12.2005р. визначений об'єкт оренди, його вартість, оцінка якої проводилась експертом-оцінювачем Дукмасовим І.В. за замовленням позивача (звіти про оцінку рухомого та нерухомого майна знаходяться в матеріалах справи, т.1 а.с.26-70).

Пунктом 5.3 договору визначені обов'язки орендаря щодо пожежної безпеки.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що умова договору оренди щодо страхування детально регламентується Законом України "Про оренду державного та комунального майна", в зв'язку з чим не потребує спеціального включення до тексту договору, оскільки вважається обов'язковою для сторін в силу самого факту укладення договору.

Вищеназваним Законом умова щодо страхування орендарем взятого в оренду майна визначається статтею 24, відповідно до якої ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди; орендоване майно страхується орендарем на користь того учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди.

Таким чином, як правильно відмітив місцевий господарський суд, якщо сторони не обумовили в договорі спеціальні умови, діють правила, визначені вказаними нормами Закону.

Така ж позиція висвітлена в постанові Вищого господарського суду України від 01.10.2002р. у справі №2/90-921 (т.1 а.с.112).

Матеріали справи свідчать про те, що сторони домовились укласти договір оренди у певній формі, підписали договір та виконували його.

Судова колегія не погоджується з висновком місцевого господарського суду в частині припинення провадження у справі по вимозі про визнання договору неукладеним на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу, згідно з яким господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено способи судового захисту цивільних прав та інтересів із зазначенням про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес і іншим способом, що встановлений договором або законом.

Частина друга статті 20 Господарського кодексу України також містить перелік шляхів (способів) захисту суб'єктом господарювання своїх прав і законних інтересів, визначаючи й можливість захисту таких прав (інтересів) іншими передбаченими законом способами.

Водночас, жодним законодавчим актом не встановлено (не передбачено) такого способу судового захисту прав або інтересів, як визнання договору неукладеним. Відтак, предмет позову в цій справі не відповідає встановленим законом способам захисту прав або інтересів.

Верховним Судом України у постанові від 13.04.2004р. зі справи               №10/732 зазначено, що суд, дійшовши висновку про невідповідність предмета позову встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю суду.

Позивач стверджує, що судові рішення вищестоящих інстанцій не можуть братись до уваги в якості засобу доказування або як норма права (прецедент), яка може бути покладена в основу судового рішення у іншій справі.

Проте, такі твердження позивача не заслуговують на увагу, оскільки судова практика, яка закріплюється в окремих рішеннях вищих судових органів, хоча і не має обов'язкового значення для судів, проте, вивчення такої практики необхідне для з'ясування змісту законодавства та його правильного застосування.

Висновки вищих судових органів в певних спорах формуються на підставі оцінки обставин справи та аналізу норм матеріального і процесуального права, що відповідає даній категорії спору, й спрямовують однакову і правильну практику розгляду судами таких спорів.

Судова колегія не погоджується також з висновком суду першої інстанції про задоволення вимоги позивача про повернення орендованого майна з наступних підстав.

Так, задовольняючи вказану вимогу, місцевий господарський суд дійшов висновку, що договір оренди №70 від 13.12.2005р. укладений строком на один рік - з 13.12.2005р. до 13.12.2006р. відповідно до п.10.1 цього договору, всупереч                     ст.793 Цивільного кодексу України (в редакції, яка була чинною до 10.01.2007р.), нотаріально не посвідчений і припинив свою дію станом на 12.12.2006р. як щодо приміщення, так і щодо рухомого майна, які використовувались відповідачкою для здійснення підприємницької діяльності.

Крім того, суд зазначив, що стаття 764 ЦК України щодо поновлення строку дії договору оренди не може бути застосована в даному випадку, так як законом встановлений граничний строк договору.

Проте, такий висновок суду є необґрунтованим, оскільки нормами Цивільного та Господарського кодексів України, а також Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не встановлено максимального (граничного) строку найму будівель або інших капітальних споруд чи рухомого майна. За змістом ч.1 ст.763 Цивільного кодексу України, ст.284 Господарського кодексу України та ст.13 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" строк найму погоджується наймодавцем і наймачем самостійно у договорі.

Максимальні (граничні) строки договору найму, відповідно до ч.3 ст.763 Цивільного кодексу України, встановлюються Законом стосовно окремих видів майна, тобто, такі строки пов'язуються з майном певного статусу.

В позовній заяві, а також уточненнях до неї  (т.1 а.с.97-98,126-130) позивач стосовно недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору не згадував. Такі доводи викладено позивачем лише після прийняття оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційній скарзі на дане рішення.

Згідно з ч.1 ст.631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

В п.10.1 договору №70 від 13.12.2005р. зазначено, що його укладено на строк, що не перевищує один рік - з 13.12.2005р. до 13.12.2005р.

Після спливу встановленого п.10.1 договору оренди №70 від 13.12.2005р. строку-13.12.2006р., позивач до 01.04.2007р. продовжував виставляти відповідачці рахунки на оплату орендних та комунальних платежів (рахунки-фактури №№113,114 від 29.12.2006р., №23 від 01.04.2007р.), які оплачувались підприємцем (т.1 а.с.103-110).

Докази на підтвердження висунення позивачем протягом місяця після закінчення строку дії договору заперечень щодо користування відповідачкою орендованим майном в матеріалах справи відсутні.

Частиною 1 ст.764 ЦК України передбачено: якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Таким чином,  строк дії договору було продовжено ще на один рік і наступним періодом дії договору №70 від 13.12.2005р. є період з 13.12.2006р. до 13.12.2007р.

Судова колегія вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову в позові в частині вимоги ДП "Радомишльське лісомисливське господарство" про стягнення з підприємця ОСОБА_1 збитків (втраченої вигоди) в сумі 2970,60грн., які, на думку позивача, останній міг би отримати від використання свого майна шляхом здавання його в оренду за більшу орендну плату іншим особам, а не відповідачці, яка безпідставно користувалась спірним майном.

Згідно ст.22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

У п.2 ч.2 цієї статті зазначено, що збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ст.224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Статтею 225 Господарського кодексу України встановлено склад та розмір відшкодування збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, зокрема, неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною.

З врахуванням правил ст.33 Господарського процесуального кодексу України, позивач повинен був довести, що збитки були заподіяні діями відповідачки, безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та спричиненням збитків і розмір відшкодування.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов"язок довести, що ці доходи є не абстрактними, а реальними, тобто дійсно могли би ним бути одержані, з урахуванням конкретних особливостей господарської діяльності.

Проте, твердження позивача про те, що від здавання майна іншим особам, а не відповідачці, він міг би отримати більшу орендну плату, яку позивач обчислив за період з 13.12.2005р. по 09.10.2007р. (дата подання заяви про уточнення позовних вимог в частині стягнення збитків, т.1 а.с.126-130) відповідно до "Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна", не заслуговують на увагу.

Позивач стверджує, що в 2007 році з ініціативи регіонального відділення Фонду державного майна України було поміщено оголошення про прийняття конкурсних пропозиції щодо оренди приміщення по АДРЕСА_1.

Однак, докази на підтвердження звернень потенційних орендарів, бажаючих отримати вказане приміщення в оренду, в матеріалах справи відсутні.

Наведеним спростовуються твердження позивача про те, що він міг би одержати дохід від передачі приміщення в оренду іншим особам, тобто позивачем не доведено факту збитків, а та обставина, що позивач 29.12.2006р. та 01.04.2007р. виставляв відповідачці рахунки на сплату орендної плати та приймав платежі, свідчить про наявність у позивача намірів продовжувати стосунки з відповідачем щодо оренди майна та про обґрунтовану підставу для відповідачки вважати, що договір оренди не припинений.

Крім того, матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що позивач, скориставшись положенням п.3.5 договору оренди, яким передбачено, що розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни методики її розрахунку, змін централізованих цін і тарифів та в інших випадках, передбачених чинним законодавством, в установленому законом порядку звертався до відповідачки з пропозицією щодо зміни (збільшення) розміру орендної плати.  

З врахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача з вимогою про скасування рішення місцевого господарського суду в частині відмови в задоволенні вимоги про стягнення збитків та прийняття в цій частині нового рішення - про задоволення позовних вимог не підлягає задоволенню.

Судова колегія, крім зазначеного, вважає за необхідне звернути увагу на те, що 28.12.2007р. представниками позивача та відповідачкою підписано акт прийому-передачі будівлі магазину по АДРЕСА_1та майна, яке знаходиться в даному приміщенні і стало предметом спору у даній справі, й наведене свідчить про те, що  необхідність повернення спірного майна в примусовому порядку за рішенням суду відпала.

Водночас, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Житомирської області від 11.10.2007р. у справі № 2/62-Д слід скасувати в частині задоволення позову та припинення провадження у справі й прийняти в цій частині нове рішення - про відмову в позові. В решті судове рішення слід залишити без змін.

Оскільки при відмові в позові, відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача, не беруться до уваги доводи останнього, викладені в апеляційній скарзі, щодо неправильного розподілу судом першої інстанції судових витрат.

 

Керуючись ст.ст.101,103 -105 Господарського процесуального кодексу України, Житомирський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Радомишльське лісомисливське господарство", м.Радомишль Житомирської області залишити без задоволення.

 

2.  Рішення господарського суду Житомирської області від 11 жовтня 2007 року у справі № 2/62-Д скасувати в частині задоволення позову та припинення провадження у справі.

 

Прийняти в цій частині нове рішення.

 

В позові про визнання неукладеним договору оренди приміщення від 13.12.2005р. №70 та зобов'язання підприємця ОСОБА_1 повернути                                 ДП "Радомишльське лісомисливське господарство" приміщення магазину, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та обладнання, яке в нього знаходиться і належить позивачу на праві господарського відання (горки, дві морозильні камери, морозильну вітрину, морозильний прилавок, касовий апарат "MINI 500.02. ME", холодильний шкаф Інтер 800) відмовити.

 

3.В решті рішення залишити без змін.

 

4. Справу № 2/62-Д повернути до господарського суду Житомирської області.  

 Головуючий - суддя:                                                              Гулова А.Г.

               

 судді:

                                                                                           Пасічник С.С. 

                                                                                           Щепанська Г.А. 

 Віддрук. 4 прим.:

1 - до справи

2 - позивачу

3 - відповідачу

4 - в наряд