АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
Справа № 22-ц/0191/573/2011 Го Головуючий суду першої інстанції Буйлова С.Л.
Суддя-доповідач суду апеляційної інстанції Авраміді Т.С.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 червня 2011 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії в складі:
головуючого – судді Авраміді Т.С.,
суддів Іщенка В.І.,
Моісеєнко Т.І.,
при секретарі Джан Е.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ спільно нажитого майна подружжя, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 7 лютого 2011 року,
В С Т А Н О В И Л А:
ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ спільно нажитого майна подружжя.
Вимоги мотивовані тим, що з 21 листопада 1985 року ОСОБА_4 знаходилась з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний між ними 28 квітня 2010 року. До шлюбу – у 1983 році відповідачем ОСОБА_5 був придбаний жилий будинок АДРЕСА_1, в якому вони після реєстрації шлюбу сумісно проживали. За час спільного життя, у 1991 році до зазначеного жилого будинку ними були прибудовані жила кімната та баня, вартість будівельних матеріалів склала 8000грн. Також, під час шлюбу на території вказаного домоволодіння ними спільно були побудовані три сараї, вартість будівельних матеріалів яких склала 9000грн., один сарай вартістю будівельних матеріалів 1000грн. та автомобільний гараж, вартістю будівельних матеріалів 2000грн. Крім того, за час сумісного проживання подружжя ними був придбаний: автомобіль ВАЗ ВАЗ2101, держ.номер НОМЕР_1, вартістю 7500грн., мопед вартістю 4000грн., три корови вартістю по 5000 грн. кожна, котел для опалювання вартістю 7000грн. Всього на суму 53500грн. Вищезазначене майно ОСОБА_4 вважає спільно нажитим майном подружжя, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.
В ході розгляду справи позивачка уточнила позовні вимоги та просила суд виділити їй в натурі одну корову, вартістю 5000грн., відповідачу виділити в натурі: баню вартістю 4000грн., три сараї вартістю 9000грн. та один сарай вартістю 1000грн., дві корови вартістю 10000грн., автомобільний гараж вартістю 2000грн., автомобіль вартістю 7500грн., мопед вартістю 4000грн., прибудовану кімнату вартістю 8000грн., газовий котел з батареями вартістю 7000грн., загальною вартістю 52500грн.; а також стягнути з відповідача на її користь вартість будівельних матеріалів автомобільного гаражу, прибудованої кімнати, одного сараю для утримання худоби та вартість одного сараю для зберігання вугілля, а також грошову компенсацію ? частку вартості автомобіля, мопеду, котлу для опалення, загалом на суму 20750грн.
Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 7 лютого 2011 року позов ОСОБА_4 задоволений частково. Виділено в натурі ОСОБА_4 одну корову, вартістю 5000грн., ОСОБА_5- дві корови, вартістю по 5000грн. кожна. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 у рахунок компенсації ? вартості однієї корови 2500грн. В решті позову ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в цій частині скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.
В апеляційній скарзі апелянт вказує, що суд при вирішенні спору, не врахував положення ст. 156 ЖК України, згідно яких припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє права користування членів сім’ї займаним приміщенням, тому безпідставно відмовив у виділі їй в користування кімнати, прибудованої до домоволодіння відповідача, як колишньому члену сім’ї відповідача.
Також на думку апелянта, суд не правильно визначив правовий режим майна, яке придбано за час шлюбу і згідно ч.3 ст.368 ЦК України є спільною сумісною власністю подружжя, зокрема необґрунтовано відмовив у задоволенні вимог про стягнення грошової компенсації за автомобіль в сумі 3725грн., дійшовши висновку, що спірний автомобіль не є власністю відповідача, оскільки вказаний автомобіль був придбаний у період шлюбу за сумісні кошти – 7500грн., відповідач володіє цим автомобілем на підставі генеральної довіреності та фактично є його власником, тому з відповідача на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню ? частки вартості вказаного автомобіля. Крім того, апелянт вказує, що суд необґрунтовано відмовив у задоволенні вимог про стягнення з відповідача грошової компенсації в сумі 2000грн. за мопед, оскільки останній був також придбаний у період шлюбу.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія судів дійшла висновку, що апеляційні скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення компенсації вартості на користь позивачки грошової компенсації за ? частку вартості автомобіля, мопеду, котлу для опалення, а також вартості будівельних матеріалів автомобільного гаражу, прибудованої кімнати, одного сараю для зберігання вугілля, загалом на суму 20750грн., суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.
Повністю з таким висновком не може погодитись колегія суддів.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, з 21 листопада 1985 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 22 жовтня 2009 року.
За договором купівлі-продажу, укладеним у 1983 році між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, останній придбав домоволодіння по АДРЕСА_1
Як вбачається з технічного паспорту (1988 року) на вказане домоволодіння, останнє складається з жилого будинку та прибудови 1956 року забудови, літної кухні-бані 1987 року забудови, двох сараїв 1970 року забудови та уборної – 1960 року забудови (а.с.29-30).
ОСОБА_4 в обґрунтування вимог про стягнення вартості прибудованої кімнати та підсобних будівель посилається на те, що під час шлюбу у домоволодінні до жилого будинку ними були прибудовані жила кімната та баня. Також, під час шлюбу на території вказаного домоволодіння ними спільно були побудовані чотири сараї та автомобільний гараж.
Відповідач заперечуючи проти позову, не погодився з вартістю будівельних матеріалів, визначеною позивачкою, пославшись також на те, що остання взагалі не приймала участь у будівництві та не несла на це витрат.
Відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про власність" у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини.
Оскільки згідно зі ст. 17 ЗК і ст. 14 Закону України "Про власність" земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України "Про власність", таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв'язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім'ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.
Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно.
Таке ж право за цих умов належить членам сім'ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них ст. 156 ЖК обов'язок (Пленум Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок».
Як вбачається, з технічного паспорту на будинок, за час шлюбу сторін – у 1987 році була побудована літня кухня-баня, визначена на плані літ. «Б» (а.с.61).
Отже з наведеного випливає, що ОСОБА_4 має право на відшкодування своїх витрат на будівництво літної кухні-бані.
Однак, позивачем не надано суду фактичних даних, на підставі яких можливо було б встановити факт наявності та суму витрат позивача на будівництво літної кухні – бані, а також її дійсну вартість на час розгляду справи. Визначена позивачем вартість жодним документом не підтверджена.
Крім того, як правильно встановлено судом вбачається з матеріалів справи, інше підсобні будівлі - автомобільний гараж, сараї є самочинним будівництвом, і особа є власником будівельних матеріалів до ведення їх в експлуатацію.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів щодо об’єму, найменування та вартості будівельних матеріалів, які витрачені при будівництві, а тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_4 про стягнення вартості будівельних матеріалів.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції при вирішенні спору, не врахував положення ст. 156 ЖК України, згідно яких припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє права користування членів сім’ї займаним приміщенням, а тому безпідставно відмовив у виділі їй в користування кімнати, прибудованої до домоволодіння відповідача, як колишньому члену сім’ї відповідача не містять підстав для скасування оскаржуваного рішення суду виходячи з такого.
Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог.
Статтею 31 ЦПК України встановлено право позивача протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог.
Реалізуючи вказані права, 18 січня 2011 року ОСОБА_4 уточнила позовні вимоги до коло яких такі вимоги як виділ у користування певної частини домоволодіння не увійшли (а.с.97-98).
Суд першої інстанції також обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог про стягнення компенсації ? частики вартості автомобіля та мопеда.
Так, з матеріалів справи, зокрема з листа начальника Керченського ВРЕР від 10 вересня 2010 року та техпаспорту вбачається, що автомобіль ВАЗ ВАЗ2101, держномер НОМЕР_1 зареєстрований та є власністю ОСОБА_7
За таких обставин спірний автомобіль не є власністю подружжя, а тому не може бути предметом поділу.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що ОСОБА_5 правомірно володіє вказаним автомобілем, на підставі довіреності, не спростовують правильність висновку суду першої, оскільки наявність таких прав відповідача як володіння, користування майном не є достатньою підставою для його поділу як спільного сумісного майна.
За правилами ст.ст. 22, 29 КпШС поділу підлягає майно, що є спільною сумісною власністю.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388 «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» мопед підлягає реєстрації у порядку встановленому наведеною постановою.
Саме з цим законодавець пов’язує виникнення права власності на мопед.
Однак матеріали справи відомості щодо реєстрації вказаного мопеду на ім’я відповідача не містять, а тому він не може бути об’єктом поділу.
Разом з тим колегія суддів не може погодитись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 про поділ спільно нажитого майна – опалювального котла.
У порушення ст.ст. 213, 215 ЦПК України, суд першої інстанції не з’ясував обставини, на які позивач посилався, як на підставу зазначених вимог та не зазначив у рішення мотивів, з яких у вказаних вимогах відмовлено.
Між тим, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 визнає, що спірній котел є спільною сумісною власністю подружжя, вартість якого визначена відповідачем у сумі 2100 грн.
Відповідно до ч.1 ст.61 ЦПК України обставини, визнані сторонами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Вказане майно у суді апеляційної інстанції відповідач запропонував виділити у власність позивачці.
Однак, виходячи з положень ст.ст.69-71 СК України, колегія суддів вважає, що спірний котел має бути виділений у власність відповідачу, оскільки він встановлений у домоволодінні, яке належить останньому і його демонтування може спричинити певні пошкодження.
На користь позивача підлягає стягненню компенсація ? частки вартості котла для опалювання. При цьому колегія суддів приходить до висновку що розмір компенсації повинен складати 1050 грн., оскільки вартість котла, що була визнана відповідачем складає 2100 грн., інша вартість котла позивачем доведена не була.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя - опалювального котла, суд першої інстанції не повно з’ясував обставини, що мають значення для справи і припустився порушенням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до п.п. 1,4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є підставою для його скасування з ухваленням нового про часткове задоволення цих вимог.
На підставі наведеного, керуючись статтею 303, пунктом 2 частини 1 статті 307, пунктами 1,4 частини 1 статті 309, частиною 2 статті 314, статтею 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії,
ВИРІШИЛА :
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду АР Крим від 7 лютого 2011 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 про розподіл спільно нажитого майна – опалювального котла скасувати.
Ухвалити в цій частині нове рішення, яким ці вимоги задовольнити частково.
Виділити у власність ОСОБА_5 опалювальний котел вартістю 2100 гривень.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 компенсацію вартості ? частки опалювального котла в розмірі 1050 (однієї тисячі п’ятдесят) гривень.
В іншій частині вказаних позовних вимог відмовити.
В решті рішення Ленінського районного суду АР Крим від 7 лютого 2011 року залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з дня його проголошення, однак може бути оскаржене до суду касаційної інстанції шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Судді :
Т.С. Авраміді В.І. Іщенко Т.І. Моісеєнко