ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 жовтня 2006 р. | № 14/443 |
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу дитячого лікувально-оздоровчого комплексу “Сокіл”, с. Сокіл Галицького району Івано-Франківської області,
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31.05.2006
зі справи № 14/443
за позовом Галицького районного центру зайнятості (далі –Центр зайнятості), м. Галич Івано-Франківської області,
до дитячого лікувально-оздоровчого комплексу “Сокіл” (далі –ДЛОК “Сокіл”)
про стягнення 8 821,07 грн.,
ВСТАНОВИВ:
Центр зайнятості звернувся до господарського суду Івано-Франківської області з позовом про стягнення з ДЛОК “Сокіл” 8 821,07 грн., які ним перераховано відповідачеві на виконання умов договорів про організацію оплачуваних громадських робіт, мотивуючи свої вимоги безпідставністю використання на ці цілі коштів фонду сприяння зайнятості населення через наявність необхідних коштів у ДЛОК “Сокіл”.
Рішенням названого суду від 06.02.2006 (суддя Булка В.І.) у позові відмовлено. Прийняте рішення мотивовано відсутністю вини відповідача та обов’язком саме Центру зайнятості перевіряти наявність у ДЛОК “Сокіл” необхідних коштів.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.05.2006 (колегія суддів у складі: Мурська Х.В. –головуючий суддя, судді Давид Л.Л., Краєвська М.В.) рішення господарського суду Івано-Франківської області від 06.02.2006 скасовано та позов задоволено. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивач мав фінансувати відповідні заходи лише за відсутності коштів у відповідача, тоді як вони у ДЛОК “Сокіл” були. Водночас на Центр зайнятості законодавством не покладено обов’язку з установлення наявності чи відсутності коштів на рахунку відповідача.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ДЛОК “Сокіл” просить постанову апеляційного суду зі справи скасувати внаслідок її прийняття з порушенням норм матеріального та процесуального права та залишити в силі рішення місцевого суду.
Центр зайнятості подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про безпідставність її доводів та просив постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а скаргу без задоволення.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Представники сторін у судове засідання не з’явилися.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
Місцевим господарським судом встановлено, що:
- державна служба зайнятості в 2003-2005 роках відповідно до укладених сторонами договорів направляла до ДЛОК “Сокіл” для упорядкування його території і приміщень громадян з числа осіб зареєстрованих як безробітні;
- відповідачу для фінансування громадських робіт на виконання умов договорів у 2003 році перераховано 5 474,92 грн., а в 2004 році - 3 346,15 грн.;
- позивач не вимагав від відповідача довідку банку щодо наявності чи відсутності коштів на його розрахунковому рахунку.
Апеляційним господарським судом додатково встановлено, що:
- Центром зайнятості та ДЛОК “Сокіл” протягом 2003-2004 років укладено договори про спільну діяльність з організації оплачуваних громадських робіт, а саме: від 02.06.2003 № 46, від 09.06.2003 № 51, від 18.08.2003 № 85, від 12.01.2004 № 1, від 05.04.2004 № 40, від 10.06.2004 № 79 та від 07.09.2004 № 130;
- відповідно до пунктів 6 договорів за 2003 рік та пунктів 3 договорів за 2004 рік сторонами визначено порядок організації, фінансування оплачуваних громадських робіт та оплату праці громадян;
- на виконання умов договорів Центром зайнятості перераховано відповідачеві 8 821,07 грн.;
- в період дії вищевказаних договорів на рахунку відповідача були кошти.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо належного виконання відповідачем договірних зобов’язань.
Відповідно до пункту 1 Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт (далі –Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1998 № 578, оплачувані громадські роботи –це загальнодоступні види тимчасової трудової діяльності громадян, що не потребують спеціальної кваліфікації і виконуються на договірній основі.
Згідно з пунктами 12 і 13 Положення Центри зайнятості безпосередньо можуть укладати договори про організацію оплачуваних громадських робіт з підприємствами усіх форм власності. Направлення державною службою зайнятості громадян на оплачувані громадські роботи здійснюються у встановленому порядку на підставі укладених договорів.
Відповідно до пункту 17 Положення фінансування оплачуваних громадських робіт проводиться за рахунок коштів місцевих бюджетів, коштів державного фонду сприяння зайнятості населення (в частині організації таких робіт для безробітних) та коштів підприємств, для яких ці роботи виконуються.
Пунктом 21 Положення встановлено, що оплата праці осіб, зайнятих на оплачуваних громадських роботах, здійснюється за рахунок коштів місцевих бюджетів та підприємств за фактично виконану роботу і не може бути меншою мінімального розміру заробітної плати, встановленої законодавством, за умови якісного виконання норм праці. Підприємства можуть встановлювати відповідні доплати до заробітної плати згідно з законодавством.
Згідно з пунктом 22 Положення для безробітних, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, оплата праці або доплата до мінімальної заробітної плати може фінансуватися за рахунок державного фонду сприяння зайнятості населення за умови відсутності коштів у підприємства на момент сплати заробітної плати, що підтверджується відповідною довідкою банку.
Статтями 161, 162 Цивільного кодексу Української РСР, статтями 525, 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.
Наявні в матеріалах справи договори Центру зайнятості з ДЛОК “Сокіл” щодо організації оплачуваних громадських робіт (від 02.06.2003 № 46, від 09.06.2003 № 51, від 18.08.2003 № 85, від 12.01.2004 № 1, від 05.04.2004 № 40, від 10.06.2004 № 79 та від 07.09.2004 № 130, а.с. 68-76) не є тотожними за структурою і фактичним змістом договірних умов.
Отже, для правильного вирішення даного спору попереднім судовим інстанціям належало: з’ясувати фактичні обставини взаємовідносин сторін за кожним із спірних договорів; в кожному окремому випадку встановити визначені сторонами умови оплати праці осіб, зайнятих на оплачуваних громадських роботах, і перевірити їх дотримання; витребувати та дослідити складені сторонами документи (довідки про наявність чи відсутність коштів, звіти відповідача про використання коштів, двосторонні акти, інше), що згідно з умовами договорів мали свідчити про виконання зобов’язань за кожним з них; з’ясувати, які саме витрати фактично оплачено Центром зайнятості; встановити дати сплати заробітної плати особам, зайнятим на оплачуваних громадських роботах, та перевірити наявність у відповідача коштів на ці моменти; дослідити та дати оцінку доводам ДЛОК “Сокіл” щодо відсутності у нього необхідних коштів для здійснення виплат за кожним з договорів (в тому числі, з урахуванням цільового призначення коштів).
Проте цього ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами зроблено не було.
Таким чином, попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 11110 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.
Керуючись статтями 1117, 1119 –11112 ГПК України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу дитячого лікувально-оздоровчого комплексу “Сокіл” задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 06.02.2006 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31.05.2006 зі справи № 14/443 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду Івано-Франківської області.
Суддя В.Селіваненко
Суддя І.Бенедисюк
Суддя Б.Львов