Справа № 22-ц-1244/2011
Категорія 46
Головуючий у 1 інстанції Бельмега М.В.
Суддя-доповідач Соколовський В.М.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 серпня 2011 року м. Івано-Франківськ
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
„11” серпня 2011р. м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:
головуючого-судді Соколовського В.М.,
суддів: Горблянського Я.Д., Стефанів Н.С.,
секретаря Сідорука А.О.,
з участю: апелянта ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Косівського районного суду від 16 червня 2011 року,-
в с т а н о в и л а :
ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом, в якому просила поділити житловий будинок в натурі, що є спільним майном подружжя і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 Косівського району; виділивши їй у власність 1/2 частку житлового будинку з господарськими спорудами та визначивши порядок користування домоволодінням та переданою у власність земельною ділянкою. Також просила виділити їй в особисте користування і володіння 1/2 частку спільної земельної ділянки для обслуговування належної їй частини житлового будинку із господарськими спорудами та для ведення нею особистого підсобного господарства.
В процесі розгляду справи позивачка уточнила позовні вимоги та просила визнати за нею право власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку, що є спільним майном подружжя і знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 Косівського району, та провести реальний поділ нерухомого майна, виділивши їй, враховуючи інтереси неповнолітньої дитини, згідно висновку експерта як власнику за варіантом № 2 у власність 1/2 частку вказаного вище житлового будинку та господарських споруд.
Позовні вимоги ОСОБА_3 про поділ по 1/2 частині спільної земельної ділянки для обслуговування домоволодіння ухвалою Косівського районного суду від 20 червня 2008 року виділено в окреме провадження (а.с.121).
Позовні вимоги стосовно поділу спільного будинковолодіння мотивувала тим, що з червня 1978 року по жовтень 2005 року перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 року народилася донька. З 1980 року по 2003 рік сторони проживали однією сім’єю та вели спільне господарство в селі Прокурава Косівського району. 17 вересня 1996 року вони з відповідачем придбали по договору купівлі-продажу житловий будинок із господарськими спорудами та земельною ділянкою в селі Прокурава Косівського району. Житловий будинок був непридатним для проживання, тому на місці його розташування вони самовільно побудували новий житловий будинок. Оскільки, головою дому був відповідач, то і земельну ділянку йому було передано у приватну власність по рішенню сесії Прокуравської сільської ради від 14 листопада 1996 року. Тому позивачка вважає, що земельна ділянка належить сторонам на праві спільної сумісної власності по 1/2 частині, через те вона вправі ставити вимогу про узаконення самочинного будівництва і поділ будинковолодіння. В зв’язку з тим, що їхня дочка після розлучення сторін проживає з позивачкою, то, згідно ст.70 Сімейного кодексу України, вона має право на більшу частку при поділі майна.
Рішенням Косівського районного суду від 16 червня 2011 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за позивачкою право власності на 42/100 (ідеальна доля) частини будинковолодіння, що знаходиться в АДРЕСА_2 Косівського району Івано-Франківської області і розташоване на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_2, а саме: приміщення № 2, площею 19,1 кв.м., вартістю 39539 грн. 87 коп.; приміщення № 3 (кухня), площею 5,7 кв.м., вартістю 11799 грн. 86 коп.; приміщення № 4, площею 2,2 кв.м., вартістю 4554 грн. 33 коп.; дроворубня дерев’яна (на плані літера «Б»), вартістю 1853 грн.; оборіг дощаний (на плані літера «В»), вартістю 968 грн.; а всього на суму 58715 грн. 06 коп. (варіант 1, власник № 2 відповідно до висновку експертизи), що становить реальних часток 40,71%.
ОСОБА_2 виділено 58/100 (ідеальна доля) частин будинковолодіння, а саме: приміщення № 1, площею 24,9 кв.м., вартістю 51546 грн. 74 коп.; приміщення № 5, площею 16,4 кв.м., вартістю 33950 грн. 46 коп., а всього на суму 85497 грн. 20 коп., що становить реальну частку 59,29%.
Різницю в грошовій вартості між варіантами поділу, що перевищує ідеальні частки в розмірі 1860 грн., що становить 1,29%, стягнуто з відповідача на користь позивачки.
Цим же рішенням стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави 90 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а з ОСОБА_2 на користь позивачки 760 грн. витрат по оплаті судового збору та 109 грн. витрат за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
На дане рішення ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, вказуючи на його незаконність і необґрунтованість через порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповного з’ясування судом обставин справи. Тому просив скасувати таке рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову, стягнувши з неї судові витрати по розгляду справи в апеляційній інстанції.
Зокрема, вважає, що суд не виконав вимог п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04.10.1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», оскільки, не запропонував сторонам подати клопотання про витребування від органів державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної і санітарної інспекцій висновків про дотримання вимог закону щодо переобладнання і поділу будинку, а від виконкому Прокуравської сільської ради дозволу на перепланування і переобладнання будинку. Відповідно до п.7 зазначеної Постанови, у тих випадках, коли для поділу необхідне перепланування та переобладнання будинку, він проводиться при наявності дозволу на це виконкому місцевої ради (ст.152 ЖК України). Якщо сторона оспорює рішення виконкому щодо дозволу на переобладнання та перепланування і воно є обгрунтованим, суд може не погодитись з ним, мотивуючи це в рішенні. Як вбачається із висновку судової будівельно-технічної експертизи від 15.10.2007 року, на яку зіслався суд, по запропонованому експертом варіанту поділу необхідно виконати певний об’єм робіт і на такі роботи потрібний дозвіл виконкому Прокуравської сільської ради у вигляді відповідного рішення, яке у справі відсутнє. При цьому будівельно-технічна експертиза на предмет визначення варіантів поділу будинковолодіння судом не призначалась, оскільки, перед експертом питання про поділ будинковолодіння взагалі, і про варіанти поділу зокрема, - не ставилось. Тим не менше експерт, без ухвали суду, а тому без належних підстав, будинок поділив і запропонував суду не варіанти поділу будинку, які мав би розглянути суд за участю сторін, а лише один, на його думку, оптимальний варіант поділу, що стверджується зазначеним висновком, таким чином залишивши суду єдину можливість затвердити поділ будинку по запропонованому єдиному варіанту. Тому, вважає апелянт, такий висновок експертизи щодо поділу будинку не може бути належним доказом у справі для підтвердження вимог позивачки.
Також апелянт зазначив, що суд вказав у рішенні, що самовільно побудований сторонами житловий будинок під час шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя, однак, такий висновок суперечить ч.2 ст.376 ЦК України, згідно якої особа, яка здійснює або здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. З огляду на це, посилання суду на статті 22, 23 КпШС (в редакції 1969 року), на статті 60, 70 СК України та статті 364, 370, 372 ЦК України, вважає апелянт, є некоректними, оскільки, ні він, ні позивачка на самочинно побудований будинок права власності не набули.
Окрім того апелянт вказує на помилковість висновку суду про те, що оскільки, 17 вересня 1996 року вони з позивачкою купили житловий будинок, перебуваючи у шлюбі, тому, відповідно до ст.30 ЗК України (в редакції 1992 року), при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об’єктами переходить право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження споруди. З таким висновком погодитись апелянт не може, оскільки, по-перше, куплений будинок за обопільною згодою сторони зруйнували і об’єкта права власності позбулись, по-друге, право на користування землею при переході права власності на куплений жилий будинок, у відповідності до вимог ст.23 ЗК України (в редакції 1990 року), не було посвідчене Прокуравською сільською радою, і по-третє, в договорі купівлі-продажу житлового будинку стосовно земельної ділянки нічого не вказано. А з огляду на те, що земельна ділянка, на якій здійснено самочинне будівництво будинку, належить апелянту і це право підтверджено судовими рішеннями, у наданні ж земельної ділянки позивачці ОСОБА_3 сільська рада відмовила, тому за позивачкою не може бути визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці апелянта.
В судовому засіданні апелянт ОСОБА_2 підтримав вимоги апеляційної скарги з вище зазначених мотивів і просив її задовольнити.
Позивачка ОСОБА_3 та її представник - адвокат ОСОБА_4 в судове засідання не прибули, хоча належно повідомлені про розгляд справи.
Вислухавши доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_2, який просив задовольнити скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Постановляючи рішення про задоволення позову частково та визнаючи за позивачкою ОСОБА_3 право власності на 42/100 ідеальних долей будинковолодіння, що в АДРЕСА_2 Косівського району, виділивши відповідні приміщення на таку частку, та визнаючи за відповідачем ОСОБА_2 58/100 ідеальних долей вище зазначеного будинковолодіння, з виділом відповідних приміщень на таку частку, як майна, що є спільною сумісною власністю, суд виходив з того, що сторони в період з 1978 року по 2005 рік проживали у зареєстрованому шлюбі. В 1996 році вони спільно по договору купівлі-продажу придбали непридатний для проживання старий житловий будинок із земельною ділянкою, який було зруйновано і на його місці за спільні сімейні кошти самочинно побудовано новий будинок, готовністю на час розгляду справи 92% (по висновку судової будівельно- та земельно-технічної експертизи), а згодом готовністю і у 100% (згідно довідки Коломийського МБТІ). Тому суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_3, як колишня дружина і співвласник новозбудованого житлового будинку з господарськими приміщеннями, має право на рівну частку у спільному нерухомому майні, про те із збільшенням частки відповідача на 8%.
Про те, такий висновок суду першої інстанції є необґрунтованим і помилковим та не відповідає обставинам справи, а рішення постановлено з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачка ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 1978 року до 2005 року, тобто до часу розірвання шлюбу Коломийським міськрайонним судом, згідно відповідного рішення від 26 серпня 2005 року, та стверджується актовим записом за № 219 від 28 жовтня 2005 року (а.с.12, 11).
Довідкою Прокуравської сільської ради № 243 від 25.10.2007 року (а.с.87) стверджується, що згідно договору купівлі-продажу № 1745 від 17.09.1996 року ОСОБА_2 купив будинковолодіння АДРЕСА_2 Косівського району. В 2000 році ОСОБА_2 розвалив куплене ним будинковолодіння і на його місці самочинно побудував новий житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами. Самовільно побудований житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами ОСОБА_2 у виконкомі Прокуравської сільської ради не зареєстровані, рішення про введення їх в експлуатацію у встановленому порядку не приймалось.
Відповідно до довідки Прокуравської сільської ради № 700 від 31.07.2006 року (а.с.16), за господарством ОСОБА_2, згідно із записом у по господарській книзі № 4, станом на 01.07.2006 року рахується земельна ділянка площею 0,57 га. Рішенням сесії сільської ради від 14.11.1996 року ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 0,355 га, в тому числі 0,253 га на участку Потік для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і 0,102 га на участку Потік для ведення особистого підсобного господарства. Державний акт на право приватної власності на землю видано 05.02.1998 року під № 33. Згідно договору купівлі-продажу № 1745-Д від 17.09.1996 року, ОСОБА_2 являється власником житлового будинку та господарських будівель, зареєстрованого в погосподарській книзі № 6. До сільської ради про надання дозволу на перебудову житлового будинку ОСОБА_2 не звертався.
За висновком судової будівельно- та земельно-технічної експертизи від 15.10.2007 року (а.с.56-61) будівництво будинку проведено на місці старого будинку, тобто це перебудова на старому місці нового будинку з попереднім знесенням старого будинку. На знесений будинок в Коломийському МБТІ було виготовлено технічний паспорт на власника ОСОБА_2 Будівництво нового будинку проведено із дотриманням будівельних норм і правил, готовність якого на день проведення експертизи становить 92%.
Довідкою Коломийського МБТІ від 12.02.2008 року № 3097-а стверджується, що процент готовності житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_2 і належить ОСОБА_2, складає 100% (а.с.112).
Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Згідно із ч. ч. 1, 3 ст. 22 Закону України "Про основи містобудування" забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об'єктів містобудування, перебудову або знесення будинків та споруд.
Статтею 18 Закону України "Про основи містобудування" в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, було передбачено, що закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.
Відповідно до ст. 301 Закону України "Про планування і забудову територій" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів здійснюється приймальними комісіями. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
До 1 січня 2009 року був чинним Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року N 1243, яким визначалися основні вимоги та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів незалежно від джерел фінансування їх будівництва; з 1 січня 2009 року механізм та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів встановлено Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року N 923.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Статтею 376 ЦК України також визначені певні правила, за якими можливе визнання за особою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.
Відповідно до ст. 26 Закону України "Про основи містобудування" спори з питань містобудування вирішуються радами у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.
Згідно із ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З огляду на вказане, звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво повинно мати місце при наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.
Але, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню; не звернув уваги на наведене та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
За таких обставин ухвалене у справі рішення вважати обґрунтованим немає підстав, тому колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення, як незаконне, підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3.
Розподіл судових витрат колегія суддів вирішує у відповідності до ст.88 ЦПК України.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст.307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Косівського районного суду від 16 червня 2011 року скасувати і ухвалити нове рішення.
В позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання за позивачкою права власності на 1/2 частку незавершеного будівництвом житлового будинку, що є спільним майном подружжя і знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 Косівського району; проведення реального поділу нерухомого майна, виділивши позивачці, враховуючи інтереси неповнолітньої дитини, згідно висновку експерта як власнику за варіантом № 2 у власність 1/2 частку спірного житлового будинку та господарських споруд, – відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 380 грн. оплаченого державного мита і 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.