ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
=======================================================================
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"07" липня 2011 р. Справа № 15/128/10
За позовом Фізичної особи –підприємця ОСОБА_1,
АДРЕСА_1,
до відповідача Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради,
54027, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20,
про визнання договору оренди недійсним.
Суддя Т.В. Гриньова –Новицька
Представники:
Від позивача –ОСОБА_3, дов. б/н від 25.10.2010р.
Від відповідача –ОСОБА_4 № 986/07.01-10 від 21.07.2010р.
Суть спору: У липні 2010 року Фізична особа –підприємець ОСОБА_1 (далі –позивач) звернулася з позовом до Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради (далі - відповідач) про визнання договору оренди нерухомого майна від 26.12.2005р. та додаткової угоди до нього недійсними з моменту укладення.
Рішенням господарського суду Миколаївської області від 26.10.2010р. у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Одеський апеляційний господарський суд постановою від 23.12.2010р., рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постановою від 21.04.2011р. Вищий господарський суд України скасував постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.12.2010р. у справі № 15/128/10 і рішення господарського суду Миколаївської області від 26.10.2010р. у цій справі. Матеріали справи скерував для нового розгляду до господарського суду Миколаївської області.
Ухвалою від 23.05.2011р. господарський суд Миколаївської області у складі судді Гриньової–Новицької Т.В. прийняв справу до свого провадження.
Під час нового розгляду справи позивач підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити.
Відповідач позов не визнав з підстав зазначених у відзивах; заявив про застосування судом позовної давності.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд, -
встановив:
26.12.2005р. між сторонами укладено договір № 6026 оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до комунальної власності (далі - Договір), згідно з яким позивач передав, а відповідач –прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення даху площею 130 кв.м., розміщене за адресою: АДРЕСА_2 з метою використання під господарчі потреби (далі –приміщення).
В подальшому сторонами укладено угоду про зміни до Договору, які набрали силу з 01.01.2007р. Цією угодою сторони збільшили площу орендованого приміщення до 550 кв.м. та розмір орендної плати, встановивши її у сумі 1779 грн. 95 коп. з урахуванням щомісячного індексу інфляції та податку на додану вартість.
Обґрунтовуючи позовні вимоги нормами ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. ст. 320, 761 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України), позивач посилається на те, що відповідач (орендодавець) не є власником приміщення, тому не мав права передавати його в оренду; орендоване приміщення як допоміжне мало бути передано безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Наведені обставини позивач вважає підставами недійсності Договору.
Згідно зі ст. 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму. Частиною 1 статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Відповідно до частин першої –третьої та п’ятої ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Твердження позивача про те, що відповідач не мав права передавати приміщення в оренду, оскільки не був власником цього майна, а також про те, що при укладенні договору відповідач приховав факт відсутності у нього права власності на об’єкт оренди, спростовується п. 2.3 Договору, в якому чітко вказано, що власником майна є міська громада, а відповідач (орендодавець) під час укладення Договору діяв на підставі Положення про Управління з використання та розвитку комунальної власності міської ради.
Відповідно до ст. 60 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Статтею 54 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” встановлено, що сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада у межах затверджених нею структури і штатів може створювати відділи, управління та інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.
Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради.
Положення про відділи, управління та інші виконавчі органи ради затверджуються відповідною радою.
Тобто відповідач, як уповноважений орган Миколаївської міської ради з питань розпорядження майном, мав усі підстави надавати в оренду нежитлове приміщення горища у будинку АДРЕСА_2. Отже, не будучі власником приміщення, позивач відповідно до вимог ч. 2 ст. 761 ЦК України діяв як особа, уповноважена на укладення договору найму.
З огляду на вищенаведене суд вважає, що укладаючи спірний договір відповідач діяв у межах закону та наданих йому повноважень і не порушував прав відповідача.
Однією з підстав для визнання правочину недійсним, є порушення цим правочином прав та охоронюваних законом інтересів особи, а відсутність такого порушення є підставою для відмови у позові, оскільки у позивача відсутнє право на позов, яке встановлено ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Твердження позивача про те, що об’єкт оренди є спільною власністю мешканців будинку АДРЕСА_2, є лише припущенням і ніякими доказами не доведено. Згідно зі ст. 33 ГПК України саме на позивача покладено обов’язок доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.
Відповідач просить суд застосувати позовну давність та з цих підстав відмовити позивачу у задоволенні позову.
Відповідно до ст. ст. 256-258, 261 ЦК України позовна давність –це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки, а до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману –п’ять років.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки суд встановив, що права та охоронювані законом інтереси позивача відповідачем не порушувались, то застосувати позовну давність неможливо.
За таких обставин у задоволенні позовних слід відмовити повністю.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 44, 49, 82, 84, 85 ГПК України, господарський суд, -
ВИРІШИВ:
В позові відмовити повністю.
Повне рішення складено “12” липня 2011 року
Суддя Т.В.Гриньова-Новицька