Справа № 2-278/11

                                РІШЕННЯ

                                                    ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 06 липня 2011 року               Погребищенський районний суд Вінницької області

в складі: головуючого –судді Панасюка О.С.

з участю секретаря Москаленко С.П.,

представника позивачки –адвоката ОСОБА_1,

представника відповідачки –адвоката ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Погребищі

справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 9 липня 2002 року, розірвання договору довічного утримання, –, -

                                                   Встановив:

19.05.2011р. позивачка звернулась до суду з цим позовом, вказуючи, що 12.02.1993р. вчинила заповіт, за яким призначила спадкоємцем на усе своє майно ОСОБА_5, а у випадку її смерті до дня відкриття спадщини, право на спадщину отримувала дочка останньої ОСОБА_4, з початку 2002 року її стан здоров`я погіршився і вона стала часто звертатись до ОСОБА_4 за допомогою, яка з березня 2002 року почала пропонувати укласти договір довічного утримання, на що вона погодилась і передала відповідачці правовстановлюючі та технічні документи на належний їй будинок в АДРЕСА_1; 9.07.2002р. на автомобілі ОСОБА_4 доставила її до Погребищенської державної нотаріальної контори, де через похилий вік та незадовільний стан здоров`я, не читаючи змісту вона підписала заповнений нотаріусом документ, вважаючи, що підписує договір довічного утримання; нотаріус цей документ також не зачитував, його змісту не роз’яснював; в грудні 2010 року, у зв’язку із черговим погіршенням стану здоров`я, вона звернулась до ОСОБА_4 з проханням збільшити обсяг допомоги, але та відмовилась, заявила, що є власницею будинку і показала договір дарування від 9.07.2002р.; на її ж зауваження про те, що було укладено договір довічного утримання, відповідачка образила її і взагалі припинила відвідувати.

В судовому засіданні позивачка та її представник – адвокат ОСОБА_1 підтримали позовні вимоги і з мотивів, викладених у позовній заяві, просили визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 9.07.2002р., за яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 житловий будинок, розташований у АДРЕСА_1, як такий, що укладений внаслідок помилки, визнати, що між сторонами був укладений договір довічного утримання, розірвати його та визнати за ОСОБА_3 право власності на це нерухоме майно.

Відповідачка позову не визнала зовсім, пояснила, що саме позивачка ініціювала укладення договору дарування, будь-яких домовленостей між ними щодо надання за це утримання ОСОБА_3 не було, дарителька розуміла значення вчинюваного правочину, його зміст та наслідки роз’яснював їй нотаріус; ОСОБА_4 не заперечувала факту надання допомоги ОСОБА_3 як до, так і після укладення договору, але пояснювала, що така допомога не була обумовлена будь-якими матеріальними вигодами; стверджувала, що за станом здоров`я на час укладення договору позивачка розуміла значення своїх дій, правильно розуміла зміст договору та його наслідки і бажала їх настання, вказувала, що має бажання розпорядитись своїм майном ще за життя, аби після її смерті ні у кого не виникало будь-яких сумнівів щодо її справжнього волевиявлення.   

З`ясувавши  позиції сторін, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позову необхідно відмовити з таких міркувань.

В судовому засіданні беззаперечно доведено, що згідно з договором дарування від 12.02.2002р., посвідченим державним нотаріусом Погребищенської державної нотаріальної контори Швецьом О.В., ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 житловий будинок, розташований у АДРЕСА_1 (а.с.53); на виконання цього договору позивачка передала відповідачці правовстановлюючі документи на будинок і та 26.07.2002р. зареєструвала договір в КП «Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації» та внесла відповідні зміни до технічного паспорту на будинок (а.с.57).

Відповідно до чинної на час виникнення спірних правовідносин ч.1 ст.56 ЦК УРСР в редакції 1963 року угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Ч.2 ст.58 цього Кодексу встановлювалось, що якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі

Як роз’яснено у п.п. 19, 20, 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», помилка внаслідок недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ці норми (ст.231 ЦК України, ст.57 ЦК УРСР) не застосовуються щодо односторонніх правочинів. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Згідно з ч.1 ст.243 ЦК УРСР в редакції 1963 року, яка діяла на час виникнення правовідносин, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Ст.425, ч.ч.1,2 ст.426 зазначеного Кодексу встановлювалось, що за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною за віком або за станом здоров`я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач зобов’язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги; договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений і у ньому повинна бути зазначена оцінка відчужуваного майна, що визначається за згодою сторін, а також види матеріального забезпечення, що надаються набувачем майна відчужувачеві, та їх грошова оцінка, яка визначається за згодою сторін.

Оскільки стверджувана позивачкою помилка виникла через неналежне її ознайомлення зі змістом договору, тобто через власне недбальство, то вимоги про визнання недійсним договору дарування є безпідставними і задоволенню не підлягають.

При цьому суд відхиляє посилання позивачки на її похилий вік та хворобливий стан, тому що вона не посилалась на нездатність розуміти значення своїх дій (ч.1 ст.55 ЦК УРСР) як на підставу позову, а її представник відмовився в судовому засіданні від проведення у справі судово-психіатричної експертизи.

Фактично стверджуваний позивачкою обман з боку відповідачки (ч.1 ст.57 ЦК УРСР) підставою для визнання недійсним одностороннього правочину, яким є договір дарування, бути не може.

Натомість, з пояснень в судовому засіданні відповідачки, свідків Швеця О.В. – державного нотаріуса Погребищенської державної нотаріальної контори, який посвідчував договір дарування, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 видно, що позивачка бажала укласти саме договір дарування; те, що вона не прочитала особисто підписаного нею в присутності нотаріуса договору, як і факт не роз’яснення його змісту та наслідків нотаріусом жодними об’єктивними доказами не підтверджується.

Також, помилка в правовій природі правочину не свідчить про його удаваність, а посилання представника позивачки, які до того ж спростовувались в судовому засіданні самою ОСОБА_3, про те, що після укладення договору відповідачка надавала їй допомогу, як і наявність у позивачки потреби в такій допомозі через похилий вік та хворобливий стан здоров`я, не вказують на приховування договору довічного утримання, тому що між сторонами не було у встановленій для такого договору формі досягнуто домовленості щодо усіх істотних його умов, зокрема, видів матеріального забезпечення та їх грошової оцінки.

Крім того, представник позивачки стверджував, що про порушення свого права вона дізналась лише в грудні 2010 року, коли звернулась до відповідачки з вимогою збільшити обсяг допомоги, а відтак заявив про необхідність рахувати початок перебігу позовної давності саме з цього часу.

Однак, відповідно до ч.1 ст.76 ЦК УРСР в редакції 1963 року, яка діяла на час виникнення правовідносин, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов – дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Ч.1 ст.261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За ст.71 ЦК УРСР та відповідною їй ч.1 ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Враховуючи те, що договір дарування підписаний власноручно позивачкою 9.07.2002р., з того часу вона передала правовстановлюючі документи на будинок відповідачці, а відтак саме з дня укладення договору могла і повинна була дізнатися про порушення свого права, то позовна давність щодо вимоги про визнання недійсним договору дарування від 9.07.2002р. спливла 10.07.2005р., що, з урахуванням заяви позивачки у позовній заяві та її представника в судовому засіданні про застосування позовної давності, є самостійною підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України). Пояснення ОСОБА_3 про те, що про наявність договору дарування вона дізналась лише в 2010 році спростовується також показаннями запрошеного нею самою свідка ОСОБА_8, яка пояснила, що приблизно в 2004 році дізналась, що ОСОБА_3 подарувала свій будинок ОСОБА_4

Суд не бере до уваги показання свідків ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_11 та пояснення самої відповідачки про те, що після укладення договору дарування ОСОБА_4 та члени її сім`ї продовжували надавати допомогу ОСОБА_3, в тому числі матеріальну, оскільки вони не спростовують висновків суду щодо відсутності підстав для визнання укладеним договору довічного утримання.

Також суд відхиляє посилання представника позивачки, що оскільки ОСОБА_3 дотепер проживає у спірному будинку, сплачує за комунальні послуги, то договір дарування не виконаний через не передачу його предмету, а не здійснення його реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів відповідно до ч.2 ст.227 ЦК УРСР взагалі свідчить про не укладення договору, тому що згідно з п.1.3, п.п.1 п.1.5 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 7.02.2002р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2002р. за №157/6445, за якими право власності  на житловий будинок підлягає державній реєстрації, яка проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації, позивачка 26.07.2002р. зареєструвала своє право власності на це нерухоме майно у Вінницькому обласному об’єднаному бюро технічної інвентаризації, з того часу набула право вільно володіти та розпоряджатися цим майном, в тому числі шляхом надання будинку для проживання позивачці.

Керуючись ст.ст. 10,11,213,214,215 ЦПК України, -

                                        Вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 9 липня 2002 року, розірвання договору довічного утримання відмовити повністю через безпідставність позовних вимог.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до апеляційного суду Вінницької області через Погребищенський районний суд протягом десяти днів з часу його проголошення.

Суддя