Апеляційний суд Кіровоградської області
Справа № 22ц-1683/11 Головуючий у суді І-ї інстанції Шевченко І.М.
25 Доповідач Карпенко О. Л.
РІШЕННЯ
Іменем України
26.07.2011 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі:
головуючого - Голованя А.М.,
суддів - Черниш Т.В.,
Карпенко О.Л.
при секретареві - Дімановій Н.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді справу за позовом ОСОБА_3 до державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат»Інгульська шахта, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору виконавча дирекція Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань в Кіровоградській області про стягнення відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат»Інгульська шахта на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 20 травня 2011 року, -
ВСТАНОВИЛА:
17 березня 2011 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. З урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог він просив суд поновити строк позовної давності та стягнути з відповідача на його користь 17 000 грн. відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що він працював на шахті Інгульська ДП "Східний гірничо-збагачувальний комбінат" з жовтня 1993 року по травень 2006 року, в тому числі за професіями підземний гірничий робочий, підземний прохідник, тобто в шкідливих умовах праці, що призвело до професійного захворювання. Висновком МСЕК йому встановлено 60% втрати професійної працездатності безстроково та визнано інвалідом третьої групи внаслідок професійного захворювання, яке виникло у зв'язку зі шкідливими умовами праці в період перебування в трудових відносинах з відповідачем. Внаслідок виниклого у нього професійного захворювання та втрати працездатності йому завдано моральну шкоду.
Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 20 травня 2011 року позов задоволено повністю. Стягнено з ДП "Східний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь позивача 17 000 грн. на відшкодування моральної шкоди а також 170 грн. 50 коп. судового збору і 37 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в суді.
Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідач подав апеляційну скаргу у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Скаргу обґрунтовано тим, що позивачем пропущено без поважних причин встановлений ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду, не доведено порушення відповідачем вимог ст. 153 КЗпП України та ст. 4 Закону України «Про охорону праці»так, як шкідливі фактори на робочому місці позивача зумовлені відповідним видом діяльності підприємства і не можуть бути усунені, розмір позовних вимог є необґрунтованим та недоведеним.
Письмові заперечення на апеляційну скаргу не подавалися.
Представник відповідача в судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у скарзі та додатково пояснила, що створити абсолютно безпечні умови праці на шахті неможливо, однак вони були допустимими оскільки органи охорони праці не зупиняли виробництво.
Інші особи, які беруть участь у справі, повідомленні судовими повістками про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з’явилися про причини неявки не повідомили.
Заслухавши пояснення представника відповідача, доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду –зміні в частині стягнення судового збору.
Суд першої інстанції встановив, що позивач працював на Інгульській шахті ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат»в період з 25 жовтня 1993 року по 30 травня 2006 року і був звільнений на підставі п. 2 ст. 40 КЗпП України у зв’язку з невідповідністю працівника виконуваній роботі внаслідок стану здоров’я. Тяжкі і шкідливі умови праці протягом тривалого часу призвели до виникнення професійного захворювання.
Оскаржуючи рішення відповідач стверджує про відсутність його вини в спричиненя шкоди здоров’ю позивача.
Проте такі твердження відповідача спростовуються дослідженими судом доказами у справі: відомостями довідок МСЕК, відомостями Акта розслідування хронічного професійного захворювання від 31 жовтня 2006 року, санітарно-гігієнічною характеристикою умов праці від 09 вересня 2006 року згідно яких встановлено невідповідність санітарно-гігієнічних умов праці позивача нормативним вимогам та встановлено причинно-наслідковий зв'язок між умовами праці і захворюванням позивача.
Факт наявності у позивача хронічного професійного захворювання встановлено Актом розслідування хронічного професійного захворювання від 31 жовтня 2006 року. Згідно довідки до акта огляду МСЕК та довідки про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності від 16 січня 2007 року позивачу вперше встановлено 60% втрати професійної строком на один рік, а з 05 січня 2011 року - безстроково та визнано інвалідом третьої групи.
Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.
Відповідно до ч.ч. 1 –4 ст. 153 КЗпП України на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.
Відсутність заборон з боку органів охорони праці на роботу в небезпечних і шкідливих для здоров’я умах праці, на які посилалася представник відповідача, не може бути підставою для звільнення відповідача від відповідальності за шкоду завдану здоров’ю працівника під час виконання ним трудових обов’язків.
Згідно ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Статтею 237-1 КЗпП України передбачається відшкодування власником або уповноваженим ним органом працівникові моральної шкоди у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральна шкода відшкодовується працівникові безпосередньо роботодавцем за сукупності умов: наявності факту порушення роботодавцем законних прав працівника; у разі виникнення у працівника моральних страждань, або втрати нормальних життєвих зв'язків, або виникнення необхідності для працівника додаткових зусиль для організації свого життя; за наявності причинного зв'язку між попередніми умовами.
У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»(зі змінами) надано роз’яснення про те, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодування моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону праці»відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
Однак, на час вини виникнення спірних правовідносин Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, згідно з п. 27 ст. 77 Закону України «Про Держаний бюджет України на 2006 рік», не відповідав за завдану моральну шкоду, оскільки зупинено дію абз. 4 ст. 1, підп. "е" п. 1 ч. 1 ст.21, ч. 3 ст.28, ч. 3 ст. 34 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»у частині відшкодування моральної шкоди застрахованим особам та членам їхніх сімей. Крім того, в подальшому із Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»виключена ч. 3 ст. 34 відповідно до положень Закону України від 23 лютого 2007 року № 717-V.
У зв’язку з цим обов’язок по відшкодуванню завданої позивачу моральну шкоду, законні права якого порушено, покладається на винну особу - роботодавця, згідно з правилами ст. 237-1 КЗпП України.
Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції керувався принципами розумності, справедливості та повною мірою врахував глибину фізичних та душевних страждань позивача, суттєве погіршення ним своєї професійної працездатності та здібностей до виконання повсякденної роботи у побуті, неможливість їх відновлення, часткову втрату нормальних життєвих зв'язків та необхідність докладання ним додаткових зусиль для організації свого життя і визначив розмір відшкодування у сумі 17 000 грн.
Безпідставними є твердження відповідача щодо необхідності застосування до вимог позивача строку встановленого ст. 233 КЗпП України так, як відповідно до ст. 268 ч. 1 п. 3 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.
Таким чином, хоча позивач і перебував з відповідачем у трудових відносинах, спір між ними виник із приводу заподіяння позивачеві моральної (немайнової) шкоди, пов'язаної з ушкодженням здоров'я, а тому до спірних правовідносин не застосовується строк встановлений ст. 233 КЗпП України.
Суд першої інстанції вцілому вірно вирішив спір.
Однак вирішуючи питання про стягнення судового збору, суд не врахував норму п.п. д) ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»та невірно визначив його розмір: 170 грн. 50 коп. замість 8 грн. 50 коп.
Керуючись ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів –
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат»задовольнити частково.
Змінити рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 20 травня 2011 року в частині розміру судового збору, який підлягає стягненню з державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат»на користь ОСОБА_3 зменшивши його до 8 (восьми) грн. 50 коп.
В решті рішення залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий :
Судді :