Справа №  2-200/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2011 року                                                                        м. Кілія

  Кілійський районний суд Одеської області у складі  

головуючого  судді Тюміна О.Г. ,

при секретарі  Нанєвої А.В.,

за участю  представника позивача ОСОБА_1,  представника відповідача Осипова М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кілія цивільну справу за позовом  

ОСОБА_3       

                      до  

Закритого акціонерного товариства « Кілійський виноробний завод»  

про  визнання протиправними  дії відповідача  щодо не допуску до роботи ,  стягнення  середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,    

                                         В С ТА Н О В И В

09.02.2004 року  позивач звернувся до Кілійського районного суду  з позовом до відповідача  про визнання протиправними  дії відповідача  щодо не допуску до роботи ,  стягнення  середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.    

Уточнивши в процесі розгляду справи  позовні вимоги шляхом подання   уточненої позовної заяви , позивач остаточно  просить визнати  протиправними  дії відповідача  щодо не допуску його до роботи ,  стягнути  середній  заробіток  за час вимушеного прогулу за період з 22 серпня 2003 року по день постановлення рішення по справі в сумі 60946,25 грн., та стягнути  відшкодування моральної  шкоду  в сумі 15.000 грн., заподіяну порушенням його трудових прав в наслідок яких його було позбавлено роботи, права отримувати заробітну плату.   

В судовому засіданні   представник позивача  пояснює , що  позивач з 1991 року   працював на посаді водія автомобіля   в Орендному підприємстві «Кілійський виноробний завод», який було  реорганізовано  в ЗАТ  «Кілійський  виноробний  завод».  

22.08.2003 року позивача  та інших працівників було відсторонено від роботи в зв’язку з накладенням арешту на майно підприємства , його  не допустили на територію заводу, пояснюючи, що про продовження роботи йому буде повідомлено. Для з’ясування   причин відсторонення від роботи позивач  разом з іншими працівниками  звертався  до правління  ЗАТ «КВЗ». В наступні дні охорона продовжувала не допускати позивача  на територію заводу , пояснюючи, що його буде запрошено до роботи.  В грудні  2003 року йому стало відомо , що до роботи його не допустять ,  в зв’язку з чим він звернувся з позовом до суду. Вже  18 лютого 2010 року  позивач звернувся до адміністрації з заявою про звільнення і  його було звільнено за його заявою, за власним бажанням.  

Неправомірними діями відповідача  , які мали місце тривалий час ,  позивач  був позбавлений роботи , можливості  отримання заробітної плати – єдиного доходу для забезпечення потреб своєї сім’ї  ,  що змусило його приймати додаткові зусилля для організації , чим   йому заподіяно моральну шкоду , яку він оцінює в  15.000 грн.

Представник відповідача з  позовом не згоден. Пояснює, що дійсно 22 серпня 2003 року  позивача, як і всіх працівників заводу було видалено з території заводу в зв’язку з тим, що відповідно до ухвали судді Приморського районного суду міста  Одеси було накладено арешт на майно заводу. Але вже 26 серпня 2003 року суддя  надав роз’яснення , що накладення арешту не перешкоджає здійсненню господарської діяльності, в зв’язку з чим було видано наказ про початок роботи підприємства. Але позивач , разом з частиною  інших працівників не виходив на роботу , оскільки ця частина працівників була не згодна зі зміною керівництва закритого акціонерного товариства та бажала повернення попереднього  керівництва , для чого блокувала роботу підприємства у важливий період діяльності – заготівлі сировини. В зв’язку з цим  відповідачем  не застосовувалися заходи   дисциплінарної відповідальності до позивача  і його було звільнено тільки  в лютому 2010 року за його  власним бажанням.

Заслухавши пояснення сторін , дослідивши надані докази та розглянувши справу в межах позовних  вимог , суд вважає позов  таким , що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

В судовому засіданні   встановлено наступні фактичні обставини справи.

Встановлено , що  сторони  знаходилися  в  трудових  правовідносинах , в яких позивач працював водієм автомобіля на Кілійському виноробному заводі , який   в 1992 році було  реорганізовано в  Орендне підприємство «Кілійський виноробний завод», яке  28.12.2002 року реорганізовано  в ЗАТ  «Кілійський виноробний завод».

15 серпня 2003 року суддею  Приморського районного суду м. Одеси винесено ухвалу  про накладення арешту на майно ЗАТ «Кілійський виноробний завод» , все майно передано на зберігання  цьому ж  акціонерному товариству. Заборонено державним та приватним охоронним структурам крім Управління Державної служби охорони по Одеській області здійснювати охорону майна ЗАТ «Кілійський виноробний завод»

Як вбачається з листа Одеського обласного управління юстиції , опис та арешт  майна відповідно до ухвали  Приморського районного суду м. Одеси від 15.08.2003 року було проведено 11 серпня 2003 року.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22.11.2006 року, ухваленою у справі за позовом ОСОБА_4 до ЗАТ «Кілійський виноробний завод» про поновлення на роботі,  встановлено, що  ухвалою  Приморського районного суду м. Одеси від 29 серпня 2003 року  дано роз’яснення , що ухвала цього ж  суду від 15.09.2003 року про накладення арешту на майно ЗАТ «КВЗ» не  забороняє здійснювати господарську діяльність, виробляти та відвантажувати  продукцію, розпоряджатися коштами, які знаходяться на рахунках у банківських установах. Тобто встановлено, що з 22.08.2003 року  по 01 вересня 2003 року працівники підприємства були позбавлені можливості працювати в зв’язку з накладенням арешту на майно підприємства.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 квітня 2005 року у справі за позовом  ОСОБА_5 до ЗАТ «Кілійський виноробний завод» про  поновлення на роботі також встановлено , що з 26.09.2003 року по 01.09.2003 року працівники ЗАТ «Кілійський виноробний завод» були позбавлені можливості працювати, оскільки органами державної виконавчої служби у виконання судової ухвали було накладено арешт на майно ЗАТ і останнє фактично не працювало, працівники ЗАТ на територію підприємства не допускалися.

Згідно   довідки виданої відповідачем - ЗАТ  «КВЗ», станом на  17.09.2004 року  позивач  був працівником  ЗАТ «КВЗ», наказ про його  звільнення або відсторонення від  роботи адміністрацією товариства  не видавався.

Встановлено також, що позивача звільнено з роботи за власним бажанням згідно його заяви від  18.02.2010 року , що підтверджується копією його заяви, не заперечується сторонами.  

Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що починаючи з 22.08.2003 року позивача, та інших працівників підприємства було відсторонено від роботи в     зв’язку  з накладенням арешту на майно підприємства. Не допуск до роботи продовжувався до 01.09.2003 року.  Не допуск позивача до роботи  в цей період мав місце  з причин , незалежних  від  роботодавця , в зв’язку з чим  це може бути відповідно до ст. 113 КЗпП України   визнано простоєм , але не може бути визнано вимушеним прогулом , що відповідно до ст. 235 КЗпП України передбачає незаконне звільнення або незаконне переведення працівника на іншу роботу.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного суду в тримісячний строк з дня, коли від дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України , які наведені в п. 4  Постанови Пленуму від 06.11.1992 року № 9 , встановлені ст. 228 , 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов’язаний перевірити і обговорити причини  пропуску цих строків, а також навести у рішення мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Твердження позивача про те , що про порушення його права він дізнався тільки в наприкінці  листопада – на початку  грудня 2003 року , коли йому запропонували звільнитися , суд вважає безпідставними , оскільки в самому  позові позивач зазначає , що 22.08.2003 року його було безпідставно відсторонено від роботи , після чого  його не було допущено до роботи. Таким чином , позивач дізнався про порушення свого права 22 серпня 2003 року, яке,  за його твердженнями , тривало до дня його звільнення за власним бажанням  – до 19.02.2010 року. Саме за цей час – з 22.08.2003 року позивач просить визнати факт його знаходження у вимушеному прогулі та  стягнути середній заробіток, тим самим визначає що порушення його прав почалось 22.08.2003 року.

До суду з позовом про захист свого права позивач звернувся  09.02.2004 року, тобто з пропуском тримісячного  строку, передбаченого ч.1 ст. 233 КЗпП України , що є підставою для відмови в задоволенні позову. Доказів наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду, які об’єктивно перешкоджали позивачу своєчасно звернутися до суду за захистом своїх порушених прав , суду не надано , в зв’язку з чим відсутні підстави для його поновлення , передбачені ст. 234 КЗпП України.

В зв’язку з зазначеним,  суд вважає, що   вимога про встановлення факту знаходження позивача  у вимушеному прогулі за період  з 22.08.2003 року по 01.09.2003 року  не підлягає задоволенню, і в зв’язку з цим не підлягає задоволенню вимога про стягнення середнього заробітку та відшкодування  моральної шкоди.

Позивачем не надано доказів того, що  після 01 вересня 2003 року з боку відповідача відносно нього продовжувалися дії щодо недопущення його до роботи, а також не надано доказів того, що він вчиняв зі свого боку дії для поновлення роботи, в зв’язку з  чим  суд вважає, що позовні вимоги  про визнання факту знаходження позивача в вимушеному прогулі з 01.09.2003 року до дня його звільнення – до 19.02.2010 року, а також вимоги, пов’язані з цією вимогою  такими , що   не підлягають задоволенню.

В зв’язку з викладеним, суд вважає позов таким , що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.10,11,209,212,214-215  ЦПК України, суд

                                             ВИРІШИВ  :

Позов ОСОБА_3  до Закритого акціонерного товариства « Кілійський виноробний завод» про  визнання протиправними  дії відповідача  щодо не допуску до роботи ,  стягнення  середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди  залишити без задоволення.    

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до  апеляційного суду Одеської області через Кілійський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги  в 10-денний строк з дня проголошення рішення.

Суддя   Кілійського

районного суду
О. Г. Тюмін