донецький апеляційний господарський суд

вул. Артема, 157, м. Донецьк, 83048, тел. 332-57-40

   

УХВАЛА

Іменем України

10.10.2006 р.                                                                                       справа №4/214

Донецькій апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:

Кондратьєвої  С.І.

суддів

Волкова Р.В., Калантай  М.В.,

Судова колегія змінена Розпорядженням  першого  заступника голови Донецького  апеляційного господарського суду від  09.10.06р

при секретареві судового засідання

Черторижських К.І.

за участю представників сторін:

від позивача:

не з"явився,

від відповідача:

Дерновая Т.В. - по Дов.б/н від 05.07.06р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністюю "Елітпарфюм"  м.Донецьк

на постанову  господарського суду

Донецької області

від	26.07.2006 року

по справі

№4/214 ( суддя Гринько С.Ю.)

за позовом

Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів м.Донецьк ( далі - відділення Фонду)

до	Товариства з обмеженою відповідальністю"Елітпарфюм" м.Донецьк ( далі- Товариство)

про	стягнення 4384грн.17коп.

В С Т А Н О В И В:

У липні  2006р. відділення Фонду  подало адміністративний позов до господарського суду Донецької області про стягнення з Товариства  4292грн.31коп., заборгованості зі сплати штрафних санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2005році та суму нарахованої пені у розмірі  91грн.86коп.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідачем на порушення   ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" №875-ХІІ від 21.03.91р. ( далі —Закон України №875-ХІІ від 21.03.91р.), п.п.14 Положення про робоче місце інваліда та порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95р. №314 ( далі –Положення )  не виконано нормативу по створенню одного  робочого місця для забезпечення працевлаштування інвалідів, не перераховано добровільно суму штрафу у зв”язку з чим просив стягнути вищевказану суму штрафних санкцій та пеню, нараховану на повну суму недоїмки за  56 днів згідно ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.

   Відповідач проти позову заперечував, посилаючись ст..ст.18,19 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.,  зазначив, що  чинне законодавство передбачає сплату саме штрафних санкцій за скоєне нею правопорушення, Товариство правопорушення не скоював, відсутня його вина в невиконанні нормативу працевлаштування  інвалідів, так як не зобов’язане займатись працевлаштуванням інвалідів, оскільки, обов»язок  працевлаштування інвалідів здійснюється  державною службою зайнятості та  органами, зазначеними в Законі, з урахуванням побажань, стану здоров”я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК, створення  підприємством умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливо без самого інваліда, на його думку, немає підстав для накладання відповідальності, встановленої ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.

          Постановою господарського суду Донецької області від 26.07.2006 року у справі №4/214, ухваленою суддею Гринько С.Ю.,   позов задоволено повністю. Стягнуто з  Товариства на користь відділення Фонду  штрафні санкції в розмірі 4292грн.31коп. за недодержання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за період 2005 року та пені в розмірі 91грн.86коп. за несвоєчасну сплату штрафу. Прийняте судове рішення мотивовано тим, що позивачем  доведена вина відповідача в нестворені робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та правомірно нарахована пеня за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій, так як  виконанню відповідними органами обов”язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством   необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких  належать, зокрема, здійснення заходів зі створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність вакантних посад для інваліда, відповідач не інформував  вищевказані органи про створення таких робочих місць.

Не погоджуючись з ухваленим судовим актом Товариством подано до  Донецького апеляційного господарського суду  апеляційну скаргу, у якій просить скасувати постанову  місцевого господарського суду через  неправильне застосування норм  матеріального права. Зокрема, скаржник зазначає, що  сплата штрафних санкцій за 2005 рік повинна здійснюватись за рахунок прибутку 2005року, у випадку, коли на момент виплати штрафних санкцій одержаний прибуток у підприємства відсутній, стягнення може бути звернено на майно, але на суму не перевищуючу суму одержаного у звітному  періоді прибутку, обов»язок  працевлаштування інвалідів здійснюється  державною службою зайнятості та  органами, зазначеними в Законі, самостійно Товариство не може виконати свої зобов”язання щодо працевлаштування інваліда без наявних рекомендацій медико-соціальної експертизи,  працевлаштування  інвалідів здійснюється центральними органами  виконавчої влади по питанням праці і соціальної політики, органами місцевого самоуправління, громадськими організаціями інвалідів, уповноваженими органами інваліди для працевлаштування на підприємство не направлялись.

Відповідно до частини 3 статті 22 Закону України "Про судоустрій України" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Згідно з частиною 1 статті 21 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Державні та інші органи мають право звертатися до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України ( частина 2 статті 1 цього Кодексу).

Кодекс адміністративного судочинства України відповідно до  п.6 розділу УІІ Прикінцевих та перехідних положень Кодексу, який  набув чинності  з 01.09.05р., на момент пред'явлення позову у даній справі був чинним.

01.11.05р. набрав чинності Закон України „Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України „ №2953-ІУ від 06.10.05р., яким пункти 6 та 7 розділу 7 Прикінцевих та перехідних положень  Кодексу адміністративного судочинства України  були викладені в новій редакції, згідно якої до початку діяльності окружного адміністративного суду, адміністративні справ, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України, вирішуються господарським судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.  

Таким чином, господарським судам підвідомчі справи, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. Позовна заява та апеляційна скарга розглянута  за правилами  Кодексу адміністративного судочинства України.

В судовому засіданні повноважний представник скаржника  висловився на підтримку  своїх доводів викладених в апеляційній скарзі.

Позивач не скористався своїм процесуальним правом на участь його представника  у судовому засіданні апеляційної інстанції, про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином у відповідності до п.2 ст.189, ст..190 Кодексу адміністративного судочинства України. Ніяких додаткових документів або клопотання на час розгляду скарги  до суду не надійшло. Оскільки, суд апеляційної інстанції не визнав явку позивача обов’язковою і неявка його не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги, судова колегія дійшла до висновку про можливість розглянути справи за  наявними в ній  документами відповідно до ст.196 КАСУ.

Розглянувши матеріали справи,  перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції, обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія Донецького апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.

   

Попереднім судом встановлено, що:

- відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (26 осіб) відповідач у 2005 році мав створити 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів;

            - фактично в 2005 році  на підприємстві жодного інваліда не працювало, що підтверджується наданою звітністю за Ф-10ПІ.

            -   середньорічна  заробітна плата відповідача  в 2005 році складала   

4292грн.31коп.,

             -   розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця для

працевлаштування інвалідів у звітному 2005 році становить                      4292грн31коп. та нарахована пеня за 56 днів 91грн.86коп., всього 4384грн.17коп., яку самостійно Товариством не сплачено.  

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20 Закону штрафних санкцій за недотримання установленого нормативу працевлаштування інвалідів та  на- рахування пені.

Обґрунтовуючи свою правову  позицію Фонд виходить з того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів і повинен нести відповідальність за ст..20 Закону.

Статтею 19 Закону для підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік у кількості одного робочого місця.

Водночас, частиною першою статті 18 Закону обов’язок працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.

Згідно пункту 3  Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим  вимогам  робочого місця для інвалідів відповідної нозології,  атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до пункту 10 Положення №314 від 03.05.1995, працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Пунктом 14 Положення визначено, що підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Отже, з наведеного випливає, що працевлаштування інвалідів може здійснюватись органами працевлаштування інвалідів за наявності отриманої від підприємства інформації про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів.

Відповідальність за  незабезпечення зазначених нормативів  відповідно до частини другої статті 19 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. покладається на керівників підприємств, а в разі, коли  кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі середньої заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом ( ч.1 ст.20 Закону).

Робоче місце інваліда –це окреме робоче місце, або ділянка виробничої площі  на підприємстві ( об”єднанні), в установі та організації, незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.

Створеним робочим місцем є те, яке введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Закон зобов”язує відповідача, відповідно до 4-х відсоткового нормативу, створити  робочі місця для праці інвалідів, зазначити їх у колективному договорі і інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду , а органи працевлаштування –підібрати  робоче місце і  працевлаштувати інваліда.

Наказом   Державного   комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим   в   Міністерстві   юстиції   України   17.07.1998   за № 464/2904, затверджено Інструкцію щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:

- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно;

- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих місць, що виникли у між звітний період у зв'язку зі звільненням працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх виникнення;

- в графі 4 звіту за  формою № 3-ПН проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок броні, встановленої Законом, для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди мають шифр “14”).

Відповідач вимоги Закону не виконав. Згідно зі звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік Ф-10-ПІ (а.с. 5) фактично не було створено 1 робоче місце для інваліда, що й не спростовується відповідачем. В матеріалах справи наявний документ на підтвердження надання  звітності за формою 3-ПН тільки за  грудень 2005 року, така звітність повинна надаватись щомісячно, однак і в цьому випадку проставляючи в графі „4” кількість місць „2”  не вказано, для якої саме категорії громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних  умовах конкурувати на ринку праці ( інваліди, пенсіонери, учні, студенти) створені дані місця.

Не розроблялись Товариством заходи щодо створення робочих місць для інвалідів ( не примінялись міри організаційного характеру, не включались необхідні міроприємства в колективний договір).

Відділення Фонду надало господарському суду документи на підтвердження своїх доводів стосовно не інформування Товариством органів зазначених в ст..18 Закону, а саме:  лист Управління праці та соціального захисту населення №2/2230 від 29.05.06р. та лист Донецького міського центру зайнятості  №02-9/1684 від 22.05.06р.  

Отже, не створення відповідачем робочого місця інваліда та неповідомлення органів працевлаштування, перелічених у статті 18 Закону, про наявність такої вакантної посади унеможливило направлення цими органами до Товариства  інвалідів для працевлаштування у звітному періоді.

Щодо посилань скаржника на неможливість організувати необхідні робочі місця для інваліді через відсутність інформації про інваліда, який  може звернутися, або буде направлений з метою працевлаштування, судова колегія зазначає наступне.

Частиною четвертою статті 43 Конституції України проголошено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України „Про охорону праці” працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров”я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.

Статтею 12 цього Закону визначено, що  підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов”язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов”язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій.

У відповідності зі ст..17 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. інвалідам забезпечується право працювати на підприємствах ( об”єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів.

Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладання на підприємства обов”язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без  встановлення для підприємств  жодних обмежень щодо обов”язку працевлаштування інвалідів.

Особливості господарської діяльності Товариства та відповідні умови праці лише обмежують коло робочих місць, на яких може використовуватись праця інвалідів, але не можуть бути підставою для зменшення встановленого статтею 19 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. 4% нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів від загальної кількості робочих місць на підприємстві.

Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність таких вакантних посад для інвалідів.

Таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 20.07.2004  зі справи № 2-23/9789-03, від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04, в яких Верховний Суд України вимагав обов’язкового з’ясування, зокрема, того, чи були створені підприємством в установленій кількості робочі місця для інвалідів та чи повідомляло підприємство органи працевлаштування про кількість таких робочих місць.

Виходячи з наведеного, не  можуть бути прийняті до уваги судовою колегією доводи відповідача про те, що відсутня його вина в невиконанні нормативу  працевлаштування інвалідів  та відсутні підстави для застосування штрафу.

Зі змісту наведених норм вбачається, що підприємство вважається таким, що належним чином виконало покладені на нього  Законом обов”язки у тому випадку, коли доведе виконання ним належним чином покладених законодавством обов”язків. Відповідач це не довів.

Судова колегія Донецького апеляційного господарського суду вважає правильним  висновок господарського суду Донецької області стосовно доведеності підстав для застосування до відповідача санкцій відповідно до чинного законодавства  за не створенні робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до частин третьої і четвертої статті 20 Закону, сплату штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності коштів, штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на їх майно в порядку, передбаченому законом.

    Відповідно  до  частини  шостої  статті 20 Закону  порядок і терміни сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджуються Кабінетом Міністрів України.  

    У разі несплати штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.”

Згідно абзаца другого статті 20 Закону, передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120% річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

В цій же статті передбачено, що адміністративно - господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною 1 ст..19 Закону. Звідси, правомірно  нарахована  Фондом пеня за період з 15.04.2006р. по 23.06.2006р.

Товариством надано до суду звіт про фінансові результати ТОВ „Елітпарфюм” за 2005 рік ( а.с.16-17), згідно якого вбачається, що Товариство спрацювало прибутково.

В свою чергу, посилання відповідача на необхідність звільнення його від сплати штрафу на підставі приписів ч.3 та ч.4 ст.20 Закону у зв”язку з тим, що на момент виплати штрафних санкцій одержаний прибуток у підприємства відсутній, а стягнення може бути звернено на майно, але на суму не перевищуючу суму одержаного у звітному  періоді прибутку, який становить всього 1234грн.69коп. є необґрунтованим, оскільки у разі відсутності коштів, штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на їх майно в порядку, передбаченому законом. Закон України №875-ХІІ від  21.03.91р. не ставить в залежність обов'язок щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а вказує лише джерело сплати.

Згідно ст..216 Господарського кодексу України  учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим  Кодексом, іншими законами та договорами.

Відповідно до ч.І ст..218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є  вчинене ним  правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов”язання чи порушення правил здійснення  господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення  господарського правопорушення.

Керуючись ст.ст .195,198,200,205, п.6,п.7 розділу УІІ Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія  Донецького апеляційного господарського суду,                                       

                                     У Х В А Л И Л А   :

Апеляційну скаргу  Товариства з обмеженою відповідальністю „Елітпарфюм” м.Донецьк  на постанова господарського  суду   Донецької області  від 26.07.2006року у справі №4/214 залишити без задоволення.                         

Постанова  господарського суду Донецької області від 26.07.2006року у справі №4/214 залишити без змін.

Ухвала Донецького апеляційного господарського суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Ухвала  виготовлена в повному обсязі 11.10.2006 року.

Головуючий:          С.І.  Кондратьєва

Судді:           Р.В.  Волков

          М.В.  Калантай

          

          Надруковано:  6 примір.

          1 –позивачу

          1 –відповідачу

          1 –до справи

          2 –ДАГС

                                                                                                                                                1-ГСДО