Справа №  1-247/11

Провадження №11/0390/386/11 Головуючий у 1 інстанції:Барчук В.М.

Категорія:ч.3 ст.185 КК України Доповідач: Матвієнко Н. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

05 липня 2011 року           місто Луцьк  

          Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

          головуючого - судді  Матвієнко Н.В. Н В

суддів -  Філюка П.Т., Лозовського А.О.  

 за участю прокурора –  Старчука В.М.

                 засудженого – ОСОБА_2,

                 захисника – ОСОБА_1,   

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду кримінальну справу за апеляціями прокурора, який приймав участь у розгляді справи судом першої інстанції,   на вирок Луцького міськрайонного суду від 13 квітня 2011 року,   

В С Т А Н О В И Л А :

Зазначеним вироком ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець та житель АДРЕСА_1 Волинської області, громадянин України, з неповною середньою освітою, неодружений, непрацюючий, раніше судимий: 03.05.2006 року Ківерцівським районним судом Волинської області за ст.ст. 185, 75 КК України на 3 роки позбавлення волі з іспитовим строком на 2 роки; 05.11.2007 року Ківерцівським районним судом Волинської області за ч.1 ст. 185, ст. 71 КК України на 3 роки 4 місяці позбавлення волі. 09.03.2010 року звільнений умовно-достроково постановою Ківерцівського районного суду від 02.03.2010 року на 1 рік 3 дні, -

- засуджений за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ст.71 ККК України за сукупністю вироків шляхом приєднання до покарання, призначеного за даним вироком частково невідбуте покарання за вироком Ківерцівського районного суду від 25.11.2007 року, остаточно призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі.

Запобіжний захід засудженому ОСОБА_2 залишено попередній – тримання під вартою. Строк відбуття покарання ОСОБА_2 постановлено рахувати з 18 травня 2010 року.

За вироком суду ОСОБА_2  визнаний винним та засуджений за те, що 7 квітня 2010 року в обідню пору доби, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, повторно, таємно викрав з автомобіля «ДАФ» н.з. НОМЕР_1, який належить ОСОБА_3 та знаходився на автостоянці в с.В.Омеляник, дві передні ресори вартістю 2000 грн за одну, чим спричинив потерпілому ОСОБА_3 матеріальну шкоду на загальну суму 4000 гривень.

7 квітня 2010 року в післяобідню пору доби ОСОБА_2 повторно, таємно викрав з автомобіля «ДАФ» н.з. НОМЕР_1, який належить ОСОБА_3 та знаходився на автостоянці в с.В.Омеляник Луцького району, гідравлічну муфту вартістю 2800 гривень, водяну помпу вартістю 1000 гривень та пневматичний шуруповерт вартістю 460 гривень, чим спричинив потерпілому ОСОБА_3 матеріальну шкоду на загальну суму 4260 гривень.

В апеляції прокурор просить вирок суду скасувати і постановити новий вирок,  яким визнати ОСОБА_2 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 185 КК України і призначити йому покарання у виді 4 років позбавлення волі та на підставі ст.71 КК України за сукупністю вироків   визначити остаточне покарання у виді 5 років позбавлення волі. В обґрунтування посилається на неправильне застосування кримінального закону, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи та на м'якість призначеного засудженому ОСОБА_2, який вчинив злочин в стані алкогольного сп’яніння,  покарання. Вважає, що суд безпідставно перекваліфікував дії засудженого з ч.3 ст.185 КК України на ч.2 ст.185 КК України, і з врахуванням цього обрав йому покарання, яке не відповідає тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого. Також в доповненні до апеляції зазначає, що судом в порушення вимог КПК України не вирішено питання щодо речових доказів по справі - арештованого майна.

У поданому в інтересах засудженого ОСОБА_2 запереченні на апеляцію прокурора захисник ОСОБА_1 просить вирок суду залишити без зміни та зазначає, що суд вірно перекваліфікував дії обвинуваченого з ч. 3 ст.185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України, оскільки останній мав вільний доступ як на територію автостоянки, так і до автомобіля потерпілого, та призначив покарання, реалізовуючи принципи законності, справедливості та індивідуалізації покарання з урахуванням характеру та тяжкості вчиненого  злочину та даних про особу засуджено.

В своєму запереченні на апеляцію прокурора засуджений ОСОБА_2 вважає її безпідставною та просить залишити без задоволення, і стверджує, що він мав вільний доступ на територію автостоянки та до автомобіля потерпілого, що підтверджується як показаннями останнього, так і свідка ОСОБА_4, а тому його дії не можуть бути кваліфіковані за ч. 3 ст.185 КК України.

Заслухавши доповідача, який доповів суть вироку суду першої інстанції, повідомив ким та в якому обсязі він оскаржений, виклав основні доводи апеляції, прокурора, який апеляцію підтримав і просив її задовольнити, засудженого та його захисника, які апеляцію заперечили і просили вирок суду залишити без змін,   дослідивши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вважає, що апеляція підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Висновки суду про вчинення ОСОБА_2 злочину, передбаченого ч.2 ст.185 КК України, при вказаних у вироку обставинах ґрунтується на перевірених і належним чином досліджених в судовому засіданні доказах, яким суд дав належну оцінку та детально виклав їх у вироку, та є обґрунтованими.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України  №10 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику у справах про злочини проти власності» під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище слід розуміти незаконне вторгнення до них будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання; шляхом обману тощо), який дає змогу винній особі викрасти майно без входу до житла, іншого приміщення чи сховища.  

Як вбачається з показань в судовому засіданні потерпілого ОСОБА_3 засуджений ОСОБА_2 працював у нього, ремонтував автомобіль, за що він платив йому гроші, і мав вільний доступ до автомобіля. Свідок ОСОБА_4, власник автостоянки, підтвердив, що він за погодженням з потерпілим ОСОБА_3, автомобіль якого стояв на його стоянці, дозволяв ОСОБА_2   вільно заходити на територію автостоянки і останній мав вільний доступ до автомобіля потерпілого.

Надавши оцінку наведеним поясненням, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку про те, що в діях ОСОБА_2 відсутня кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК України, – проникнення, та обґрунтовано перекваліфікував його дії з ч.3 ст.185 КК України на ч.2 ст.185 КК України.   

За таких обставин та  при відсутності об’єктивних даних про те, що дії ОСОБА_2 були спрямовані на незаконне проникнення на територію автостоянки, звідки він таємно викрав майно потерпілого, твердження прокурора щодо неправильної перекваліфікації дій засудженого з ч.3 ст.185 КК України на ч. 2 ст.185 КК України є безпідставними.

Ті обставини, що в ході  досудового слідства, в тому числі і під час проведення відтворення обстановки та обставин події, обвинувачений ОСОБА_2 пояснював та показував як саме проникав на територію автостоянки, на що у своїй апеляції посилається прокурор, з огляду на вищевикладене не можуть бути безумовним свідченням того, що в діях підсудного наявна кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК України – проникнення у приміщення чи інше сховище.

Що стосується доводів апеляції про м'якість призначеного засудженому покарання та  невідповідність його тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, то вони також безпідставні.

          Призначаючи покарання засудженому ОСОБА_2 суд першої інстанції у відповідності до вимог ст.ст.50, 65 КК України врахував ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, дані про його особу та інші обставини, що впливають на ступінь відповідальності.

          Враховуючи практично всі обставини, на які посилається в апеляції прокурор, суд призначив  ОСОБА_2 покарання за ч.2 ст.185  КК України в межах санкції даної статті, та остаточне покарання за сукупністю вироків  шляхом приєднання до покарання, призначеного за даним вироком, частково не відбуте покарання за попереднім вироком, з дотриманням вимог ст.71 КК України.  Колегія суддів вважає, що призначене судом засудженому покарання є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.

          Підстав для скасування вироку, в тому числі  за м'якістю призначеного ОСОБА_2 покарання, та постановлення нового вироку, про що ставить питання в апеляції прокурор, колегія суддів не знаходить.

          Разом з тим, заслуговують на увагу доводи  прокурора про те, що судом першої інстанції в порушення вимог п.8 ст. 324 КПК України  при постановлені вироку не вирішено питання щодо майна засудженого ОСОБА_2, а саме, мобільний телефон марки «Самсунг Є 900» та сім-картку «Екотел МТС», які були вилучені у нього під час особистого обшуку і на них  постановою слідчого від 18 травня 2010 року накладено арешт, тому колегія суддів вважає за необхідне запропонувати суду вирішити це питання в порядку ст.ст. 409, 411 КПК України.

На підставі наведеного і керуючись ст.ст. 365,366 КПК України, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Волинської області, -

У Х В А Л И Л А :

          Апеляцію прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, задовольнити частково.

      Вирок Луцького міськрайонного суду від  13 квітня 2011 року щодо ОСОБА_2  - без зміни.   

       Запропонувати суду першої інстанції в порядку ст.ст. 409, 411 КПК України вирішити питання щодо  майна ОСОБА_2, яке було вилучено у нього під час особистого обшуку та на яке накладено арешт для забезпечення цивільного позову та відшкодування заподіяної шкоди.

Головуючий                     

Судді