ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Цивільна справа №2-1491/2011

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М                    У К Р А Ї Н И

11 квітня 2011 року

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

                    головуючого - судді                              Вийванко О. М.

                    при секретарі с/з                                    Хримко У. А.

                    за участю осіб, які беруть участь у справі:

                    представники позивача                     ОСОБА_2, ОСОБА_3   

                    відповідача                                        ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі, в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщення, -

ВСТАНОВИВ:

          ПозивачОСОБА_5звернувся до суду ізпозовом до ОСОБА_4 про усуненняперешкод у користуванніжитловимприміщення, посилаючись на те, щосторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 вересня 1999 року по 06 квітня 2009 року. За час спільного проживання подружжям було набуто майно, до складу якого входила квартира АДРЕСА_1. Оскільки досягти домовленості між сторонами про розподіл майна не надалось можливим, рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 20 листопада 2009 року за позивачем визнано право власності на 1\2 частину спірної квартири. Після розірвання шлюбу з відповідачкою зіпсувалися стосунки. З цього часу і навіть після винесення рішення Тернопільського міськрайонного суду від 20 листопада 2009 року, відповідно до якого за ОСОБА_5 визнано право власності на 1\2 частину спірної квартири, його колишня дружина впродовж більше року не надає йому можливості потрапити в квартиру. Незважаючи на неодноразові звернення до-неї особисто та державного виконавця вона продовжує перешкоджати йому користуватися житловим приміщенням. Внаслідок неправомірних дій ОСОБА_4 пов'язаних із перешкоджанням вселення у квартиру, яка належить йому на праві власності він терпить фізичні та моральні страждання. Завдана йому моральна шкода полягає в тому, що він будучи позбавлений можливості користування житловим приміщенням, яке є його приватною власністю, змушений проживати у своїх батьків і цим створювати незручності для всіх. Своєю неправомірною поведінкою ОСОБА_4, порушує вимоги житлового законодавства України, обмежуючи його, у користуванні житлом, фактично роблячи його особою без визначеного місця проживання. Крім цього в зазначеній квартирі проживає їх донька, з якою він позбавлений можливості спілкуватися, оскільки вони разом не проживають. За таких обставин він просить вселити його у квартиру АДРЕСА_1, зобов’язати ОСОБА_4 не перешкоджати ОСОБА_5 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та стягнути з ОСОБА_4, в користь ОСОБА_5 моральну шкоду в розмірі 20 000 грн., а також судові витрати.

          Представники позивача у судовому засіданні позов підтримали з підстав викладених у позовні заяві, просить позов задовольнити у повному обсязі.    

          Відповідач у судове засідання проти задоволення позову заперечив, з тих підстав, щовони перебували у шлюбі з 04.09.1999 р. по 06.04.2009 р., під час якого дійсно було набуто спільне майно, а саме квартиру АДРЕСА_1, в якій  проживає вона зі своєю донькою ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Оскільки, відповідач ОСОБА_5 після розлучення відмовився утримувати неповнолітню дочку ОСОБА_7, яка залишилася проживати з нею, вона була змушена звернутися до суду із позовом про стягнення із відповідача аліментів на утримання доньки. З моменту винесення судом рішення про стягнення аліментів, позивач по справі ОСОБА_5 ухиляється від сплати аліментів на утримання дочки, заборгованість по аліментах станом на сьогодні складає більше 16000,00 гривень. При зверненнях до відділу ДВС їй стало відомо, що відповідач до Державної виконавчої служби на виклики не з'являється, оскільки перебуває на постійному місці проживанні за межами України. З моменту розірвання шлюбу позивач жодного разу не виявив бажання побачити доньку. Крім цього, рішенням Тернопільського міськрайонного суду із позивача ОСОБА_5 стягнуто на її користь кошти в сумі понад 90 000,00 грн.. Дане рішення позивачем не виконано, кошти згідно рішення їй не повернуто. Оскільки, позивач постійно проживає за межами України, що підтверджується копіями паспорта громадянина України для виїзду за кордон він неміг звертатися до неї. Перешкод в користуванні спільною квартирою вона йому не чинила та й не могла чинити в зв'язку із відсутністю його в Україні. Позивач жодного разу не звертався до неї для вирішення питання проживання у квартирі. Обставина викладена в заяві щодо її неправомірних дій, що полягають в чиненні перешкод державному виконавцеві при вселенні позивача у квартиру не відповідає дійсності, оскільки державний виконавець відділу ДВС із вимогою щодо вселення позивача у квартиру до неї не звертався. Виходячи із вищевикладеного, та проведеного аналізу норм матеріального права, беручи до уваги те, що вона не чинила та не чинить перешкод в користуванні позивачу квартирою АДРЕСА_1 вважаю, що позовні вимоги ОСОБА_5 безпідставні, та не зрозумілі для неї, а тому задоволенню не підлягають, як і не підлягають задоволенню позовні вимоги щодо стягнення із неї моральної шкоди та судових витрат.

Заслухавши пояснення сторін, та представників, перевіривши та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення виходячи з наступного.

Статтею 41 Конституції України, статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Сторонам  по справі належить по ? частині на праві власності квартира АДРЕСА_1, що стверджується витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданий ТзОВ «Міське бюро технічної інвентаризації», яке було придбано ними за час шлюбу.

28 квітня 2009 року сторони по справі розірвали шлюб, що підтверджує свідоцтво про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 від 28.08.2009 р.

          У судовому засіданнівстановлено, щосторони по справі після розірвання шлюбу проживають окремо, успірнійквартиріпроживаєОСОБА_4, із спільною для сторін дочкою ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідач проживає та перебуває за межами України і на даний час, про що свідчить відмітка у закордонному паспорті ОСОБА_5.

          Оцінюючи надані сторонами докази, суд вважає, що посилання позивача про те, що відповідач не надає більше року позивачу потрапити в квартиру і чинить перешкоди у  користуванні житловим приміщенням і вселення в квартиру є необґрунтованим з наступних підстав.

          У відповідності до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін  та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.  Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як убачається з матеріалів справи, позивач не довів суду про порушення відповідачем його житлових прав і чинення перешкод відповідачем у користування чи вселення у спірну квартиру,оскільки на даний час позивач перебуває та проживає за межами території України, а в Україні перебув у червні 2010 року, в цей час відповідач перебував з дитиною на відпочинку у Автономні Республіці Крим, також позивач не навів суду необхідних правових підстав для задоволення позову, а також не подав належних та допустимих доказів, які б підтверджували про створення перешкод у користуванні спірною квартирою чи порушення, невизнання чи оспорювання відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача, а тому суд вважає, що у задоволенні позову про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщення слід відмовити.  

          Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування  моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням або пошкодженням її майна.

          Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.    

          Позивач не було надано належних та допустимих доказів щодо спричинення їм такої шкоди.

          Крім цього, відповідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»суду необхідно в кожній справі з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин.

Суд вважає, що у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача в користь позивача в якості відшкодування завданої моральної шкоди слід відмовити, оскільки позивачем не доведено факту завдання йому моральної шкоди.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 84, 88, 212- 215, 218, 223, 224, 226, 228, 233,  294, 296 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

          У задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщення –відмовити.

          Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційної скарги не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення, а особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення суду до апеляційного суду Тернопільської області через Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області.

          Головуючий –суддя                                                  Вийванко О. М.