Апеляційний суд Кіровоградської області
Справа № 22ц-1450\11 Головуючий у суді І-ї інстанції Галаган О.В.
45 Доповідач Карпенко О. Л.
УХВАЛА
Іменем України
22.06.2011 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі:
головуючої - Кривохижі В.І.
суддів - Суржика М.М.,
Карпенка О.Л.
при секретареві - Чернеги М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 24 січня 2011 року, -
ВСТАНОВИЛА:
У листопаді 2007 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, закріплення за ним та за відповідачкою на праві власності по Ѕ частину квартири АДРЕСА_1. Під час розгляду справи позивач уточнив свої позовні вимоги і просив суд надати йому грошову компенсацію Ѕ частини квартири АДРЕСА_1. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що вказана квартира була придбана ними в період шлюбу і являлася їх спільною сумісною власністю. Після розірвання шлюбу відповідачка, без погодження з ним, фактично відчужила квартиру на користь третіх осіб.
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 24 січня 2011 року позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 134063 грн. 70 коп. грошової компенсації за Ѕ частину квартири АДРЕСА_1.
Відповідачка подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати оскаржуване рішення і ухвалите нове яким відмовити в задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 Скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи. Суд не з’ясував обставин відчуження спірної квартири, не взяв до уваги те, що звернення до третейського суду з вимогою про розірвання договору купівлі-продажу квартири було ініційовано не нею, а ОСОБА_6 у вересні 2005 року. Рішенням третейського суду від 23 грудня 2005 року встановлено, що вона не сплатила обумовлену договором купівлі-продажу квартири від 11 серпня 1999 року суму 2000 грн., а тому розірвав договір купівлі-продажу квартири на підставі ст. 651 ЦК України. Відносно фактів встановлених рішенням третейського суду, суд першої інстанції мав керуватися ст. 61 ч. 3 ЦПК України. На підставі цього рішення було повернено квартиру попередньому власнику та проведена відповідна реєстрація за ОСОБА_6 права власності на цю квартиру в БТІ. В подальшому ОСОБА_6 у серпні 2006 року здійснила відчуження квартири ОСОБА_7 ОСОБА_3 вказане рішення третейського суду не оскаржив. Суд не надав оцінки письмовим поясненням ОСОБА_6 та ОСОБА_8 про те, що кошти за квартиру нею не сплачувалися. Позивач не довів факт придбання квартири у спільну сумісну власність. Спірна квартира вибула з користування позивача у 2003 році та з її користування у серпні 2006 року. При визначенні вартості квартири суд мав врахувати її ціну на 2005 рік. Суд безпідставно послався на ст. 68 СК України.
Позивач подав письмові заперечення на скаргу в яких вказав, що договір купівлі-продажу квартири від 11 серпня 1999 року був укладений в період їх шлюбу, а тому, відповідно до ст. 22 КпШС України, ст.ст. 60, 70 ч. 1 СК України, набута квартира належала їм на праві спільної сумісної власності і у разі її поділу їх частики є рівними. Всупереч ст.ст. 28, 34 Закону України «Про третейські суди»його не було залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про розірвання договору. Відповідачка не обґрунтувала свою згоду на вирішення спору третейським судом та не надала третейську угоду.
В судовому засіданні відповідачка та її представник підтримали апеляційну скаргу та надали додаткові пояснення про те, що позивач не довів факт сплати коштів за квартиру та її придбання у спільну сумісну власність. Третейська угода не являється правочином щодо розпорядження майном. Позивач знав про рішення третейського суду у 2005 році так, як вона направила йому листом копію рішення третейського суду. У зв’язку з внесенням змін до ст. 51 Закону України «Про третейські суди», з 05 березня 2009 року позивач мав можливість подати заяву про скасування рішення третейського суду, але не зробив цього.
Позивач та його представник заперечили проти задоволення скарги і надали пояснення про те, що позивач дізнався про рішення третейського суду лише під час розгляду справи в суді у 2010 році. Він не мав права оскаржити це рішення, хоча воно безпосередньо стосується його права на квартиру та порушує його.
Заслухавши пояснення сторін та їх представників, доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду –залишенню без зміні.
На підстав досліджених судом першої інстанції доказів було встановлено, що в період з 01 лютого 1994 року по 12 квітня 2005 року сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі.
11 серпня 1999 року між ОСОБА_6 (Продавець за договором) і ОСОБА_4 (Покупець за договором) було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.
Рішенням третейського суду від 23 грудня 2005 року розірвано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 11 серпня 1999 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_4, зобов’язано останню передати ОСОБА_6 зазначену квартиру та ключі від неї і правовстановлюючі документи, зобов’язано ОСОБА_6 повернути ОСОБА_4 розписку про обов’язок сплатити 2000 грн., як оплату за придбану квартиру.
15 серпня 2006 року, згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, ОСОБА_6 продала ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 22 КпШС України квартира АДРЕСА_1 належала сторонам по справі на праві спільної сумісної власності. Відповідно до ст. 28 цього Кодексу частки співвласників є рівними.
Крім того суд зазначив, що рішення третейського суду є обов’язковим лише для осіб зазначених у третейській угоді.
Доводи апеляційної скарги про те, що спірна квартира не являлася спільною сумісною власністю подружжя не ґрунтується на законі.
Заперечуючи факт сплати коштів за договором купівлі-продажу квартири від 11 серпня 1999 року відповідачка послалася на те, що ця обставина встановлена рішенням третейського суду від 23 грудня 2005 року та підтверджується письмовими поясненнями ОСОБА_6 (а.с. 67, 68) і ОСОБА_8 (а.с. 95).
Однак відповідно до змісту ст. 61 ч. 3 ЦПК України та ст. 38 ч. 10 Закону України «Про третейські суди»обставини встановлені рішенням третейського суду підлягають обов’язковому доказуванню при розгляді цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлені ці обставини.
Відповідно до ч. 2 п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» не можуть бути використані як показання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для справи і допитати їх неможливо) вони приймаються судом як письмові докази.
Проте матеріали цивільної справи не містять доказів неможливості допиту в якості свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_8, а тому суд першої інстанції правомірно відхилив їх письмові пояснення та на підставі п. 2 договору купівлі-продажу від 11 серпня 1999 року встановив, що продавець одержала повністю кошти у сумі 2000 грн. за квартиру.
Крім того, сторони у справі не заперечували той факт, що після укладення договору купівлі-продажу квартири від 11 серпня 1999 року ОСОБА_6 передала покупцю квартиру якою вони спільно користувалися до 2003 року, а потім нею користувалася відповідачка до 2006 року –часу виконання нею рішення третейського суду від 23 грудня 2005 року.
Відповідно до 128 ЦК УРСР (1963 р., який діяв на час придбання квартири), право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Таким чином, на час укладення договору купівлі-продажу квартири ЦК УРСР не пов'язував момент виникнення права власності на нерухомість з моментом державної реєстрації договорів, що підлягали такій реєстрації а також з моментом сплати коштів. Відсутні відповідні умови і в тексті договору купівлі-продажу. У зв’язку з цим з часу передачі продавцем квартири вона належала сторонам по справі.
Відповідно до ст. 22 КпШС України (діюча на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності передбачено як ст. 29 КпШС України, так і 69 СК України.
Вирішуючи спір суд першої інстанції обґрунтовано виходив з рівності часток сторін у праві спільної сумісної власності так, як інше не доведено.
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 –72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»вартість спільного майна визначається за погодженням сторін, а за його відсутності - за дійсною вартістю майна на час розгляду спору. Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза.
Визначаючи вартість квартири, яка належала сторонам на праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції виходив з того, що сторони не досягли згоди щодо її вартості та обґрунтовано керувався висновком № 2611/23 від 07 вересня 2010 року судової будівельно-технічної експертизи згідно якого дійсна ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 на час проведення експертизи становить 34829,42 дол. США, що відповідає 274668 грн. 00 коп. (а.с. 45 –48).
Твердження відповідачки про те, що квартира АДРЕСА_1 вибула з її володіння поза її волею на підставі рішення третейського суду є необґрунтованим.
Відповідачка не надала суду третейську угоду, але з рішення третейського суду від 23 грудня 2005 року (а.с. 13 –17) вбачається, що 28 вересня 2005 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_4 було укладено третейську угоду про передачу на розгляд третейського суду спору про розірвання договору купівлі-продажу нерухомості.
ОСОБА_3 не являвся стороною третейської угоди та не був залучений до участі у розгляді справи третейським судом.
Відповідно до ст. 51 ч. 2 Закону України «Про третейські суди»(в редакції діючій на час прийняття рішення) правом оскаржити рішення третейського суду наділені лише сторони у випадках, передбачених Законом.
Виходячи з принципу дії законів у часі (ст. 58 Конституції України), зміни до ст. 51 ч. 2 Закону України «Про третейські суди», внесені Законом України від 05 березня 2009 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів», не надають позивачу права оскаржити рішення третейського суду від 23 грудня 2005 року.
В описовій частині рішення третейського суду вказано, що ОСОБА_6 заявила вимоги лише про розірвання договору купівлі-продажу нерухомості, квартири АДРЕСА_1, укладеного 11 серпня 1999 року. Проте третейський суд задовольнив не лише цю вимогу а й вирішив питання про передачу цієї квартири ОСОБА_6
Як вбачається з тексту рішення третейського суду, ОСОБА_4 позовні вимоги не визнала, але при цьому вона не скористалася своїм правом оскаржити рішення третейського суду і добровільно виконала його.
Згідно змісту ст. 50 Закону України «Про третейські суди»рішення третейського суду є обов’язковим лише для сторін, які передали спір на вирішення третейського суду.
Відтак рішення третейського суду від 23 грудня 2005 року не створює зобов’язань для ОСОБА_3
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. п. 23 постанови від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Згідно п. 30 цієї постанови у випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Добровільно виконуючи рішення третейського суду в частині повернення ОСОБА_6 квартири відповідачка дія без згоди позивача, а тому висновок суду першої інстанції про стягнення з неї на користь позивача грошової компенсації вартості Ѕ частини квартири АДРЕСА_1.
Отже доводи апеляційної скарги не спростовують законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Відхилити апеляційну скаргу ОСОБА_4 і залишити без змін рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 24 січня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуюча:
Судді: