Номер справи2-419/11

                                                           Р І Ш Е Н Н Я

                                               І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

 "24" червня 2011 р.

                                           Літинський районний суд Вінницької області

                                           в складі головуючого судді: Кащук А. С.,   

                                                         при секретарі : Антонишина О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Літин цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Відкрите акціонерне товариство КБ «Надра»про захист прав споживача та визнання кредитного договору удаваним правочином, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Відкрите акціонерне товариство комерційний банк «Надра»про  захист прав споживача та визнання кредитного договору удаваним правочином. Позивач, з урахуванням збільшення позовних вимог, просить визнати кредитний договір укладений між ним та відповідачем удаваним та таким що укладений на загальну суму 340657,85 грн. на умовах визначених в кредитному договорі.

Свої вимоги мотивує тим, що в березні 2008 року позивач звернувся до фізичної особи ОСОБА_2 з пропозицією придбати у неї квартиру. 14.03.2008 року між позивачем та даною фізичною особою було укладено договір купівлі-продажу квартири з розстрочкою платежу. Відповідно до п.2.1 Договору купівлі-продажу вартість квартири становила 378515,00 грн., з яких 37851,00 грн. позивач віддав до підписання договору, а решту 340663,00 грн. позивач зобов’язався передати протягом 3 банківських днів. Оскільки у позивача були лише кошти для оплати 10% від вартості квартири, для сплати решти, позивач звернувся до відповідача з метою отримання коштів в кредит для подальшого розрахунку за квартиру.

Після чого, між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір №14/03/2008/840-ЖК/43/25 від 14.03.2008 року з цільовим призначенням кредиту: проведення розрахунків по договору купівлі-продажу №768 від 14.03.2008 року що укладений між Позивальником та ОСОБА_2, згідно якого позичальник придбає нерухомість, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Кредитний договір  був укладений на суму 68536,31 доларів США. Після укладення кредитного договору позивачем було отримано в касі Банку грошові кошти та проведений розрахунок за договором купівлі-продажу за яким позивач доплатив решту із суми квартири, а саме 340663,50 грн., про що було засвідчено приватним нотаріусом у заяві. Після цього, між позивачем та відповідачем було укладено договір іпотеки, в п.1.4 якого вартість предмету іпотеки становить 378515,00 грн.  

Позивач, вважає, що всі без виключення операції між сторонами були здійснені в національній валюті. Стверджує, що валюту кредиту в доларах США для розрахунку із ОСОБА_2 позивачу було рекомендовано працівниками відповідача, через те, що за їх словами кредитні ресурси в доларах США коштують дешевше, аніж кредитні ресурси в українській гривні. При цьому, зазначає, що працівники відповідача, усвідомлювали той факт, що розрахунки по договору купівлі-продажу будуть проводитись в українській гривні.  

Позивач вважає, що відповідач не мав права надавати йому, резиденту України, кредит в іноземній валюті для розрахунків цією валютою з іншим резидентом України, бо згідно ст. 3 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»№ 15-93 від 1993р., національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, а відповідно до п. 2 ст. 13 Декрету КМУ, згаданого вище, уповноважені банки, які отримали від Національного Банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, одним з яких є відповідач, здійснюють контроль за операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи

Позивач вважає, що вказаний договір є удаваним правочином, оскільки насправді договір був вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони вчинили в дійсності, а саме: надання кредиту в національній валюті України. Відповідач знав про те, що для розрахунку з резидентом України позивачу необхідні саме гривні, а не будь-яка інша валюта, але видаючи в кредит готівкою іноземну валюту, відповідач усвідомлював, що цей акт носить формальний характер, а насправді ця валюта виступає не як засіб платежу, а як еквівалент Національної валюти України, необхідної для використання кредиту за цільовим призначенням.

В судовому засіданні свої вимоги представник позивача підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача в суді проти позовної заяви заперечує в повному обсязі, посилаючись на доводи викладені в запереченнях, зазначаючи, що не вбачає підстав для визнання  кредитного договору удаваним правочином.

Зокрема, відповідач зазначає, що він, як юридична особа, має банківську ліцензію Національного банку України та дозвіл на здійснення банківських операцій. Посилаючись на ст. 99 Конституції України, ст. 192 ЦК України, ст.ст. 42, 47, 49 Закону України „Про банки та банківську діяльність”, відповідач наголосив на тому, що банк, як юридична особа, яка має ліцензію та дозвіл НБУ, має право надавати кредити в іноземній валюті. Вказує, що невірним є висновок щодо обов’язкової наявності індивідуальної ліцензії у відповідача; зазначає, що згідно заяви про отримання готівки позивач отримав долари США; вважає, що відносини по договору купівлі-продажу укладеного між позивачем та фізичною особою, жодним чином не стосуються відповідача; робить висновок, що позивач звернувся з позовом щоб уникнути виконання обов’язків згідно укладеного кредитного договору тощо.

Заслухавши пояснення сторін, оглянувши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності суд, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

В березні 2008 року позивач звернувся до фізичної особи ОСОБА_2 з пропозицією придбати у неї квартиру.

14.03.2008 року між позивачем та даною фізичною особою було укладено договір купівлі-продажу квартири з розстрочкою платежу.

Відповідно до п.2.1 Договору купівлі-продажу вартість квартири становила 378515,00 грн., з яких 37851,00 грн. позивач віддав до підписання договору, а решту 340663,00 грн. позивач зобов’язався передати протягом 3 банківських днів.

Оскільки у позивача були лише кошти для оплати 10% від вартості квартири, для сплати решти, позивач звернувся до відповідача з метою отримання коштів в кредит для подальшого розрахунку за квартиру.

Після чого, між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір №14/03/2008/840-ЖК/43/25 від 14.03.2008 року з цільовим призначенням кредиту: проведення розрахунків по договору купівлі-продажу №768 від 14.03.2008 року що укладений між Позивальником та ОСОБА_2, згідно якого позичальник придбає нерухомість, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1., про що зазначено в самому кредитному договорі в п.1.2.

Кредитний договір передбачає, що кредит позивачу наданий в іноземній валюті –доларах США та розрахунки між ними проводяться в тій самі валюті.

Після укладення кредитного договору позивачем було отримано в касі Банку грошові кошти та проведений розрахунок за договором купівлі-продажу за яким позивач доплатив решту із суми квартири, а саме 340663,50 грн. Що підтверджується заявою засвідченої нотаріально приватним нотаріусом, яка міститься в матеріалах справи.

Слід зазначити, що працівники відповідача, усвідомлювали той факт, що розрахунки по договору купівлі-продажу будуть проводитись в українській гривні.

Так, у відповідності зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня, а ч. 1 ст. 192 ЦК України передбачає, що законним платіжним засобом на території України є грошова одиниця України.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 524 ЦК України, зобов’язання повинно бути виражено у грошовій одиниці України –гривні, але сторони за договором можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання у іноземній валюті.

Іноземна валюта як засіб платежу, зокрема за зобов’язаннями, може використовуватись на території України лише у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, як зазначено в ст.ст. 192, 533 ЦК України.

Стаття 3 Декрету Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»№ 15-93 від 1993 року передбачає, що національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України.

Тому, видаючи кредит позивачу для придбання нерухомого майна, відповідач усвідомлював, що він бере на себе зобов’язання задовольнити його потребу саме в Національній валюті України –гривні.

Це підтверджується тим, що договір купівлі –продажу нерухомості був укладений позивачем з продавцем в гривні, що  було відомо відповідачу та що він схвалював, бо саме цю нерухомість - придбану позивачем у резидента України –відповідач отримав в іпотеку в забезпечення зобов’язання за спірним кредитним договором. Так, між позивачем та відповідачем було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом за реєстровим номером 788 від 14.03.2008 року, згідно якого позивач надав відповідачу зазначену нерухомість в іпотеку.

Також, в заяві засвідченої нотаріально від 14.03.2008 року, яка є невід’ємною частиною договору купівлі-продажу, засвідчено факт передачі грошових коштів позивачем продавцю в загальній сумі 378515,00 грн.

Також, слід звернути увагу, що в п.1.4 договору іпотеки, що є істотною умовою договору іпотеки, вартість предмету іпотеки встановлена в розмірі 378515,00 грн. Тобто, в даному випадку сторонами вірно було вчинено правочин з огляду на вимоги валютного законодавства та ст.524  ЦК України.

Відповідно до п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»№ 15-93 від 19 лютого 1993 року, уповноважені банки, які отримали від Національного Банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, одним з яких є відповідач, здійснюють контроль за операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи.

Таким чином відповідач, як агент валютного контролю, не мав права надавати позивачу, резиденту України, кредит в іноземній валюті для розрахунків цією валютою з іншими резидентами України на території України, за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії Національного банку України, оскільки відповідно до ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»№ 15-93 від 19 лютого 1993року, національна валюта України є єдиними законним засобом платежу на території України. Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Ці обставини були відомі як позивачу так і відповідачу.

Отже, здійснення позивачем, резидентом України, розрахунку з іншим резидентом України на території України без індивідуальної ліцензії Національного банку України, якої не мав ані він, ані продавець –було б порушенням підпункту „г” пункту 4 ст. 5 вищезазначеного Декрету.

Виходячи, із істотної умови п.1.2. Кредитного договору, що є невід’ємною та важливою частиною кредитного договору, суд приходить до висновку, що умовами спірного кредитного договору була передбачена єдина фінансова операція, яку мав здійснити позивач - отримати через банківську установу відповідача іноземну валюту та розрахуватися нею на території України з резидентом України без будь яких ліцензій НБУ. Це свідчить про те, що договір, в його теперішньому вигляді, укладений з метою порушення валютного законодавства.

Тому відповідач, як сторона договору, знаючи про це, ще на стадії укладання договору мав здійснити свої обов’язки агента валютного контролю та відмовитися від його подальшого укладання або укласти його в національній валюті. Більше того, як агент валютного контролю він мав би попередити позивача про незаконність вказаних вище дій з іноземною валютою для запобігання їх в майбутньому.

Через вищенаведені обставини слід вважати, що відповідач усвідомлював, що акт видачі кредиту іноземною валютою носить формальний характер, а насправді ця валюта виступає не як засіб платежу, а як еквівалент Національної валюти України, необхідної для використання кредиту за цільовим призначенням.

Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України - сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Тому суд вважає доведеним та обґрунтованим твердження позивача про те, що спірний договір, в його теперішньому вигляді, наявно суперечить діючому законодавству України.

Доводи відповідача, про те, що він, як банківська установа, що отримала ліцензію та дозвіл НБУ, має право надавати кредити в іноземній валюті, суд вважає обґрунтованими. Позивач також не заперечує, що відповідач, на момент укладання спірного договору мав право надавати кредити в іноземній валюті взагалі.

Проте, право відповідача надавати кредити в іноземній валюті не звільняє його від обов’язків агента валютного контролю, передбачених ч.2 ст. 13 згаданого вище Декрету. Навпаки, застосування цього права всупереч вищенаведеним обов’язкам було б, з боку відповідача, зловживанням правом, яке, відповідно до ч.3 ст. 13 ЦК України, не допускається.  Тобто, відповідач, маючи дозвіл та ліцензію НБУ, взагалі, а не в конкретному випадку, що розглядається судом - мав право надавати кредити в іноземній валюті.

Що стосується, доводів відповідача про помилковість висновків позивача щодо обов’язкової наявності індивідуальної ліцензії у відповідача, слід, зазначити, що виходячи із змісту заявленого позову та пояснення позивача по суті вимог, серед доводів позивача не має посилань на обов’язковість наявності індивідуальної ліцензії у відповідача, тому дані заперечення відповідача є помилковими та не стосуються доводів позивача.

Також, відповідач, зазначає, що згідно заяви про отримання готівки позивач отримав у відповідача долари США, в підтвердження даної обставини, відповідачем надано до суду довідку про видачу готівки від 14.03.2008 року.

Відповідно до ст.9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Відповідно до п.3.4 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року N 637,  видача готівки з кас проводиться за видатковими касовими ордерами або видатковими відомостями.

Проте наданий відповідачем документ не приймається судом до уваги, виходячи із положень ст.ст. 58, 59 ЦПК України, оскільки належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач не надав суду інших доказів, в т.ч. первинних документів бухгалтерського обліку, а саме: виписки із позичкового рахунку позичальника, видатковий касовий ордер про підтвердження видачі кредиту тощо.

Відповідно до ч.3 ст. 10, ч.1 ст. 60  ЦПК України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Разом з цим, припускаючи, що дані кошти навіть і були видані в доларах США, це все одно не спростовує доводів позивача, щодо необхідності дотримання сторонами вимог валютного законодавства та неможливості використання позивачем іноземної валюти для розрахунку з продавцем не маючи відповідного дозволу.

Висновок, відповідача, що позивач звернувся з позовом щоб уникнути виконання обов’язків згідно укладеного кредитного договору спростовується тим, що на момент подання позову так і на момент розгляду справи в суді у позивача відсутня заборгованість по кредиту взагалі. З чим погодився і сам відповідач.

Натомість, судом встановлено, що на день звернення позивачем до суду, сплачена сума за кредитним договором складає 136661,85 грн., з яких 3932,57 грн. лише зараховано відповідачем на погашення тіла кредиту, що на думку суду суттєво порушує інтереси позивача з огляду на принципи визначені в ст.ст.3, 13, 509  ЦК України.

Також, судом встановлено, що позивач отримує свої доходи у національній валюті, що було відомо і відповідачу на стадії укладення спірного договору.

Щодо доводів позивача відносно того, що визначення валюти в кредитному договорі, було рекомендовано працівниками відповідача, через те, що за їх словами кредитні ресурси в доларах США коштують дешевше, аніж кредитні ресурси в українській гривні слід відзначити наступне.

В запереченні відповідача зазначається, що менеджер ознайомив позивача з інформацією про форми кредитування, адже на підставі наданої консультації позичальник і обрав форму кредитування.

Також, в обґрунтування своїх заперечень відповідачем не надано доказів виконання ним вимог п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»щодо надання позивачу в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору.

Згідно ст.217 ЦК України - недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до п. 9 Поставови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Зазначені вище обставини дають підстави вважати, що кредитний договір, був вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони вчинили в дійсності, а саме надання позивачеві кредиту в національній валюті України, тобто кредитний договір  є удаваним правочином в частині надання кредиту в сумі 68536 доларів США 31 цент, про що передбачено в п.1.1 Кредитного договору.

Відповідно до частини 2 статті 235 Цивільного Кодексу України, якщо правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Крім цього, згідно пункту 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 6 листопада 2009 року N 9, за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Оскільки між позивачем та відповідачем фактично було укладено договір про надання позивачу кредиту в національній валюті України –гривні, в розмірі 346108,36 грн., що було еквівалентно 68536,31 доларів США  згідно розпорядження Національного банку України про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют станом на 14.03.2008 року, тому відносини між позивачем та відповідачем мають бути врегульовані саме договором валютою якого є гривня.

Судові витрати суд вирішив залишити за позивачем, про що не заперечує позивач.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 3, 5, п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»№ 15-93 від 19 лютого 1993року , ст. ст. 235, 533 ЦК України, ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати кредитний договір №14/03/2008/840-ЖК/43/25 від 14.03.2008 року укладений між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра»в частині надання кредиту в сумі 68536 доларів США 31 цент - удаваним правочином.

Визнати кредитний договір №14/03/2008/840-ЖК/43/25 від 14.03.2008 року, укладений між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра»,  укладеним в національній валюті України, а саме в сумі 346108 гривень 36 копійок, на умовах визначених в кредитному договорі.

В решті позовних вимог відмовити.

Судові витрати залишити на позивачеві.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня проголошення рішення.

Суддя :                                                                            Кащук А. С.