донецький апеляційний господарський суд
вул. Артема, 157, м. Донецьк, 83048, тел. 332-57-40
УХВАЛА
Іменем України
02.10.2006 р. справа №4/224
Донецькій апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: | Кондратьєвої С.І. |
суддів | Акулової Н.В., Калантай М.В., Судова колегія змінена Розпорядженням першого заступника голови Донецького апеляційного господарського суду від 29.09.06р |
при секретареві судового засідання | Черторижських К.І. |
за участю представників сторін: |
від позивача: | не з"явився, |
від відповідача: | Костенко І.А. - по Дов. №835 від 23.08.06р., |
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу | Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний будинок "Амстор" м.Донецьк |
на постанову (ухвалу) господарського суду | Донецької області |
від | 02.08.2006 року |
по справі | №4/224 ( суддя Гринько С.Ю.) |
за позовом | Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів м.Донецьк ( далі -відділення Фонду) |
до | Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний будинок "Амстор" м.Донецьк ( далі - Товариство) |
про | стягнення 276734грн.20коп. |
В С Т А Н О В И В:
У 2006р. відділення Фонду подало адміністративний позов до господарського суду Донецької області про стягнення з Товариства 270235грн.23коп., заборгованості зі сплати штрафних санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2005році та суму нарахованої пені у розмірі 6498грн.97коп.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідачем на порушення ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" №875-ХІІ від 21.03.91р. ( далі —Закон України №875-ХІІ від 21.03.91р.), п.п.14 Положення про робоче місце інваліда та порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95р. №314 ( далі –Положення ) не виконано нормативу по створенню п”ятдесят одного робочого місця для забезпечення працевлаштування інвалідів, не перераховано добровільно суму штрафу у зв”язку з чим просив стягнути вищевказану суму штрафних санкцій та пеню, нараховану на повну суму недоїмки за 77 днів згідно ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на ст.218, 230 Господарського кодексу України зазначив, що чинне законодавство передбачає сплату саме штрафних санкцій за скоєне нею правопорушення, товариство правопорушення не скоював, оскільки відсутня його вина в невиконанні нормативу працевлаштування інвалідів, так як відповідно до ст..18 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. обов»язок працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості та органами, зазначеними в Законі, з урахуванням побажань, стану здоров”я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК, створення підприємством умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливо без самого інваліда, на його думку, немає підстав для накладання відповідальності, встановленої ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.
Постановою господарського суду Донецької області від 02.08.2006 року у справі №4/224, з урахуванням ухвали від 03.08.06р. про виправлення помилки щодо найменування відповідача, ухваленою суддею Гринько С.Ю., позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства на користь відділення фонду штрафні санкції в розмірі 270235грн.23коп. за недодержання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за період 2005 року та пені в розмірі 6498грн.97коп. за несвоєчасну сплату штрафу. Прийняте судове рішення мотивовано тим, що позивачем доведена вина відповідача в нестворені робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та правомірно нарахована пеня за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій, так як виконанню відповідними органами обов”язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких належать , зокрема, здійснення заходів зі створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність вакантних посад для інваліда, відповідач не інформував вищевказані органи про створення таких робочих місць.
Непогоджуючись з прийнятим судовим актом, Товариство звернулось до Донецького апеляційного господарського суду з апеляціною скаргою, в якій просить постанову господарського суду Донецької області від 02.08.2006р. у справі №4/224 скасувати через неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, і прийняти нове рішення про відмову у задоволені позовних вимог. Зокрема, скаржник зазначає, що відповідно до ст.218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності є зроблене учасником господарських відносин правопорушення в сфері господарювання, за яке й несе відповідальність, якщо не доведе зворотнього; судом попередньої інстанції неправомірно зазначено, що відповідач протягом 2005 року не повідомляв органи працевлаштування про наявні вільні робочі місця та вакантні посади, так як протягом 2005 року Товариство щомісяця надавало до Донецького міського центру зайнятості звіти за Ф-3ПН, в яких зазначав про наявність вакантних робочих місць для працевлаштування інвалідів, були прийняті заходи щодо виконання обов”язків покладених на нього чинним законодавством.
В запереченнях на апеляційну скаргу №03-01/2820 від 22.09.06р. Фонд зазначив, що на підприємство покладено обов”язок по створенню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов”язок підбирати та працевлаштовувати їх на створені місця, згідно Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1434 від 26.09.02р. завданням Фонду є здійснення контролю за додержанням підприємствами нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та надано право здійснювати контроль за своєчасним перерахуванням підприємствами штрафних санкцій за недодержання ними такого нормативу.
Відповідно до частини 3 статті 22 Закону України "Про судоустрій України" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Згідно з частиною 1 статті 21 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Державні та інші органи мають право звертатися до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України ( частина 2 статті 1 цього Кодексу).
Кодекс адміністративного судочинства України відповідно до п.6 розділу УІІ Прикінцевих та перехідних положень Кодексу, який набув чинності з 01.09.05р., на момент пред'явлення позову у даній справі був чинним.
01.11.05р. набрав чинності Закон України „Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України „ №2953-ІУ від 06.10.05р., яким пункти 6 та 7 розділу 7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України були викладені в новій редакції, згідно якої до початку діяльності окружного адміністративного суду, адміністративні справ, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України, вирішуються господарським судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, господарським судам підвідомчі справи, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. Позовна заява та апеляційна скарга розглянута за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
В судовому засіданні повноважний представник скаржника висловився на підтримку своїх доводів викладених в апеляційній скарзі.
Позивач не скористався своїм процесуальним правом на участь його представника у судовому засіданні апеляційної інстанції, про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином у відповідності до п.2 ст.189, ст..190 Кодексу адміністративного судочинства України. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить розглянути скаргу без його участі. Оскільки, суд апеляційної інстанції не визнав явку позивача обов”язковою і є клопотання про розгляд скарги без його участі, і ця обставина не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги, судова колегія дійшла до висновку про можливість розглянути справи за наявними в ній документами відповідно до ст.196 КАСУ.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції, обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія Донецького апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.
Попереднім судом встановлено, що:
- відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (1336 осіб) відповідач у 2005 році мав створити 53 робочих місця для працевлаштування інвалідів;
- фактично в 2005 році на підприємстві працювало 2 інваліди, не працевлаштовано 51 інвалід, що підтверджується наданою звітністю за Ф-10ПІ.
- середньорічна заробітна плата відповідача в 2005 році складала
5298грн.73коп.,
- розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця для
працевлаштування інвалідів у звітному 2005 році становить 270235грн.23коп. та нарахована пеня за 77 днів 6498грн.97коп., всього 276734грн.20коп., яку самостійно Товариством не сплачено.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20 Закону штрафних санкцій за недотримання установленого нормативу працевлаштування інвалідів та на- рахування пені.
Обґрунтовуючи свою правову позицію Фонд виходить з того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів і повинен нести відповідальність за ст..20 Закону.
Статтею 19 Закону для підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік у кількості одного робочого місця.
Водночас, частиною першою статті 18 Закону обов’язок працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Згідно пункту 3 Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до пункту 10 Положення №314 від 03.05.1995, працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Пунктом 14 Положення визначено, що підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Отже, з наведеного випливає, що працевлаштування інвалідів може здійснюватись органами працевлаштування інвалідів за наявності отриманої від підприємства інформації про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів.
Відповідальність за незабезпечення зазначених нормативів відповідно до частини другої статті 19 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. покладається на керівників підприємств, а в разі, коли кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі середньої заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом ( ч.1 ст.20 Закону).
Робоче місце інваліда –це окреме робоче місце, або ділянка виробничої площі на підприємстві ( об”єднанні), в установі та організації, незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.
Створеним робочим місцем є те, яке введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Закон зобов”язує відповідача, відповідно до 4-х відсоткового нормативу, створити робочі місця для праці інвалідів, зазначити їх у колективному договорі і інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду , а органи працевлаштування –підібрати робоче місце і працевлаштувати інваліда.
Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 за № 464/2904, затверджено Інструкцію щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:
- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно;
- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих місць, що виникли у між звітний період у зв'язку зі звільненням працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх виникнення;
- в графі 4 звіту за формою № 3-ПН проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок броні, встановленої Законом, для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди мають шифр “14”).
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність таких вакантних посад для інвалідів.
Таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03, від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04, в яких Верховний Суд України вимагав обов’язкового з’ясування, зокрема, того, чи були створені підприємством в установленій кількості робочі місця для інвалідів та чи повідомляло підприємство органи працевлаштування про кількість таких робочих місць.
Відповідач вимоги Закону не виконав. Згідно зі звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік Ф-10-ПІ (а.с. 5) фактично не було створено 51 робоче місце для інваліда.
В матеріалах справи наявні документи на підтвердження надання до центру зайнятості звітності за Ф-3ПН, з якої вбачається, що Товариство передбачало робочі місця для інвалідів, але не в повній кількості визначеній законом, що й підтверджується листом Донецького міського центру зайнятості №02-09/2580 від 08.08.06р. Слід зазначити, що неповідомлення інших органів працевлаштування інвалідів зазначених у ст..18 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. унеможливлювало здійснення ними обов”язку щодо направлення інваліда на підприємство стосовно працевлаштування.
Закон України №875-ХІІ від 21.03.91р. є спеціальним законом з питань, що визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні права з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами. Норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів визначається виключно цим Законом.
Судова колегія, керуючись положеннями Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. встановила, що з наданої звітності не вбачається чи Товариство створило в зазначеній кількості робочі місця для інвалідів, чи лише в кількості 2 місць, на яких працювали інваліди. Товариство про створення робочих місць для інвалідів в кількості 51 робоче місце органи працевлаштування не повідомляли, так як такі місця створені не були, що й не спростовується скаржником.
Наданий відповідачем Наказ №4 від 10.01.05р. про створення атестаційної комісії для проведення атестації робочого місця інваліда не може бути доказом саме створених таких робочих місць і не приймається судом до уваги, так як даний факт не відноситься до з”ясування питання про зайнятість інвалідів на підпиємстві за звітний період, а саме за 2005 рік.
Отже, не створення відповідачем робочого місця інваліда та неповідомлення органів працевлаштування, перелічених у статті 18 Закону, про наявність такої вакантної посади унеможливило направлення цими органами до Товариства інвалідів для працевлаштування у звітному періоді.
Щодо посилань скаржника на неможливість організувати необхідні робочі місця для інваліді через відсутність інформації про інваліда, який може звернутися, або буде направлений з метою працевлаштування, судова колегія зазначає наступне.
Частиною четвертою статті 43 Конституції України проголошено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України „Про охорону праці” працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров”я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.
Статтею 12 цього Закону визначено, що підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов”язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов”язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій.
У відповідності зі ст..17 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. інвалідам забезпечується право працювати на підприємствах ( об”єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів.
Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладання на підприємства обов”язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов”язку працевлаштування інвалідів.
Особливості господарської діяльності Товариства та відповідні умови праці лише обмежують коло робочих місць, на яких може використовуватись праця інвалідів, але не можуть бути підставою для зменшення встановленого статтею 19 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. 4% нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів від загальної кількості робочих місць на підприємстві.
Виходячи з наведеного, не можуть бути прийняті до уваги судовою колегією доводи відповідача про те, що відсутня його вина в невиконанні нормативу працевлаштування інвалідів та відсутні підстави для застосування штрафу.
Зі змісту наведених норм вбачається, що підприємство вважається таким, що належним чином виконало покладені на нього Законом обов”язки у тому випадку, коли доведе виконання ним належним чином покладених законодавством обов”язків. Відповідач це не довів.
Судова колегія Донецького апеляційного господарського суду вважає правильним висновок господарського суду Донецької області стосовно доведеності підстав для застосування до відповідача санкцій відповідно до чинного законодавства за не створенні робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до частин третьої і четвертої статті 20 Закону, сплату штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності коштів, штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на їх майно в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до частини шостої статті 20 Закону порядок і терміни сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджуються Кабінетом Міністрів України.
У разі несплати штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.”
Згідно абзаца другого статті 20 Закону, передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120% річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
В цій же статті передбачено, що адміністративно - господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною 1 ст..19 Закону. Звідси, правомірно нарахована Фондом пеня за період з 15.04.2006р. по 30.06.2006р.
Згідно ст..216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договорами.
Відповідно до ч.І ст..218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов”язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відтак, господарським судом Донецької області правильно застосовано норми матеріального права, й правомірно задоволено позовні вимоги Фонду.
Враховуючи наведене, визначених законом підстав для скасування оскаржуваного судового акту та задоволення апеляційної скарги немає.
Керуючись ст.ст.195,198,200, 205 п.6,п.7 розділу УІІ Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія Донецького апеляційного господарського суду,
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю „Торгівельний будинок „Аматор” м.Донецьк на постанову господарського суду Донецької області від 02.08.2006року у справі №4/224 залишити без задоволення.
Постанову господарського суду Донецької області від 02.08.2006року у справі №4/224 залишити без змін.
Ухвала Донецького апеляційного господарського суду набирає законної сили з моменту її підписання і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця після складення постанови в повному обсязі.
Ухвала виготовлена в повному обсязі 05.10.2006року.
Головуючий: С.І. Кондратьєва
Судді: Н.В. Акулова
М.В. Калантай
Надруковано: 6 примір.
1 –позивачу
1 –відповідачу
1 –до справи
2 –ДАГС
1- ГСДО