Україна
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
22ц-7485/11 Головуючий у 1 й інстанції - Мовчан Д.В.
Доповідач - Кочкова Н.О.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 червня 2011 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого - судді Кочкової Н.О.,
суддів - Кіктенко Л.М., Пищиди М.М.,
при секретарі - Лещинській О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_2 до державного підприємства «Дніпропетровський метрополітен»про визнання наказу незаконним, -
ВСТАНОВИВ:
У позовній заяві ОСОБА_2 посилався на те, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2007 року він був поновлений на посаді шляхового майстра дільниці технічної допомоги дистанції колії Державного підприємства «Дніпропетровський метрополітен» з 3 жовтня 2005 року; стягнуто з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 14 520 гр.97 коп. і моральну шкоду в розмірі 2000 гр.. 16 квітня 2007 року він був ознайомлений з наказом від 11 квітня 2007 року про поновлення на роботі, і в цей же день подав заяву про звільнення на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України. Аналогічну заяву він направив відповідачу у цей же день поштою, та просив повідомити, коли можна отримати трудову книжку. Листом № НА-33/797 від 25 квітня 2007 року відповідач повідомив йому, що подана заява не містить обґрунтування, тому відсутні підстави для її розгляду. 15 травня 2007 року за місцем його проживання прибула комісія, якій він повідомив, що не виходить на роботу, оскільки вважає себе звільненим на підставі заяви від 16 квітня 2007 року. Відповідач тривалий час не розглядав його заяву, тому він 29 грудня 2007 року звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовом про звільнення з роботи та видачу трудової книжки, однак, рішенням суду від 25 вересня 2008 року, залишеним буз змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 грудня 2008 року, у задоволенні його позову було відмовлено.
1 жовтня 2008 року відповідач звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовом про визнання неявки ОСОБА_2 на роботу прогулом без поважних причин, однак, рішенням суду від 23 вересня 2009 року у задоволенні позову було відмовлено. Листом № НА-33/1451 від 13 жовтня 2009 року відповідач повідомив йому про необхідність проходження медичного огляду та виходу на роботу чи написання нової заяви про звільнення, однак, він відмовився, мотивуючи тим, що подав заяву про звільнення 16 квітня 2007 року. Наказом № 21-К від 9 листопада 2009 року він (ОСОБА_2) був звільнений на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин. Позивач, вважаючи звільнення незаконним, 17 грудня 2009 року звернувся до суду і просив (із врахуванням уточнень від 6 квітня 2011 року) визнати наказ № 21-К від 9 листопада 2009 року незаконним (а.с.3-5, 62).
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2011 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено (а.с.66-68).
В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення, та ухвалення нового рішення (а.с.71-74).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін з наступних підстав.
Судом 1 інстанції встановлено, що ОСОБА_2 працював у відповідача з 1995 року на посаді шляхового майстра дільниці технічної допомоги дистанції колії Державного підприємства «Дніпропетровський метрополітен», наказом № 31-к від 3 жовтня 2005 року звільнений за скороченням штату –ст.. 40 п.1 КЗпП України. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2007 року ОСОБА_2 поновлений на роботі з 3 жовтня 2005 року; стягнуто з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 14 520 гр.97 коп. і моральну шкоду в розмірі 2000 гр. (а.с.6). 16 квітня 2007 року ОСОБА_2 був ознайомлений з наказом від 11 квітня 2007 року про поновлення на роботі, і в цей же день подав заяву про звільнення на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України (а.с.7). Листом № НА-33/797 від 25 квітня 2007 року відповідач повідомив йому, що подана заява не містить обґрунтування, тому відсутні підстави для її розгляду (а.с.12).
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 вересня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 грудня 2008 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 про звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки у видачі трудової книжки та моральної шкоди, - відмовлено (а.са.13-17).
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 1 жовтня 2008 року у задоволенні позову ДП «Дніпропетровський метрополітен»про визнання неявки працівника на роботу прогулом без поважних причин та розірвання трудового договору, однак, рішенням суду від 23 вересня 2009 року у задоволенні позову –відмовлено (а.с.18-19).
Із акту від 12 жовтня 2009 року, складеного та підписаного трьома працівниками ДП «Дніпропетровський метрополітен», у тому числі начальником відділу кадрів, вбачається, що ОСОБА_2 був запрошений на підприємство для вирішення питання трудових відносин, і йому було запропоновано приступити до виконання посадових обов*язків або прийняти рішення про розірвання трудового договору на підставі ч.1 ст. 38, п.1 ст. 36 КЗпП України, в іншому випадку підприємство залишає за собою право розірвати трудовий договір за ініціативою адміністрації. ОСОБА_2 у присутності членів комісії відмовився приступити до виконання посадових обов*язків або розірвати трудові відносини з ініціативи працівника, пояснивши це тим, що заяву про звільнення він подав 16 квітня 2007 року. Письмові пояснення надати відмовився (а.с.56).
13 жовтня 2009 року відповідач направив ОСОБА_2 лист № НА-33/1451, у якому письмово повідомив про необхідність проходження медичного огляду та виходу на роботу чи написання заяви про звільнення (а.с.25). Однак, позивач до роботи не приступив і заяву про звільнення не подав. Наказом № 21-К від 9 листопада 2009 року ОСОБА_2 звільнений на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин (а.с.26).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 був відсутній на роботі без поважних причин, чим скоїв прогул, а його звільнення було здійснено відповідачем без порушення норм трудового законодавства (зокрема, відмова Дніпропетровської обласної організації профспілки працівників науки, виробництва і фінансів у дачі згоди на звільнення ОСОБА_2 не була обґрунтована, що, згідно із ч.7 ст. 43 КЗпП України давало підприємству право на звільнення працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації).
Вказані висновки суду є правильними, відповідають обставинам справи та вимогам закону. Відповідно до п.3 ст.. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Із заяви ОСОБА_2 від 16 квітня 2007 року вбачається, що він просить звільнити його за ст.. 38 ч.3 КЗпП України. Однак, у заяві не вказано, що роботодавцем порушується законодавство про працю, і у чому ці порушення виявляються. Не визначено заявником і строк розірвання трудового договору. Відповідач письмово повідомив ОСОБА_2 про неможливість прийняти рішення про його звільнення за ст.. 38 ч.3 КЗпП України і запропонував приступити до роботи. В останнє, така пропозиція була зроблена 14 жовтня 2009 року, однак, ОСОБА_2 до роботи не приступив.
Згідно із п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний власником або уповноваженим органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин на протязі робочого дня) без поважних причин.
У судовому засіданні встановлено, що позивач, будучи належним чином неодноразово попередженим про необхідність приступити до роботи, до роботи не приступив і свої посадові обов*язки не виконував, тобто скоїв прогул. Посилання апелянта на те, що відповідач зобов*язаний був його звільнити на підставі заяви від 16 квітня 2007 року –не можуть бути взяті до уваги, оскільки сам позивач не заперечував, що отримав листа відповідача від 25 квітня 2007 року про неможливість задоволення заяви про звільнення за ч.3 ст. 38 КЗпП України. Законність цих дій відповідача встановлена рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 вересня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 грудня 2008 року, яким було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 про звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки у видачі трудової книжки та моральної шкоди.
Доводи позивача про те, що відповідач порушив передбачені ст.. 148 КЗпП України строки для застосування дисциплінарних стягнень, - протирічать обставинам справи, оскільки прогул, який скоїв позивач, тривав до моменту звільнення - 9 листопада 2009 року.
Посилання апелянта на те, що він не може нести юридичну відповідальність за прогул, оскільки відсутня його вина у правопорушенні, відсутній факт спричинення шкоди підприємству та причинний зв*язок між шкодою та провиною –не можуть бути взяті до уваги, оскільки протирічать п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів по справі та незгоди із оцінкою доказів, яка дана судом 1 інстанції, і не являються підставою для скасування рішення суду.
Судом 1 інстанції у досить повному обсязі з’ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна правова оцінка, неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення не встановлено, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду, тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.307, 308 ЦПК України, апеляційний суд, -
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2011 року –залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Судді :