Справа № 33ц-73                                                               Головуючий в 1 інстанції Зушман ГЛ.

Категорія -1                                                                         Доповідач Расевич C.I.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

 іменем   України

26 червня 2007 року.                                                                      м. Луцьк

Колегія судців з розгляду цивільних справ у касаційному порядку апеляційного суду Волинської

області в складі:

головуючого - судді Лончука В.Г.

суддів - Расевича С.І., Мудренко Л.І., Подолюка В.А., Шевчук Л.Я.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до відді­лу освіти Борщівської районної державної адміністрації про стягнення надбавки до заробітної 'плати за вислугу років, матеріальної допомоги на оздоровлення, витрат на комунальні послуги та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бор-щівського районного суду Тернопільської області від 25 липня 2006 року та ухвалу апеляційно­го суду Тернопільської області від 21 вересня 2006 року,

встановила:

У липні 2006 року ОСОБА_1 звернулася в суд з зазначеним позовом.

В обґрунтування позовних вимог позивачка вказувала, що вона працює вчителем іс­торії Сков'ятинської загальноосвітньої школи І-III ступеня Борщівського району Тернопільсь­кої області. Всупереч положенням ст. 57 Закону України „Про освіту" їй не виплачувалась над­бавка за вислугу років протягом 1997-2002 років та допомога на оздоровлення при наданні що­річної відпустки протягом 1998-2002 років. Сума заборгованості по несплаті надбавки за вислу­гу років та допомоги на оздоровлення становить 1149,39 грн. Також позивачка зазначала, що вона має право на безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням в межах встанов­лених норм, як педагогічний працівник, що працює і проживає у сільській місцевості, в зв'язку з чим відповідач заборгував їй 971,1 грн. Посилаючись на наведене, просила стягнути з відділу освіти Борщівської районної державної адміністрації зазначену заборгованість в сумі 2120,49 грн. та моральну шкоду в сумі 1000 грн., завдану їй відповідачем внаслідок несплати передбаче­них законом виплат.

Рішенням Борщівського районного суду Тернопільської області від 25 липня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 21 вересня 2006 року, у задоволені позову відмовлено за безпідставністю та постановлено витрати по спра­ві покласти на сторони в тій частині, в якій вони їх понесли.

В касаційній скарзі позивачка ставить питання про скасування судових рішень та пе­редачі справи на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матері­ального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам спра­ви.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оска­ржуваних судових рішень, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 7 ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України „Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і укладеного трудового договору.

Постановляючи рішення про відмову суд першої інстанції виходив з того, що ст.ст. 1 та 2 Закону України „Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених ст. 57 Зако­ну України „Про освіту" педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів" зазначені виплати визнані кредиторською заборгованістю Державного бюджету України, яка є обов'язковою до погашення і погашається протягом п'яти років рівними частинами шляхом включення цих видатків відповідними законами України про Державний бюджет України починаючи з 2005 року у вигляді окремих цільових субвенцій з Державного бюджету України відповідним місцевим бюджетам.

Проте такі висновки суду не можна визнати обґрунтованими, оскільки вони супере­чать вимогам чинного законодавства.

Частиною 1 ст. 57 Закону України „Про освіту" передбачені гарантії педагогічним, науково-педагогічним та іншим працівникам закладів освіти, у тому числі й виплата надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки, які введені в дію відповідно з 1 січня 1997 року та з 1 січня 1998 року.

Крім того, згідно ч. 4 цієї ж статті педагогічним працівникам, які працюють у сільсь­кій місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали педагогіч­ними працівниками в цих населених пунктах і проживають у них, держава відповідно до чинно­го законодавства забезпечує безплатне користування житлом з опаленням і освітленням у межах встановлених норм.

Як встановлено судом першої інстанції, всупереч зазначеним вимогам закону, ці ви­плати відповідачем не здійснювалися.

При вирішенні спорів про виплату премій, винагороди за підсумками роботи за рік чи за вислугу років, набавок і доплат необхідно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір цих виплат. Працівники, на яких поширюються зазначені норматив­но-правові акти, можуть бути позбавлені таких виплат (або розмір останніх може бути зменше­но) лише у випадках і за умов, передбачених цими актами. З мотивів відсутності коштів у про­веденні вказаних виплат може бути відмовлено в тому разі, коли вони обумовлені в зазначених актах наявністю певних коштів чи фінансування.

Згідно зі ст. 22 Закону України „Про оплату праці" суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погі­ршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

При цьому відповідно до ст. 98 КЗпП України оплата праці працівників установ і ор­ганізацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бю­джетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Отже, вирішуючи питання про оплату праці науково-педагогічних працівників, необ­хідно враховувати як положення ст. 57 Закону України „Про освіту" так і вимоги законодавства про працю щодо умов і порядку нарахування і виплати заробітної плати.

Крім того, посилаючись при відмові у позові на норми Закону України „Про реструк­туризацію заборгованості з виплат, передбачених ст. 57 Закону України „Про освіту" педагогіч­ним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів" суди не звер­нули увагу, що позивач ставив питання про відшкодування витрат на безоплатне користування житлом, які вищезазначеним Законом не регулюються.

На порушення вимог ст. 301 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду та не усунув допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права.

Закон України „Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених ст. 57 Закону України „Про освіту" педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям праців­ників навчальних закладів" за своїм змістом визнає виплати заборгованістю держави, тобто встановлює, що педагогічні працівники мають право на ці виплати, і встановлює добровільний порядок погашення заборгованості.

За змістом рішень Європейського Суду з прав людини та Конституції України заро­бітна плата є приватною власністю і власник має право на свій розсуд розпоряджатись цією вла­сністю. Відмовляючи в позові суди не звернули уваги на те, що таким чином вони обмежують педагогічних працівників у праві власності.

Як вбачається зі ст. 237і КЗпП України відшкодування власником або уповноваже­ним ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його закон­них прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Крім того, згідно ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юриди­чній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується собою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, передбачених ч. 2 цієї статті.

Отже, при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди, суду слід вихо­дити не лише з наявності такої шкоди, протиправності діяння її заподіювача, наявності причин­ного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача, але й вини відповідача в її за­подіянні.

Статтею 335 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції не може встано­влювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи від­кинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки обставини справи встановлені в порушення вимог ст. 213 ЦПК України, то судові рішення не можуть залишатися в силі і підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

На підставі вищенаведеного та керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суд­дів-

ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 25 липня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 21 вересня 2006 року скасувати, а спра­ву направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.