Справа №2-58/11

          категорія №

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2011 року  Нахімовський районний суд м. Севастополя в складі:

головуючого судді - Лемешко А.С.,

при секретарі –Пус М.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_8 про встановлення фактів визнання батьківства та мешкання однією родиною, визнання права власності, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та державного акту на право власності земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Позивачі звернулися до суду з позовом до відповідачів, в якому просять суд встановити факт визнання ОСОБА_5 власного батьківства відносно ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнав їх рідними батьком та сином; встановити факт мешкання однією сім’єю ОСОБА_5 з ОСОБА_1 з 1992 по 2003 рік; визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частки не зданого до експлуатації домоволодіння та земельної ділянки АДРЕСА_1; визнати недійсними договір дарування земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1, укладеного 31.10.2007 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 та державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, від 14.11.2007 року, виданий на ім’я ОСОБА_4; визнати за позивачами ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 по 1/10 частки за кожним у незданому до експлуатації домоволодіння та земельної ділянки АДРЕСА_1.

Свої вимоги мотивували тим, що з 1992 року позивачка ОСОБА_1 знаходилася у фактичних шлюбних стосунках із ОСОБА_5, від якого народився син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, однак у свідоцтві про народження сина прізвище було записано матері, хоча при житті ОСОБА_5 визнавав його своїм сином. У 1993 році позивачі сумісно із ОСОБА_5 почали будівництво будинку на земельній ділянці, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка була виділена ОСОБА_11. У 1995 році будівництво було завершено та вони оселилися у домоволодінні, однак до експлуатації будинок не зданий до сьогоднішнього часу. У 2003 році ОСОБА_1 припинила фактичні шлюбні стосунки із ОСОБА_5, однак останній обіцяв зареєструвати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину спірного будинку. Вважає, що будинок був побудований за їх сумісні кошти за час їх перебування у фактичних шлюбних стосунках, тому їй повинно належати Ѕ частина цього спільно-нажитого майна. Крім того, вважає, що договір дарування земельної ділянки, площею 0,06 га на якому знаходиться спірний будинок, укладений 31.10.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є незаконним та підлягає визнанню недійсним, оскільки був укладений ОСОБА_5 у психічно-хворому стані та під впливом обдарованого, та дарувальник не розумів значення своїх дій. Внаслідок цього, державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, на ім’я ОСОБА_4, виданий 14.11.2007 року просять визнати недійсним.

У судовому засіданні представник позивачів ОСОБА_10 позовні вимоги підтримала у повному обсязі, посилаючись на обставини, що викладенні у позові. Просить встановити факт визнання ОСОБА_5 власного батьківства відносно ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнав їх рідними батьком та сином; встановити факт мешкання однією сім’єю ОСОБА_5 з ОСОБА_1 з 1992 по 2003 рік; визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частки не зданого до експлуатації домоволодіння та земельної ділянки АДРЕСА_1; визнати недійсними договір дарування земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1, укладеного 31.10.2007 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 та державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, від 14.11.2007 року, виданий на ім’я ОСОБА_4; визнати за позивачами ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 по 1/10 частки за кожним у незданому до експлуатації домоволодіння та земельної ділянки АДРЕСА_1.

Представник відповідачів у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просить у його задоволенні відмовити з підстав, викладених у запереченнях, що приєднані до матеріалів справи. Заперечення мотивовані тим, що оскільки спірний будинок зі слів позивачів був побудований сумісно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 у період їх перебування у фактичних шлюбних стосунках з 1993 по 1995 рік, то положення Сімейного кодексу не можуть бути застосовані, а Кодекс про шлюб та сім’ю не передбачав правових підстав для виникнення права власності на майно, що нажито під час сумісного проживання чоловіка та жінки однією сім’єю поза шлюбом. Крім того, у вказаний позивачами час ОСОБА_5 знаходився у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_11, який був розірваний лише 20.05.1997 року. Також вважає, що сплила позовна давність щодо вимог майнового характеру, оскільки з моменту виникнення права вимоги пройшло більше 10-ти років. Крім цього зазначає, що право власності на спірний об’єкт нерухомості –будинок АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_4 23.10.2008 року, тому саме з цього моменту виникло право власності на спірне майно. Стосовно визнання договору дарування недійсним, вважає доводи позивачів безпідставними, оскільки договір дарування був укладений за життя спадкодавця, а позивачі не є стороною за договором. Вважає, що позивачами не надано доказів, стосовно знаходження дарувальника при укладенні договору дарування у психічно-хворому стані, внаслідок тяжкої хвороби, що спричинила обізнаність щодо природи самої угоди. Договір дарування оформлений у встановленому законом порядку, тому підстав для визнання його недійсним або нікчемним немає.

Заслухавши пояснення сторін, представників, показання свідків, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.2 ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України, в судовому порядку можуть встановлюватися факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено інший порядок їх встановлення.

Цивільний процесуальний кодекс України не передбачає можливості встановлення судом факту визнання особою власного батьківства, оскільки він не є фактом, який має юридичне значення.

Згідно до п.1 Постанови Пленуму Верховного суду України №5 від 31.03.1995 (з подальшими змінами і доповненнями), судами розглядаються справи про встановленню фактів, зокрема, якщо:

- відповідно до закону такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян;

- чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Встановлення факту, про який просять позивачі не породжує відповідно до Сімейного кодексу України будь-яких юридичних наслідків, оскільки закон не пов’язує встановлення факту про визнання померлою особою свого батьківства з визначенням походження дитини від нього.

Визначення походження дитини від батьків, які не знаходяться в шлюбі встановлюється на підставі: 1) сумісної заяви матері і батька дитини; або 2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; або 3) за рішенням суду про визнання батьківства (стаття 125 Сімейного кодексу України, ст. 53 Кодексу про шлюб та сім`ю України). Тобто законодавством передбачений інший порядок вирішення питання про визначення походження дитини від батьків, що не знаходяться в шлюбі.

Суд вважає неспроможним доводи позивачів стосовно того, що Постанова Пленуму Верховного суду України №5 від 31.03.1995 передбачає можливість встановлення факту визнання особою власного батьківства, оскільки згідно до абз.2 п.15 вказаної постанови суд може встановити такий факт лише у випадку, коли дитина була народжена до 01.10.1968 і коли померла особа визнавала себе її батьком до цієї дати.

От же, оскільки ОСОБА_6, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року, то діючим законодавством передбачений інший порядок встановлення походження дитини ніж встановлення факту визнання батьками власного батьківства, а позивачами не заявлялась вимога про встановлення батьківства, тому у суду немає підстав для задоволення вимоги щодо встановлення факту визнання ОСОБА_5 власного батьківства відносно ОСОБА_6

В наданій до суду спадковій справі перебуває заява ОСОБА_1 до Нахімовського районного суду м. Севастополя про встановлення факту батьківства померлого ОСОБА_5 щодо ОСОБА_6 Ухвалою Нахімовського районного суду м. Севастополя від 05.11.2008 року вказана заява була залишена без розгляду за заявою заявника, та ця справа №2о-170/08 перебуває в архіві суду.

З позовних вимог суд вбачає, що заявлена вимога щодо встановлення факту мешкання однією родиною ОСОБА_5 з ОСОБА_1 з 1992 по 2003 рік є засобом доказування іншої позовної вимоги щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на майно, яке було здобуто під час їх спільного мешкання.

Суд може встановити лише факт, який має юридичне значення.  Отже встановлення факту спільного мешкання повинно мати для ОСОБА_1 юридичні наслідки та надати їй відповідні права, в даному випадку щодо майна, отриманого під час спільного мешкання з ОСОБА_5. Але встановлення цього факту не надає ОСОБА_1 права на майно, яке залишилося після ОСОБА_5, що випливає з наступного.

Оскільки позивачка заявляє про створення майна під час спільного мешкання у період з 1992 по 2003 рік, суд, керуючись ст.58 Конституції України, застосовує до цих правовідносин положення законодавства, яке діяло на той час, а саме Кодекс про шлюб та сім`ю України, та не знаходить підстав для застосування ст. 74 Сімейного кодексу України, на яку посилаються позивачі в обґрунтування вимоги щодо визнання за нею права власності на Ѕ частку майна, набутого за час спільного мешкання з ОСОБА_5

Як встановлено судом, ОСОБА_1 и ОСОБА_5 в зареєстрованому шлюбі не перебували.

Кодекс про шлюб та сім`ю України, не передбачає такої правової підстави для виникнення права сумісної власності на майно, як сумісне мешкання чоловіка і жінки однією сім'єю поза шлюбом. Правила ст. 22,28,29 Кодексу про шлюб та сім`ю України, щодо розділу майна осіб, які проживають однією сім'єю, але не перебувають в зареєстрованому шлюбі, не можуть бути застосовані судом, що відповідає позиції, викладеної у п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України»№16 від 12.06.1998 р.

Таким чином, Кодекс про шлюб та сім`ю України не встановлює режим спільної власності для майна, яке було здобуто особами, які спільно мешкали але не перебували у шлюбі. От же встановлення факту сумісного мешкання ОСОБА_1 з ОСОБА_5 не є підставою для виникнення у них загальної сумісної власності на будинок, оскільки  законом, діючим під час створення даного майна, цього не передбачалося. Вказане свідчить про відсутність юридичного значення цього факту, тому у суду немає підстав для задоволення цієї вимоги.

Питання виникнення спільної сумісної власності, в даному випадку, регулюються Цивільним Кодексом України 1963 року, та підлягає доказуванню на загальних підставах.

Однак позивачами не надано до суду належних доказів, які б підтверджували участь ОСОБА_1 у будівництві будинку АДРЕСА_1, стосовно визнання права на Ѕ частку якого нею заявлено вимогу. Суд не може розглядати посилання ОСОБА_1 на спільне мешкання з ОСОБА_5, як доказ її участі у будівництві, оскільки це не є підставою з якою Цивільний кодекс України 1963 року, пов’язує виникнення спільної власності.  

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що посилання ОСОБА_1 на спільне мешкання з ОСОБА_5 з 1992 по 2003 рік суперечить наявним у справі доказам, які свідчать про перебування у цей період ОСОБА_5 у двох зареєстрованих шлюбах, а саме: до 20.05.1997 року з ОСОБА_11, з 18.06.1997 р. по 11.01.2002 р. з ОСОБА_12, та з 02.06.2004 р. по час смерті у шлюбі з ОСОБА_8.

Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України  №7 від 04.10.1991 «Про практику застосування судами законодавства, яке регулює право приватної власності громадян на житловий будинок», інші особи, які крім подружжя брали участь в будівництві житлового будинку мають право вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх витрат на будівництво, якщо допомоги забудовнику вони надавали не безкоштовно.

Таким чином, відсутні будь-які правові підстави для визнання права власності на Ѕ  частку не зданого до експлуатації будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 Позовні вимоги щодо відшкодування витрат на будівництво ОСОБА_1 у суді не заявлялися.

Додатково суд зазначає, що оскільки з моменту виникнення права вимоги ОСОБА_1  про визнання за нею права власності на будинок, пройшло більше 3-х років (з часу закінчення нею участі у будівництві спірного майна –1995 рік), то строк позовної давності (ст. 71 Цивільного кодексу України 1963 року) за цією вимогою вже сплив. Клопотання позивачем про відновлення строку не заявлялося, та відповідачами заявлено відповідне клопотання про застосування наслідків пропущення строків, що є підставою для відмови в позові за цією позовною вимогою.

Відповідно до ч.1 ст. 225 Цивільного кодексу України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним.

Як на підставу недійсності договору дарування земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 від 31.10.2007 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, позивачі посилаються на те, що у 2007 році ОСОБА_5 тяжко хворів, у тому числі і психічним захворюванням, і знаходився на лікуванні у психіатричній лікарні, та в цей період він не усвідомлював власні вчинки та не міг керувати ними.

Але надані до суду докази не дають підстав вважати, що під час вчинення правочину ОСОБА_5 знаходився у стані, коли він не міг розуміти значення власних дій та керувати ними.

В матеріалах справи відсутні докази будь-якої тяжкої хвороби у ОСОБА_5, у тому числі і психічної, та немає доказів його знаходження на лікуванні у психіатричній лікарні. В матеріалах справи є відповіді Диспансерного наркологічного відділення та Севастопольської міської психіатричної лікарні від 08.07.2007 р., 03.11.2009 р., 27.10.2009 р. про звернення ОСОБА_5 за лікуванням 18.05.2006 року, однак він був виписаний наступного дня, інших випадків звернення за медичною допомогою немає, відомостей про алкоголізацію ОСОБА_5 диспансер не має, на обліку у психіатра не знаходився. Перебування ОСОБА_5 протягом одного дня у наркологічному диспансері за 1,5 року до укладення ним оскаржуваного договору дарування, не може свідчити про наявність у нього пороку волевиявлення при його вчиненні.

Суд не приймає пояснення свідків щодо вживання ОСОБА_5 спиртних напоїв, як доказ знаходження його у хворобливому стані, оскільки вони не свідчать про перебування його у стані сп’яніння під час укладення правочину.

Крім того, у матеріалах справи є довідка, видана ПП «Євротранс», згідно якої ОСОБА_5 працював водієм з грудня 2004 року по 18.02.2008 рік та свідоцтво про державну реєстрацію ОСОБА_5 підприємцем, отримано ним 16.06.2007 року. Факт роботи ОСОБА_5 водієм до останнього дня життя, та ведення ним підприємницької діяльності свідчить про його дієздатність, за відсутності інших доказів, та спростовують посилання позивачів та свідків про його тяжкий хворобливий стан.

Оскаржуваний договір було складено в належній формі і він має всі необхідні реквізити, та нотаріус під час його посвідчення перевіряв дієздатність ОСОБА_5, та був присутнім під час його підписання ОСОБА_5 у зв'язку з чим, у суду відсутні будь-які підстави вважати, що 31.10.2007 року ОСОБА_5 не розумів значення власних дій та (або) не міг керувати ними під час дарування земельної ділянки на користь доньки ОСОБА_4, або що це не він підписував оскаржуваний договір.

Таким чином, суд не знаходить підстав для визнання недійсними договору дарування земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, укладеного 31.10.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, а також державного акту на право власності на вказану земельну ділянку.

Згідно матеріалів спадкової справи, наданої до суду 4 Севастопольською державною нотаріальною конторою, після смерті 18.02.2008 року ОСОБА_5, його спадкоємцями першої черги є: його жінка - ОСОБА_8., доньки - ОСОБА_4, ОСОБА_2, мати –ОСОБА_3.

Позивачі вважають, що після ОСОБА_5 залишилося спадкове майно –домоволодіння АДРЕСА_1, на який просять визнати право власності в порядку спадкування по 1/10 частки за кожним окремо.

Оскільки ОСОБА_6 не є спадкоємцем після ОСОБА_5, суд вважає вимоги щодо визнання за ним права власності на спадкове майно, яке залишилося після ОСОБА_5 необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

    Відносно позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3. слід зазначити наступне.

Спірний будинок АДРЕСА_1 не є закінченим будівництвом, не прийнятий до експлуатації та збудований у самочинному порядку без отримання відповідних дозволів та за відсутності проекту.

Будівництво будинку здійснювалося - за поясненнями позивачів у період з 1992 по 1995 рік, що не підтверджується наявними у справі доказами.

Так, відповідно до технічного паспорту будинку, він був збудований у 2004 році. Крім того, до суду надані докази, які свідчать про те, що певні роботі продовжувалися і в 2008 році –до суду надані документи, про проведення водопроводу до будинку.

Стаття 105 Цивільного кодексу України 1963 року, передбачає, що громадянин, що побудував або будує будинок без встановленого дозволу, або без затвердженого проекту немає права розпоряджатися ним, а побудований будинок підлягає або вилученню до фонду місцевої Ради або знесений. Таким чином Цивільний кодекс України 1963 р. не передбачав можливості виникнення права власності на такий об’єкт будівництва. Ці ж положення містяться і в ч.2 ст. 376 Цивільного кодексу України 2003 року, отже, цей  незавершений будівництвом будинок не може бути предметом спадкування, як об’єкт нерухомості.

Враховуючи вищенаведене, вимоги про визнання за ОСОБА_2, ОСОБА_3. права власності в порядку спадкування по 1/10 частки за кожною на будинок АДРЕСА_1 не можуть бути задоволені судом.

Додатково суд зазначає, що на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип»від 22.09.2008 р., за ОСОБА_4 визнано право власності на незавершений будівництвом будинок, що розташований за адресою АДРЕСА_1. Вказане рішення, на підставі виконавчого листа Ленінського районного суду м. Севастополя від 16.10.2008 р. було зареєстровано у БТІ та ДРОНМ м. Севастополя. Зазначене рішення не оскаржувалося та не скасовано у встановленому законом порядку.

У зв’язку з тим, що суд не знайшов підстав для задоволення вимог позивачів про визнання за ними права власності на незданий до експлуатації, незавершений будівництвом будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та відсутні підстави для визнання недійсним та скасування договору дарування земельної ділянки, укладеного 31.10.2007 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, на якій знаходиться спірний будинок, тому у задоволення вимог позивачів, про визнання за ними права власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 необхідно відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. 105 ЦК України (ред. 1963 р.), ст.ст. 225,376 ЦК (ред. 2003 р.), ст.ст. 10,30,57,60,64,88,212-215,256 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

          У задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_8 про встановлення фактів визнання батьківства та мешкання однією родиною, визнання права власності, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та державного акту на право власності земельної ділянки –відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Севастополя через суд першої інстанції шляхом подачі у 10-ти денний строк з моменту проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10-ти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий –суддя:                                        /підпис/

Згідно з оригіналом:

Суддя Нахімовського районного

суду  м. Севастополя                                                                                А.С. Лемешко