Справа № 2-331/11

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

31.05.2011 року

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:

головуючого судді      - Сидоренко Ю.В..,

при секретарі               - Кійченко Т.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миргороді справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку удаваним та визнання, що сторонами вчинено договір дарування цього будинку, третя особа ОСОБА_5, та позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку вчиненим для приховування договору дарування цього будинку їй, третя особа ОСОБА_1,

В С Т А Н О В И В:

В березні 2011 року ОСОБА_1 звернувся з вказаним позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 посилаючись на те, що 15 січня 1999 року він уклав з своєю матір’ю ОСОБА_6 та дядьком ОСОБА_7 договір купівлі-продажу жилого будинку, розташованого в с. Дібрівка Миргородського району Полтавської області по вул.Перемоги,2, який було зареєстровано на Українській універсальній біржі. До укладення правочину і після цього намір сторін полягав у передачі йому будинку по договору дарування, але 15 січня 1999 року з’ясувалось, що Українська універсальна біржа не може оформити договір дарування, у державного нотаріуса в той день була черга на прийом, враховуючи стан здоров’я дядька, який хворів на крайню стадію раку горла і помер на третій день після укладення договору, було оформлено договір купівлі-продажу, але насправді сторони вчинили це щоб прикрити договір дарування з метою оформити угоду на біржі саме 15 січня 1999 року. Посилаючись на ст.ст. 235, 261, 606, 1218 та п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України , ст. 58 ЦК УРСР просив визнати договір № НМ-5 купівлі-продажу від 15 січня 1999 року жилого будинку, розташованого за адресою: Полтавська область, Миргородський район, с.Дібрівка, вул.Перемоги, 2 між ОСОБА_6, ОСОБА_7, та ОСОБА_1 удаваним та визнати, що між ОСОБА_6, ОСОБА_7, та ОСОБА_1 вчинено 15 січня 1999 року договір дарування жилого будинку, розташованого за адресою: Полтавська область, Миргородський район, с.Дібрівка, вул.Перемоги, 2.

Третя особа по справі, ОСОБА_5, заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, пред’явивши позов до тих же відповідачів, в якому зазначала, що з 03.08.1991 року по 09.10.2008 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, таким чином була членом сім’ї і родичкою ОСОБА_6 У них були добрі стосунки, крім того, ОСОБА_6 за життя любила онука –їх з ОСОБА_1 сина. З ОСОБА_7 у неї також були добрі стосунки, вона допомагала ОСОБА_6 доглядати його перед смертю. Тому ОСОБА_6 і ОСОБА_7 мали намір передати будинок у їх спільну власність, на що вказує їх волевиявлення та волевиявлення самого ОСОБА_1, оскільки укладаючи договір купівлі-продажу будинку вони усвідомлювали, що тим самим будинок передається у спільну власність подружжя. Весь час з моменту придбання будинку до розірвання шлюбу вони з ОСОБА_1 володіли, користувались і розпоряджалися будинком спільно, на рівних правах, а саме: спільно проживали в ньому, ремонтували його, здійснили добудову до будинку, побудували гараж, сарай, огорожу та таке інше. На підставі викладеного просила визнати, що ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1 15 січня 1999 року вчинено договір купівлі-продажу жилого будинку, який розташований в с.Дібрівка Миргородського району Полтавської області по вул.Перемоги, 2, для приховування договору дарування ОСОБА_6 і ОСОБА_7 цього будинку їй, який вони насправді вчинили, а також просила відмовити ОСОБА_1І у позові за безпідставністю та у зв’язку з закінченням строку позовної давності до пред’явлення позову.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат ОСОБА_8 (а.с. 42, 43) підтримали позовні вимоги ОСОБА_1, просили їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві. У позові ОСОБА_5 просили відмовити посилаючись на те, що ОСОБА_5 стороною договору купівлі-продажу жилого будинку від 15 січня 1999 року не була і тому, відповідно до ст.235 ЦК України та ч.2 ст.58 ЦК України не має права на подання позову про визнання цього договору удаваним. Вважали, що позов ОСОБА_5 подано з єдиною метою –набути статус сторони в процесі для того, щоб заявити про застосування судом позовної давності, але вважали, що позивачем ОСОБА_1 строк позовної давності не пропущений, тому що його право приватної власності на будинок не порушувалось і не оспорювалося до тих пір, поки 21 грудня 2010 року його колишня дружина ОСОБА_5 не подала до нього позов про визнання будинку № 2 по вул.Перемоги в с.Дібрівка спільною сумісною власністю та про присудження цього будинку їй.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 та її представник адвокат ОСОБА_9 (а.с.26, 27) позовні вимоги ОСОБА_5 підтримали, просили їх задовольнити з вказаних у позовній заяві підстав. Вважали що подання позову ОСОБА_1 направлене на позбавлення права ОСОБА_5 на частку в спільному майні подружжя, тому у задоволенні позову просили відмовити за безпідставністю та в зв’язку з пропуском строку позовної давності, який, на їх думку, закінчився 15.01.2002 року.

Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_1 визнали, проти позовних вимог ОСОБА_5 заперечували. Пояснили, що на час укладення договору купівлі-продажу будинку по вул.Перемоги, 2  в с.Дібрівка Миргородського району вони всі були забезпечені житлом, мати ОСОБА_1 –ОСОБА_6, здійснювала догляд за їх батьком ОСОБА_7, який на той час тяжко хворів, тому вони не заперечували проти того, щоб половина будинку, яка дісталася їх батькові від його матері, була переоформлена на ОСОБА_1, який на той час не мав власного житла. Яким чином це було зроблено вони не цікавились, тому що ні тоді, ні в даний час не претендують на вказану частину будинку, спадщину після померлого батька не приймали. У позові ОСОБА_5 просили відмовити з тих підстав, що вона не допомагала ОСОБА_6 здійснювати догляд за їх батьком і характер її відносин з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 був таким, що виключав можливість дарування ними будинку саме їй.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, вивчивши матеріали справи, вважає, що позови ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не  підлягають задоволенню з таких підстав.

15 січня 1999 року між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на Українській універсальній біржі було укладено та зареєстровано договір купівлі-продажу жилого будинку, розташованого в с. Дібрівка Миргородського району Полтавської області по вул.Перемоги,2 (а.с.7).

18 січня 1999 року ОСОБА_7 помер, що підтверджується довідкою Дібрівської сільської ради № 692 від 21.12.2010р. (а.с.9). Його спадкоємці ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 після його смерті ніяких дій по прийняттю спадщини не вчиняли.

31.05.2009 року померла ОСОБА_6, що підтверджується довідкою Дібрівської сільської ради № 690 від 21.12.2010р. (а.с.9). Спадкоємцем після її смерті є позивач ОСОБА_1 (а.с.10), але доказів того, що він прийняв спадщину після смерті матері ним не надано, відповідно до довідки ДКП «Миргородтехінвентаризація»№ 1453 від 15.11.2010р. (а.с.8) спадкове майно –1/5 частина квартири АДРЕСА_1 на позивача не переоформлене.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (2003р.) Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Отже до відносин по укладенню вищевказаного договору купівлі-продажу жилого будинку необхідно застосовувати норми Цивільного кодексу Української РСР (1963 року).

Згідно ст.227 ЦК УРСР (1963р.) договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). У відповідності з ст. 47 цього Кодексу нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28.04.78 р. N 3 (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 25.12.92 р. N 13 та від 25.05.98 р. N 15) з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки ті угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах, міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини.

До нотаріально посвідчених документів прирівнюються лише документи, складені згідно з вимогами ст. 40 Закону України "Про нотаріат", отже угоди, зареєстровані на біржі, не прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Відповідно до ст.59 ЦК УРСР (1963р.) угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Таким чином, оскільки спірний договір купівлі-продажу (а відповідно до ст. 244 ЦК УРСР 1963 і договір дарування) жилого будинку підлягав обов’язковому нотаріальному посвідченню, і право власності на будинок відповідно до ст.128 цього ж Кодексу виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, у позивача ОСОБА_1 не виникло право власності на будинок по вул.Перемоги, 2 в с.Дібрівка Миргородського району, отже його власниками залишились ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які на даний час померли.

Відповідно п.5 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (2003р.) правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Як роз’яснено в п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»відносини спадкування регулюються правилами ЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

З урахуванням наведеного та з огляду на положення п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до правовідносин спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_7 підлягають застосуванню норми ЦК України 1963 р., а спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_6 –норми ЦК України.

Спадкоємці ОСОБА_7 –відповідачі по справі, не вчинили жодних дій, передбачених ст. 549 ЦК УРСР для прийняття спадщини, отже, відповідно до п.5 ч.1 ст.555 ЦК УРСР спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави і відповідачем у цій справі повинна бути держава в особі уповноважених органів, а не відповідачі, які не мають ніяких прав на спірний будинок.

Позивач ОСОБА_1, як вбачається з копії його паспорта (а.с.6), не проживав разом з ОСОБА_6 на момент її смерті, доказів подання заяви про прийняття спадщини в порядку ст.1269 ЦК України не надав, отже суд, відповідно до ч.1 ст. 1272 вважає його таким, що не прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6

Відповідно до ч. 1, 3 ст.1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Таким чином, відповідачем по справі також повинна бути територіальна громада с.Дібрівка в особі органу місцевого самоврядування.

Оскільки позивачі не заявляли клопотання відповідно до ч.1 ст. 33 ЦПК України про заміну відповідачів або залучення вищевказаних осіб в якості співвідповідачів, суд, керуючись ч.1 ст.11 ЦПК України розглянув цивільні справи в межах заявлених ними вимог і вважає, що у позовах ОСОБА_1 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 слід відмовити за безпідставністю позовних вимог до цих відповідачів.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 10, 11, 33, 60, 213-215, 223 ЦПК України, ст.ст. 47, 48, 128, 227, 244, 549, 555 ЦК УРСР (1963р.), ст. ст. 1269, 1272, 1277, п.п. 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку удаваним та визнання, що сторонами вчинено договір дарування цього будинку –відмовити.

У задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку вчиненим для приховування договору дарування цього будинку їй –відмовити.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з часу проголошення через Миргородський міськрайонний суд до Апеляційного суду Полтавської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано.

Суддя:ОСОБА_10